одержали ми сегодня отсе письмо:
Світла Редакціє!
Дня 25 с. м. післав я до редакції Kurjer-a Lwowsko-го і Now-ої Reform-и письмо в справі участи Русинів в торжестві перенесеня мощей Мицкевича з просьбою о поміщенє. Коли-ж доси нї одна нї друга ґазета письма сего не помістила, посилаю єго Високоповажаній Редакцій в дословнім перекладї і прошу о поміщенє єго в "Дѣлї".
"Відповідь моя і пп. Вахнянина і Белея на запрошенє львівского комітету міского до участи в торжестві похороннім Адама Мицкевича визвала майже в цїлій галицко-польскій прасї острі, а в-части навіть брутальні напасти. Коли-ж напасти ті звернені суть не тілько против мене, але і против двох товаришів, і то по поводу виступленя, котрого я єсмь мотором, і письма, котрого єсмь автором, про-те прошу о поміщенє отсих слів.
"Доси я не знав прикладу, щоби кого лаяно за те, що з якого-небудь запрошеня не користав, але дав відмовну а ввічливу відповідь. Чи нинїшне поступованє декотрих польских дневників лицює з теперішним торжеством, чи оно достойне памяти віщуна і чи відповідає звістним єго наукам о ввічливости, нехай кождий неупереджений сам розважить.
"Моя і товаришів відповідь, котрої, помимо єї короткости, нї одна з польских ґазет не помістила — окрім Przegląd-y, котрий опущенєм важного слова єї перекрутив — єсть ввічлива для комітету, а повна високого поважаня для віщуна. Анї о. Ковальскій, котрий узнав одвітним ваступити в оборонї віщуна, анї котрий з дневників польских не висказав тілько поважаня для него, що ми. Ми назвали єго славою і гордостію не тілько Польщі, але і цїлої Славянщини; ми сказали, що торжество перенесеня єго мощей має право прибрати характер не тілько загально-славяньскій, але навіть загально-людскій, — бо ми єго твори, переложені на славяньскі і неславяньскі язики, уважаємо за власність всїх славяньских і европейских народів, а єго идеали, вітчину і свободу, за идеали цїлої людскости.
"Єсли-ж устроюючі теперішне товариство узнали одвітним, замість сего ширшого значеня єго, котре впрочім зовсїм еще не мусїло би усунути цїхи польско-національної, надати єму характер виключно польскій і краєвий; єсли на тоє-ж не запросили нїкого не тілько з инших народів, але навіть з австрійских Славян, — то запрошенє єдино тілько Русинів, і то не від комітету з характером краєвим, але від комітету з характером польско-національним, і не яко гостей на торжество, але яко участників до устроюваня торжества, — коли-б запрошені єго приняли, мусїло би, a що найменше могло би, при знаних аспіраціях до Руси правно-політичних у цїлого майже загалу, а надто і національних у значної ще части Поляків, толкувати ся в спосіб для Русинів прямо шкідливий і ухибляючій им. Участь Русинів в устроєню торжества уважано би за згодженє ся з их сторони на ті аспірації, за оправданє твердженя найнеприязнїйшої им части Поляків, що взаємини межи Русинами а Поляками суть вже уложені і нормальні, що отже Русини з поступованя Поляків супротив них суть задоволені і питаня руского, бодай в Галичинї, зовсїм нема. До піддержуваня такої фікції нїхто з Русинів причиняти ся не може, і нїякій Поляк, маючій почутє справедливости, сего від них вимагати не повинен.
"З тих отже причин ми участи нашої в устроєню торжества мусїли відмовити, при чім ми висказали наш жаль на невідрадні взаємини межи обома народностями краю. А однак при тім всїм ми заразом "для цїлого торжества", навіть в теперішнім єго характері, виразили нашу "найсердечнійшу симпатію".
"Гнїв польского дневникарства, перехо дячій всяку міру, єсть для мене незрозумілий і загадочний. Чи-ж би запрошенє Русинів мало яку дальшу цїль, котру ми нашою відмовою ударемнили?... Чи може потреба було якого позору до нових напастей на Русинів?... В кождім случаю ті напасти инших наслїдків мати не можуть, як тілько той, що викличуть нове обуренє межи Русинами, про котре байдуже може бути лише тим, що не хотять чи не вміють дальше і глубше глядїти... Мене честь для великого віщуна зневоляє до відповіди спокійної.
"Додам наконець, що як би хто з львівского комітету, замість по доконанім запрошеню, був перед тим запрошенєм, котрого з нас довірочно запитав, був би і довірочну одержав відповідь; тогди ми не були би змушені до відповіди письменної до котрої ми уважали себе за зобовязаних вже хоть-би взглядами приличности, бо не давати нїякої відповіди ми уважали за нечемність".
Ю. Романчук.
[Дѣло]
30.06.1890