А. Первісні варіанти в основному тексті
Мій батько Семен та матір Оксана повмирали та ще мої сестри — Марія (старша від мене на два роки) та Параска і мої браття — Юрко та Володимир. Від мачухи жиють тепер чотири сестри та один брат. Моя жінка, Ольга з Гамораків, вмерла на початку 1914 р. і оставила мені троє хлопців: Семена, тепер університетського студента, та Кирила і Юрка, гімназистів у Коломиї. Я лишився вдівцем. Се минуле і теперішнє моєї родини в числах.
Я вже дитиною знав з розмов моїх батьків, що маю йти до школи. Мій батько, як заможний мужик, жив близько з місцевим поміщиком Йосифом Теодоровичем. Се був на свій час гарний чоловік, приятель селян, учасник повстання Гарібальді та польського 1863 р. Він і намовив батька давати найстаршого сина до школи. Підставою було те, що хлопець дуже добре «бравси очинашу». З тими «очинашами» був для мене і сестри Марії великий клопіт. Мати по буднях тяжко працювала, і коли ми вечером пригонили товар з поля, то зараз засипляли, і нас не могли добудитися до вечері, а вже говорити вечірні молитви під проводом матері не було сили нас примусити. І моя бідна мама знайшла на це таку раду. Кожної неділі перед вечером проводила нам сім предовгих молитов, аби стало до другої неділі. Клячати було тяжко, і по довгих торгах мати позволила нам брати під коліна кожушанку. По молитвах ми діставали нагороду або книшиків, або букату цукру. На вигоні ми бавилися з дітьми до ночі. Такий був клопіт з богом та далеко гірше з чортом. У нас було багато наймитів, старших і менших, і я з ними жив усе в найбільшій дружбі, виносив їм батьків тютюн та все те, про що вони просили. За те розказували багато казок та показували місця, де ночують відьми, опирі, де являлися мерці а де сиділи правдиві чорти.
«Ти лиш прикиньси, що спиш та чикай аж твоя мама буде йти спати, то напевне побачиш, як вона в мисочках лагодит чортам несоленої страви».
Своєю дорогою, я ніколи не міг дочикатися, аби моя мама йшла спати, бо все скорше засипляв і не бачив нічого. До своєї матері я мав жаль, що вона опікується такою поганю, і трохи не розумів її побожності, від якої мене так боліли коліна. Та найгірше було, як мій тато спровадив до стодоли киратову молотілку. Тоді в стодолі наплодилася така сила чортів, що вночі прохожі далеко обходили наше подвір’є. Мені, малому, стало так тісно, що я навіть удень не мав місця до забави, бо всюди кишіло від нечистої [сили] дідьків та відьм. Врешті, я плакав і зважився мамі сказати, щоби не кормила ночами чортів, бо я вже з ляку не можу показатися на двір. Мати розповіла все це батькові, він мене розпитав про все і ганьбив наймитів, що так дитину страшіют. Я і в сільській школі, як там мене дали на науку, находив багато чортяк, і моя мама ходила до учителя та просила, щоби він своїм учням роз’яснив, що в школі ніякої нечистої сили нема.
Вже може яких десять літ пізніше ми оба з Мартовичем їхали до двірця в Залучу, щоби залізницею дібратися до Коломиї, де ми вчилися в гімназії. Нас відвозив Проць, наймит, вже старший. Був вечір, і Мартович, як все, почав шукати теми до веселої розмови. Почав Процеві розказувати Розказував Процеві, що мій батько, який цілком певно мав приятеля чорта, дав мені маленького чортика, щоби мені послуговував та помагав вчитися та учителів обдурювати. Цілу дорогу Мартович дуже детально описував Процеві характер, натуру і занятє малого чортика через цілий день і нічь. Весело було з Мартовичем, як все, та так ми під’їхали до Прута вже ночею, щоби переїхати брід. Та тут Проць заявив нам рішучо, що як ми оба перед ним не перехрестимося по [три рази], і то три рази, то він не поїде в воду. Мартович радів ревів з радості, і ми мусіли хреститися. То вже всі наші товариші в Коломиї знали на свою радість, як ми переходили Прут.
* * *
З сільської школи в Русові я перейшов до виділової школи в Снятині, який від Русова віддалений 8 кілометрів. Тут уже я почув велику погорду для мене і для всього селянського від учителів.
Тут мене зачали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били. Скінчивши в Снятині 4-ту виділову, я по феріях поїхав з моїм батьком до Коломийської гімназії здавати вступний іспит.
