Двоколісна метафора

Василь Махно вже п'ятнадцять років мешкає у Сполучених Штатах. Для нього, як письменника, котрий активно друкується та перекладається, відстань давно не є перешкодою до спілкування з читачами та зв’язком із Україною. Його доволі часті приїзди, інтерв’ю та жвава комунікація у фейсбуці створюють відчуття постійної присутності у літературному житті України. Наприкінці травня Василь Махно завітав додому з Нью-Йорка, щоби презентувати свою нову книгу – «Ровер», де вміщено нові вірші та коротку прозу. Опісля однієї з таких презентації, котра відбувалася у містечку Бучач, ми мали нагоду поговорити про його нове видання, про відчуття міст, простору, поезії, зрештою, про пам'ять місця, котра незримо присутня у віршах та есеях «Ровера».

– Розпочинаючи нашу розмову, одразу маю запитання щодо назви збірки, можливо, дещо банальне. Чому саме «Ровер»? Це якась певна метафора чи якась симпатія?

– Ви добре вловили, це певний пунктик. Знаєте, чому «Ровер»? Я вже багато про це говорив. Для мене – це своєрідна двоколісна метафора, якою можна проїхатися і повернутися, і так далі. До певної міри, це також елемент дитячої травми. Я виростав і не мав свого ровера. І для мене навіть у підлітковому віці було важливо, щоби його мати. Звісно, тепер я собі купив, задовільнив цю дитячу травму (сміється – ред.). Зрештою, сама назва «Ровер» – характерна для заходу України. Це багатозначний образ, багатозначна символіка. Читаючи збірку, це чітко можна зрозуміти.

– Ви мешкає у Нью-Йорку від 2000 року. Чи відчуваєте ностальгію за місцем, де Ви народилися? У збірці виринає багато таких моментів, рядків, які натякають на певну тугу.

– Сьогодні я думаю, що найкращі міста – це Бучач і Чортків, тому що з віком відбувається певна зміни оптики, хочеться дрібних деталей, які я вважаю дуже важливими. У цих речах є універсалізм. Я належу до того покоління, яке застало людей, що жили за Австрії та за Польщі. Це були мої прадіди, дідо, бабця, сусіди, які оточували нас. Я багато чув різних речей, тепер воно все повертається, але уже в тексті. Це дуже складний процес, я б не сказав, що це є ностальгія за місцем, це радше ностальгія за часом. І за собою молодим, за дитинством, коли ці моменти набувають вже іншого виміру. У збірці «Ровер» є вірші та есеї, присвячені Парижеві, Єрусалиму, Нью-Йорку, але левова частка погляду на життя, того, що вважаю важливим для мене на даному етапі, - все це пов’язано з Чортковом, Тернополем і зокрема, Бучачем. У Нью-Йорку, я зустрів одного чоловіка на вулиці, він виглядав у зовсім плачевному стані. Я дізнався, що він із Бучача, ми почали з ним говорити, і тоді я почув його історію. Вирішив, що ця людська доля є важливою, аби з неї зробити літературу. У книжці «Ровер» є один вірш, який називається «Бучацький боксер», і є есе, що має назву «Боксер».

– Десь так виглядає, що завдяки Вашим текстам ці малі міста повертаються на літературну мапу. Чи не спадало Вам на думку написати роман про Чортків?

– Є у мене це бажання. У Бучачі є Шмуель Аґнон, а в Чорткові – письменник Карл Еміль Францоз, який писав німецькою мовою, він жив у Відні і помер у Берліні. Народився у 1848, помер у 1904 році. Він написав збірку оповідань, яка називається «Євреї з Барнова», власне Чортків він перейменував у Барнов. Цієї збірки оповідань у перекладі українською немає. Я вирішив, що Чортків треба справді повертати на літературну мапу. Почав писати вірші про це місто. До цьогорічного Форуму видавців вийде моя книжка оповідань, яка називається «Дім у Бейтінґ Голлов». У книзі буде три оповідання про Чортків. Одне із сучасного життя, інше – Чортків за два тижні до 1939 року. До речі, я мав цікаву пригоду з цим. Оповідання називається «Капелюх, фініки і сливи». Я послав це оповідання Орестові Поповичу, перекладачеві моїх віршів англійською, щоби він подивився. Мені хотілося почути його враження, адже він народився 1933 року, у Львові. Тобто, коли його родина емігрувала у 1944 році, то йому було одинадцять – він цілком добре пам’ятає тогочасну ситуацію. І ось він мені каже: «Слухайте, а що означає слово «фініки»?» Я кажу йому: «Ну як це що? Це плід такий». А він мені у відповідь: «Ми до 1939 року таке слово не вживали. Ми вживали слово «дактилі». Тобто є польське слово «дактилі», і це означає фініки. Мені довелося це все переписати (сміється – ред.). Я вирішив піти таким шляхом, аби зробити це оповідання максимально збалансованим. Там діють персонажі, які були насправді: Леопольд Левицький – художник, Ґеня Надлер – його дружина, інший художник – Саша Блондер, який народився в Чорткові, Ян Котарба, що був підполковником польського міста і відповідав за ділянку Чортків у 1939 році. А є багато вигаданих персонажів. Думаю, що певний баланс я втримав.

