(Письмо з Станіславівщини)1).
Статі в "Народі" про те, як виховуються питомці гр. к. семінаріі ві Львові на провідників народу, так міні подобалися, що у мене тілько й думки було, коби хто тепер узявся писати про йімосцянок та йімосців. Важна се справа. На жаль, доси ніхто за неі не взявся, отже я роблю початок — пишу, що совість каже і очи бачать.
Йімосцянки на селах виховуються подібно, як і йіх спасителі з улиці Коперніка ч. 36, без свідомоі, провідноі думки — що мають колись стати помічницями своій меншій сестрі, себ то селянці. Ростуть-виростають під сліпим послухом, лиш не під таким строгим доглядом, як питомці — більше дармують. Научать а, б, ц, тай вже "питомця хце", і таку найрадше бере питомець! Чим менше панна знає, тим невнійше єі замужє, певнійший титул йімосці. Йімосцянки йіздять по весілях, по празниках, а потім мелють про питомців до якого другого празнику: "Той хороший як лялька, той танцює як перо, той говорить, як би співав!" Питомецкий рай — карти, йімосцянок рай — як найбільше знадити питомців і йім коші давати, і як найборше віддатися, але лише віддатися, а потім лежухом-неробою стати. Про те ж, щоби дівчина була підготовлена до того, якою повинна бути матерію, якою громадянкою — нема й бесіди. Се, думають, було би погрішно знати дівчині.
Легкий то хлібець дівованє-проживанє йімосцянок, але через се надбалисьмо собі легковажанє, погорду у людей. Вже у найблизших нам сусідів — Поляків, що й у них женщини не дуже то вчені, — у них Русинка-попадянка або попадя щось так згірдливого, темного, таке бидлятко-ослятко, що не одну з нас се дуже болить. Але що ж, коли бо нас не туди наломлено! Більшість ще й повстає на тих, що хотіли би всіх наших жінок двигнути в просвіті. Як питомці не люблять такого свого товариша, що наукам віддаєся, так і тій горе, котрій таке пусте житє обмерзло. Справді, яка між нами нелюдскість та темнота, аж лице лупаєся перед просвіченим світом. Які допреки чує народолюбний та науколюбний питомець від своіх настоятелів, товаришів — се байка, але таку йімосцянку, що намагає двигнутися в просвіті та людскости, що викриває лукаві діла, прибрані в Христові слова — таку йімосцянку як почнуть йімосці смарувати язиками, то хоть пропадай. Тай пропалобися зовсім, якби не розвага та вирозумілість на дикі напасти.
Ой, не мало то йімосців — гонительок правди-просвіти, бо вона йім укорочує панованє-дармованє: ім любо використувати темноту-безпорадність своіх громадянок, на те вони йімосці! На співробітниць "Жіночого Альманаха" з йідею кидаються; у ниx такі жінки — чума, виверги суспільності. "Дівчини, — вони кажуть, — на що більше знати та говорити, як лиш о цвітках, о любовних зітханях, о строях, танцях — на то єі молодий вік". Не одна з таких йімосців сама стратила свій вік на дуреню хлопців, що найбільше навчилися цигара курити, і нині не можуть нічого путнього поговорити; казяться на тих, що чогось училися та раненько придивилися, до житя, як воно на ділі ведеся. Деякі з них ще й тепер в "ідеали" бавляться: найдуться де в товаристві, літають сюда-туда, угледять якого, розумієся, вже маловидющого, тай плетуть-плетуть єму о сухім любистку... В своій громаді такі йімосці знають лиш "тикати" і найстаршому газді. Знаю я таку йімосць, до котроі раз прийшов єі громадянин, з єі власною орудкою, і був перемок тай хотів загрітися коло печи, а вона як кинеся на него: "рушай! не обтирай-ми печи своіми мокрими лахманами"!
Йімосцянки-відданиці дуже пасуть о ласку у таких йімосців, бо питомці не женяться, тільки йix женять, а пекельні язики тих йімосців зможуть відобрати найбільшу святість для дівчини — єі честь, але і віддати найбільшу каліку зможуть! Для того кождоі науки, кождоі книжки у нас дівчина боіться.
Мені писала одна Русинка, що у вас аж замужем вільно говорити й писати, отже я задумала скористати з такоі благодати за-годі, то є, коли один питомець до мене залицявся. Бачу я єго залицяня та міркую собі: "з котроі ж сторони я єму могла подобатися? а може й він так само думає, як я — пізнаваймося, бо лиш на тім грунті моглибисьмося полюбити". Ведеся розмова і зійшлося на патронат. Я кажу, що громади повинні самі собі вибирати попів і давати йім у себе парафіі. "То вже би було найгірше", відповідає він. Відтак я єго питаю: "Єслибисьте просили о презенту, а того би треба було, кого ж скорше поцілювалибисьте в руку, чи пана, чи селянина?" Дивно він глянув на мене і не сказав нічого, але на те виходило: "Чи ти здуріла?!" І трохи згоді каже: "Хлоп є хлопом, єго треба все з далека тримати". Я єму нічого не вповіла, тілько в душі своій сказалам: "У такого в найми не наймуся"...