Моя мама потихо, аби батько не чув, намовляла мене, аби я не вчився і в цей спосіб вернувся назад додому. Жалую і тепер, що матері не послухав.
У великій салі першої класи польської гімназії в Коломиї ми, селянські хлопці, зайняли послідню лавку. Товариші наші в лакерованих чобітках глузували з нас та насміхалися. Як же ж учитель німецької мови сказав мені: «idź, mudiu, świnie paść»*, то ціла класа зареготала, а професор натуральної історії — Вайгель бив мене тростиною по руках, тому що я не міг досягнути образка з намальованою гієною, бо [1 нрзб] образок високо причеплений, а я був ще малий. Потім цей учитель своїм прутом підоймив сорочку, яка спадала верх штанців, і показував класі пояс мойого голого тіла. Класа ревла з утіхи, я вийшов зараз з класи і пішов на свою кватирю. Під плотом моєї кватири була сиділа сліпа жебрачка — Павліна, вона там жебрала цілий день, а вночі моя господиня приймала єї на нічь до кухні, і я лише її одній розповів свій смуток, і вона, аби мене розрадити, дала мені з торби яблучка та ще кілька дрібних монет на цукорки.
Вечером вона в кухні розповіла моїй господині, що мене в школі спіткало, і зараз написали до мойого батька, аби приїздив, а батько, як приїхав, то скаржив учителів у директора гімназії, а мені справив панське одіння. Видко, що сукно того одіння не було першої сорти, бо я не міг стерпіти запаху того сукна і дуже високо носив голову. Як я появився перєодітий вже в класі, то гураган насміхів стрінув мене, так що я ледве дійшов до послідної лавки. До того часу і відтоді дотепер я не чув більшого встиду, і здається мені тепер, що я був би іншим чоловіком, якби той встид мене не отроїв.
Від баби Павліни я довідався, що десь коло нас близько мешкає молода швачка, яка ані в бога не вірує, ані панів не признає, лиш хоче, щоби всі люди були однакові.
Я, дійсно, вислідив мешканє тої страшної швачки, пізнав єї і таки трохи єї боявся: це була п. Павлик, сестра Михайла Павлика, знана зі скандальних процесів у 80 р. м. ст. для австрійського правосуддя.
Мені кілька місяців помагав учитися Іван Плешкан, старший гімназист з сусіднього села. Він дав мені читати Квітчину «Марусю»; тієї «Марусі», крім перших кількох карток, я і дотепер не читав, хоча тоді дістав за непрочитанє юнижки доброго ляпаса. Аж у 3-ій кл. перечитав я повість Мирного та Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». В 2 кл. тато умістив мене на кватирі в якогось Томаша. З своїми господарями я сидів у кухні, а дальші дві комнаті замешкували якісь панночки. Я їм приносив пиво та горівку а вони давали мені цукорки; а як по піврокові відвідав мене вже згаданий Теодорович, то в цій хвилі забрав мене до свойого готелю, а господиню Томашеву дуже поганьбив. Я аж геть пізніще дізнався, що мешкав у тайнім домі розпусти. Та все- таки ті нещасні дівчата були ласкаві на мене, далеко більше ласкаві, як всі учителі.
Ще в нижчій гімназії я ближче зійшовся з Лесем Мартовичем та Львом Бачинським. Мартович був надзвичайно здібний. Вже в 4 кл. гімназії писав поезії проти учителів і проти бога, повні злоби і насмішки. Знов Л. Бачинський був спокійний, серіозний, і всі його слова докладно відповідали його вчинкам. Він і тепер, як провідник політичної партії, лишився такий самий і належить до найкращих промовців серед галичан. З ними я, як менше здібний, товаришував і належав до тайного кружка учнів, які збиралися по передмістях, щоби разом читати реферати та складати гроші на нові книжки та часописи. Бібліотека цего кружка складалася з 400 томів, в більшості українських, а то були і польські, і російські. В 4 кл. ми на спільні гроші спровадили два величезні томи писань Гліба Успенського по-російськи. Не знаю, чи хто з моїх товаришів перечитав Успенського, але я через два роки з ним не розлучувався і, хоч дуже тяжко було зразу розуміти жаргон його «Растеряевой улицы», то все я його перечитав, і він мав на мене в гімназії найбільший вплив.