Фото: Василь Махно.

– Можна ствердно сказати, що Ви – поет-урбаніст. Вам вдається відчувати міста, їх ритм, історію – пов’язувати це у вірші. Як гадаєте, якою може бути поезія, написана, скажімо, в Бучачі? Чи вона відрізняється від поезії, написаної в Чорткові?

– Я не знаю, якою може бути поезія написана в Бучачі, бо я так би мовити, не до кінця знаю всіх бучацьких поетів. Коли є чиясь поезія про Бучач або про Чортків, то я не можу щось за когось говорити. У якийсь момент, коли я приїхав до Нью-Йорка, зрозумів, що Нью-Йорк я можу зробити як текст. Є велика поетична збірка Гарсія Лорки, яка називається «Поет в Нью-Йорку». Я свого часу написав і видав збірку, яка називається «38 віршів про Нью-Йорк та дещо інше». У жоден спосіб не конкуруючи з Лоркою, але тут йдеться про те, що і Бучач, і Чортків можна прочитати як текст, тобто побачити ці стіни, просяклі історією, ці біографії, трагедії людські як в історичній перспективі, так і в сучасній, і виходить дуже цікавий поетичний коктейль.

– Чи траплялися у Вас такі випадки, коли Ви писали, а написане потім збувалося?

– Не можу сказати, чи збувалося, чи було там щось таке пророче, але наприклад, якісь речі про свій від’їзд із України чи про Нью-Йорк… В якихось віршах воно ще було тут написане, коли я зовсім не думав кудись виїжджати. Тобто з поезією треба бути обережним, тому що вона має якусь магічну силу, і якщо там щось таке сказати, то воно може і трапитися. Треба бути дуже уважним.

– В одному із інтерв’ю Ви зауважили, що поезія має різні періоди – золотий, срібний і період переходу. Як Ви гадаєте, який період переживає сьогодні українська поезія?

– Думаю, що вона у перехідному етапі. Тобто, у тій розмові я мав на увазі більше світові контексти. Якщо йдеться про українську поезію, вважаю, що є кілька поетів світового рівня, які живуть в Україні, дехто вже за її межами, наприклад, як Нью-Йоркська група. Річ в тому, що українська література, як і поезія, малознані в світі. Ми живемо в полоні певних міфологем і стереотипів. Безумовно, Шевченко для нас великий поет, пророк, батько, і так далі. Але якщо ви потрапите в книжкові крамниці Парижа чи Нью-Йорка, то не знайдете жодної книжки Шевченка, перекладеної англійською. Хоча є ці переклади, вони робилися. І тоді виникає запитання: звідки має знати зарубіжний читач про Шевченка? Це дуже складні моменти, які треба реалізувати, і я глибоко переконаний, що ця ситуація, це помайдання повинно якось стимулювати ці речі, повинна бути якась політика й назовні. До прикладу, невеличка Словенія, яка налічує два мільйони мешканців, має цілу програму представлення своєї літератури і культури в США. Невеличка Угорщина в одному із американських видавництв має цілу серію, яка називається «Сучасна угорська проза», і це вони фінансують, шукають перекладачів. Українські посольства, консульства нічим таким не займалися, окрім легкої шароварщини. Це теж треба робити, але етнокультура має своє місце: є і висока культура, а є і масова. Всі ці виклики треба розуміти і реалізовувати у сучасному світі, якщо ми хочемо бути почутими, стати на один рівень зі всіма успішними націями та країнами.