Але загал наших йімосцянок і не заходить собі в такі бесіди з питомцями через те, що звичайно вони й самі нічого подібного при жениханю не порушують. Йім треба зовсім "невинних" розумом, і йімосцянок у нас цілими віками на те ж нагинали. Більшість йіх уже з гори думає, що коли віддасться, то вже сповнить свій обовязок, а якою вона буде замужем, се йій байдуже. Відданє — то параван для замужноі, но за котрим вона не стоіть о ласкаві, добрі слова у людей, і не мусить конче працювати. Длятого перед замужем про все немиле женихови мовчить, а після того й каже: "До Дмитра дівка хитра — тепер я вже пані!"
То ж пізнанє йіх коротке. Питомець, зачувши, що на якім празнику чи де, буде така й така панна, зовсім "невинна" розумом, але за те маюча і грає на якійсь дримбі, йіде на то збірне місце. Там є і "єго" панна, гарно наряджена, від золота аж сияє, і крадьком зиркає в ту благословенну світлицю, з відки єі мрія-сон має справдитися, доля-спасенє вказатися. Питомець, угледівши єi, дає нурка з другoi світлиці від карт, просить єі в танець, а вигопавши єі в право і в ліво, посадить назад тай тікає до карт. Се відбуваєся кількома опадами через вечір. Потім йіде нитомець до сусідів тоі панни на розпити. Батько панни, тямущий на сусідску гутірку, і хотьби богач і ніби щось так з панска в єго домі — кождого добре приймає, чи кооператорів, чи ще дрібнійшу рибу, годує-поіть, бо панна на відданю, а ті вицмокують ручки єгомосців і йімосців, то ж слава про цих добра гуде. Прийіжджає питомець з сусідом, батько панни вєся коло жениха, мати тоже: панна варить вибагливі обіди, вечори, все в гінці, на свій час, що день в іншім мережанім фартушку, тім символі газдівства, вистелює білу, мяку постіль; жених радіє, що панна виявляє таку зручність в жіночім ділі. Засідає панна за фортепян, щось чутливого виграває, жених тут-туй не прослезиться і декретує: "Госпожа чудесно грають!" Невдовзі весілє відбуваєся. Виправу статну, богацку ладять. Що до строів, то у нас цівілізація високо змогалась — нарівні з дворами.
Стають обоє вже на сталім приході. Єгoмосцеви справи народні байдужі, у йімосці й понятя нема, що воно таке. Вона знає, що є йімосць і що вона мати кількох дітей. А матері між ними бувають такі: Побачить де матір-зарібницю, що отіпає собою на грядці, а єі маленька дитина лежить в борозді; отже йімосць сварить, лихословить ту матір: "Чи ти маєш Бoгa в серцю, так дитину лишати?!" Жінка кидаєся з покорою-виною до дитини і зуниняєся: "Маю ж брати на руки і збудити? — хвала-біг, що спить", думає собі жінка. Іде з другого боку наставник тай кличе на ту жінку: "Ей, жінко, не поставкуй, а роби!" Ось вам віз і перевіз.
Збираєся така йімосць та празник, а єі дитина щось хворіє і наперлася до неі на руки; мамка всіх сил докладає, щоби дитину забавити; приходить і нянька від другоі дитини, забавлює — нічого не помагає. Мати запікує собі льочки, пудруєся і як кинеся на своїх слуг: "Дві вас, як телиці, і не можете дитини забавити!" Тай докінчує свій стрій і йіде. Підростають діти у такоі йімосці — вона йіх не вчить, бо й сама нічого не знає. Господиня з такоі йімосці найгірша — знамя лінивства, на те у неі всяка служба. Такі йімосці лиш закриваються дітьми: чи який нелад дома чи що не хочеся зробити — "нема як, бо діти"! А селянка по дитині своій голосить: "йой, одпочиночку ж мій!" значить забаву з дітьми має за віддих від тяжкої праці. А берім таку йімосць поза домом, сли найдеся в товаристві освічених женщин іншої народности? Чи ж не сором? А хто ж нам надбав той сором, як не наші спасителі?! Чого вони від нас вимагають, те ми загалом і є.