Гімназія, крім формального научаня і ворожого відношеня до нас, українців, студентів, нічого нам не давала. Ми усунулися в своє тайне товариство, а як вже трохи підготовились, то щонеділі і свята виходили читати відчити по читальнях або нові читальні закладати. Наслідком цеї читальняної діяльності було то, що мене разом з багато іншими прогнали з Коломийської гімназії, і я вже в 7-му кл. був у Дрогобичі.
Директором цеї гімназії був звісний український діяч 80 р. м. ст.. Александер Борковський. Він заходив часто до нас з Мартовичем на кватирю і, бачивши, крім писань Франка та Драгоманова, ще цілу заграничну соціалістичну пресу, диспутував з нами, стараючися вибити нам з голови соціалістичні ідеї.
Мати мойого товариша з гімназії, п. Тігерманова, розповідала мені багато про Івана Франка. Між іншим говорила, що такої великої голови в цілій Австрії нема, що він міг би вже давно бути міністром, якби не соціалізм, якому він пішов на службу. Тоді Франко перебував з своєю сім’єю в селі Нагуєвичах, під Дрогобичем. Перший раз я його зобачив з великою кобелею під пахою на ринку, в Дрогобичі. Кілька днів пізніще я пішов до Нагуєвич і від пастухів довідався, що «Ясьо» ловить у потоці рибу. Я з берега запрезентував себе, і він просив мене носити за ним кошіль з рибою. Він вихапував рибу руками без ніяких приладів, а як наловив повний кошіль, то виліз з води, і ми пішли до хати, великої білої хати, в дуже гарнім положеню, з просторими господарськими будинками. На вечеру ми тої риби багато з’їли, по вечері він бавив діти і робив коректу своєї збірки оповідань «В поті чола». Так я перший раз видів і зазнайомився з Іваном Франком, з яким удержував ціле житє найдружніщі взаємини і якого, може єдиного з українських великих письменників, найбільше любив.
В 1892 р. я зложив у Дрогобичі іспит зрілості і цего ж року восени виїхав до Кракова вчитися медицини. З тою моєю медициною вийшло діло без путя, бо ані тої науки не любив, а вже ніяк не міг мордувати хорих своїм обпукуванєм та обшукуванєм. Тут я зазнайомився і заприязнився з Вацлавом Морачевським і з його жінкою Софією з Окуневських. Вони приїхали з Цюріху, обоє високоосвічені, і я від них користувався широким європеїзмом. Вони ж і мали на університеті па мене глибокий вплив...
З польських письменників і поетів я найближче жив з Станіславом Пшибишевським і Владиславом Орканом. З Виспянським, Каспровичем, з Тетмайєрами я був добре знакомий і сходився з ними в редакції «Życia»*. Крім того, брав я живу участь в діяльності польської партії соціалістичної і зійшовся близько з Ігнацим Дашинським.
З Кракова по невдатній медицині вернув я до Русова і відтоді проживаю тут дотепер.
Від 1904 р., коли то я оженився з донькою мойого приятеля, Кирила Гаморака, мешкав я в мойого тестя в Стецевій аж до 1910 р.
Від 1908 р. до 1918 р. був я послом до австрійського парламенту, де не виголошував ніяких промов, бо промови парламентарні моїх клубових товаришів за малими виїмками були такі скандальні, що я волів мовчати і встидатися лише за своїх колег, а не за себе самого.
Два рази я був на Україні. 1903 р. в Полтаві, на святі Котляревського, де зазнакомився з молодими письменниками. Другий раз був в Києві на початку 1919 р.... Не знаю чому, та тільки зазначую, що українці з Великої України по душі мені ближчі, як галичани.
* * *
Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант Мартовича просто параліжував мене, і я ніколи не признавався, що я також письменник.
На університеті пропадали мої дрібні нариси по українських редакціях в Галичині. Аж 1897 р. Вячеслав Будзиновський перший раз надрукував кілька моїх дрібничок в часописі «Праця». Решту читачі знають.
Товариш редактор мусить вибачити, що своєю біографією не можу зацікавити читачів на Україні і що ця біографія далі чи не більша, як всі мої писаня разом.
Я вродився 14 мая 1871 р. і дотепер дуже мало написав, а якщо редактор притисне мене до муру, то я ще другим разом і про це напишу.
Василь Стефаник.
Русів, 9 лютого 1926.
__________________________
* Іди, хаме, свині пасти (польськ.)
* «Життя» (польськ.).
=======================
ПЗТ, II, 171
27.11.1953