– Повертаючись до Вашого життя у Нью-Йорку: чи змінилась Ваша поезія, після того, як переїхали до Америки?

– Я думаю, що так. Не мені вже судити, хай там літературознавці, критики про це пишуть. Але поезія змінилася. У кожній своїй новій книжці я намагаюся трохи видозмінювати стиль, тематику, концепцію. Вважаю, що так цікавіше, принаймні для мене. Це мусить бути якийсь такий алгоритм у творчості, бо коли воно усе йде рівно, перестає бути цікаво.

Фото: Василь Махно.

– А чому обрали саме Нью-Йорк? Чи був у Вас вибір поміж іншими містами Америки?

– У мене є такий знайомий румунський письменник, його звати Норман Маня, він румунський єврей, який вже тридцять років, може, менше живе в Нью-Йорку. Коли ми зустрічаємось, в нього завжди є до мене запитання, яке англійською звучить «What are you doing in this crazy country?», тобто «Що ти робиш в цій божевільній країні?». Я йому теж це питання ставлю, так ми жартуємо (сміється – ред.). Я вдячний долі, що опинився саме у Нью-Йорку. Міг опинитися в Чикаго, зрештою, де завгодно. Тобто я не знав Америки, не знав специфіки, нічого не знав, ніколи не був там. А чому Нью-Йорк? Є такий жарт. Коли мене питають, чи я американець, то кажу: «Люди добрі, та я апріорі американцем не можу бути, я українець, просто живу в Америці». Щоби бути американцем, треба там народитися. Я інколи не розумію їхніх жартів, бо вони виросли на якихось фільмах, передачах, якихось книжках, які я не читав. Але ще є такий жарт, який полягає в тому, що є Америка, а є Нью-Йорк.

– Тобто така собі країна в країні?

– Ну, це важко сказати. Але Нью-Йорк – це Вавилон. Всі етноси, всі культури, все там представлено. Щодо мене, то я наприклад, нікуди не збирався виїжджати. Мене цілком влаштовувало життя в Україні, все було гаразд. Просто так трапилося. Тобто я не їхав, як більшість, щоб змінити свій матеріальний статус. Але коли випала така нагода, я зрозумів, що США, і взагалі цей світ, може дати іншу можливість для мене як для письменника. Але ось в чому була ця, як каже молодь, фішка. Коли я їхав до Америки, я розмовляв із одним своїм приятелем, і ось він каже: «Ну, але ти знаєш, шо там в Америці всі ходять в шортах?». Я можу вас запевнити, ходять, але не всі. З іншого боку, в Америці, як і в будь-які іншій країні, є дуже багато проблем, і там не всі мають яхти і одномоторні літаки. Велика кількість людей, навіть американців, живе на соціальну допомогу. Тобто це жива країна, зі своїми болями, зі своїми контроверсійними нюансами. Живучи там, я просто позбувся будь-яких стереотипів про цю країну. Я її об’їздив від Півдня до Півночі, від Каліфорнії до Чикаго, бачив різні ландшафти і міста, і кожне має свою особливість. Нью-Йорк – живе місто, тому що там все працює 24 години на добу. Я недавно був у Римі. Якось так трапилося, що мені закортіло кудись там піти, а дивлюся, що після одинадцятої вечора – все зачинено. Повірте, сьогодні я би ніколи не ідеалізував жодної країни, кожна має свій індивідуальний підхід. Щодо України маю цікаві враження. Мені вдалося побачити за ці декілька днів багато позитивного. Я бачу, що нарешті ці посадки підстригли, що скошують траву, що ці городи посаджені рівно, мотоблоками, які тепер використовують, що люди якісь інші. Безумовно, є АТО, є ця трагедія Майдану, безумовно все це є, але не може це змінитися за один рік, тому що країна дуже складна, зліплена, так би мовити, з різних частин, її історія непроста. Все це потребує часу. Якщо уряд, який сьогодні є, візьме справді нормальний, а не декларативний курс, то Україна за якийсь час стане самодостатньою країною. Може, ви цього не помічаєте, живучи тут, але коли я приїжджаю, а це трапляється раз на два-три роки, то бачу ці позитивні зміни.