Тепер який же хосен народови з таких йімосцянок ставших йімосцями? Богато праці виложує наше селянство на нас, попадянок та поповичів, та ще наші братя, вивчившися на світских людей, нераз горяче боронять, вступаються за права свого народу — сплачуються з свого довгу, а ми йімосцянки та йімосці нічого ще не сплатили нашим селянкам, ми й йіх кривдимо і самі потім бідні стаємо, бо ми то лиш той перехідний міст, по котрім тяжко запрацьований селянский гріш переходить в руки нехристів-богачів, або чужинців. Учити нас не вчать — хоть то одну науку вода не возьме, огень не спалить, війна не знищить, ні час не знівечить, а виложивши майже ввесь гріш на строї, ріжні прикраси, лишаємося потім, по смерти батька чи мужа убогими духом і маєтком. Але за те аж надто уживаємо замужем. А як за те відносимося до селян — нехай покаже приклад. Як і де жениться питомець з священичоі родини, як гордо у нас говориться: "син деканский, син богатих родичів! якби се була запорука єго характеру, єго розуму, єго поведеня! А жениться питомець-селянин — то якось тихцем кажеся: "селянский син!" І нераз, щоби бодай на хвилю вдоволити свою пусту натуру, голосять в тім домі, що він каноніка син з Кракова! А про родину такого питомця кажуть, що то епископска родина! І таке говорять нераз навіть ті, що голосять людім, що перед лицем божим ми всі рівні!
І бідна ж та родина питомця-селянина, як найдеся на попівских покоях! Ніби то чемно з ними обходяться, але яка студінь, який смуток в тім обході! Господи! волілабим дивитися, як йіх бють! Ось вам і образок: сидить мати молодоі-йімосць, і мати молодого — селянка. Перша показна, в вигадливім дорогім чіпци, в оксамітах, шовках, у золоті. Друга в простій одежині, згорблена, жовте, поморщене у неі лице. Обі, можна сказати, однако темні, але ж погляньте: першій віддають усякі почести, друга лиш пошановок має як яка нераз ліпша товарина! А про те ніхто й не подумає, що вона чесна робітниця, що більшу услугу віддає своій родині бай громаді, ба навіть усе богатство на тамтій — се праця єі рук.
А як панна довго дівує, йде за питомця-селянина, то йімосці зараз торочуть: "Ото перебирала, тай хлопского сина вибрала!" Таке відданє у них — упадок! Отже уже з сего видно, як мало у нас серця до народу, що нас своєю працею годує. І то ще байка, буває далеко гірше. От приміром, прийде яка жінка до йімосці, з якою орудкою. Глядаючи йімосці, зайде до дальших світлиць і вчує від неі: "Ту не твоє пес право, рушай!" Або: Прийде громадянин до єгомосця, хоче зорудувати, бо йде в поле на роботу, а єгомосць спить; селянин жде трохи, а потім домагаєся бачитися з єгомосцем, а йімость як розлютиться та до селянина: "А чи то єгомосць на твоі усдуги, на твоі роскази? Забирайся з відси, геть!"
Я би не скінчила, як бим хотіла виписати, як то моі знайомі йімосці обходяться з селянством, але на сей раз ліпше замовчу. Скажу тілько, що до тепер наші селянки не мали жадного просвітного хісна від йімосців. Старші йімосці де не котрі, то ще принаймі дають слово-пораду по людяному, більше зближені до селянок і біднійших де чим запомагають. За те середущі найбільше гордують селянками і найбільша перегорода між ними. Приходить черга на наймолодших йімосців. Справді, пора нам, сестри, двигнутися в просвіті самим, а рівночасно занятися й долею наших менших сестер — селянок. Не дивімся на те, що про нас скажуть звісні наші опікуни та опікунки; нам повинно йти тілько о те, щоби просвічений світ і наші робітні люде мали нас за людей. То ж виломлюмуймося з того заклятого колеса брехні та темноти. Братаймося з селянками. Ми й тепер йім можемо бути помічні, освідомлюючи йіх, чим вони є та упоминаючися за ними, коли вони в громаді скривджені. Нагоди до того маємо аж надто — на весілях, на празниках, хрестинах. При тім можемо богато доброго й від них переняти, іменно людяність та переконанє, що тілько власна чесна праця дає і право до житя і правдиве вдоволенє. Найліпшим осередком до таких сходин були би читальні. В них ми можемо для наших селянок дуже богато зробити. Щось такого є напр. в снятинскім повіті. Я була стрінулась зо старшою йімосцею з тамтих сторін; у неі навіть були вироблені думки, здорові погляди на просвіту Русинок йімосцянок і селянок, лиш хиба у неі була, що по польски говорила.
1) Ми дуже вдячні ч. авторці, що перша порушує справу наших попадянок та попадь, від котрих по найбільшій части залежить те, як наше попівство ставиться до простонародя. Завважаємо тілько, що авторка очевидячки говорить лише про тих, котрих добре знає, а вона йіх тим більше знає, що й сама попівского роду. Як ся справа стоіть в інших сторонах нашоі краіни, про те просимо докладно нам написати тих, що прихильні народови тай красшій жіночій долі. Розумієся само собою, що порушуючи сю болючу справу, ми зовсім не думаємо кидати каменем на наші попаді та попівни, немовби то вони самі були винні тому, що тепер між ними дієся. Ми переконані, що се просто брак освіти, і через те нам бачиться, що єдиний вихід із йіх теперішного незавидного стану — організація бодай середноі просвіти. На се певне найдеся й охота й спосібність у наших попівен, тай засоби у нашого попівства. Докладнійше про сю справу поговоримо іншим разом. Редакція.
[Народ]
01.06.1890