Художниця і викладачка Олена Дяденко: «Моє мистецтво — це не лише форма й колір. Це пам’ять. Це досвід виживання. Це шлях людини, яка втратила ґрунт під ногами — і створила його знову власними руками».
Ми поспілкувалися з Оленою Дяденко, українською художницею з Чикаго, яка сьогодні дуже багато робить для підтримки воїнів ЗСУ. Також Олена готується до участі у виставці «9025 км», яку присвячено війні в Україні.
— Пані Олено, розкажіть, будь ласка, про початок вашого творчого шляху.
— Мій творчий шлях почався задовго до того, як я усвідомила, що таке мистецтво. Ще в дитинстві я жила у світі ліній і кольорів. Як кожна дитина, я любила малювати, але вже у два роки повторювала слова, які, мабуть, визначили мою долю: «інститут», «художник», «заміжжя». Можливо, це було відлуння розмов дорослих, а можливо — тихе передчуття майбутнього. Мій тато вірив у мене з самого початку. Саме завдяки йому у 11 років я переступила поріг Полтавської дитячої художньої школи. Його гордість була для мене першою нагородою.
Навчання в Миргородському керамічному технікумі на факультеті художньої кераміки стало першим серйозним кроком у професію. Згодом був Львівський Iнститут декоративно-прикладного мистецтва ( теперішня назва Академія Мистецтв) — простір, де формувався мій художній голос, де я вчилася не лише техніці, а й відповідальності перед формою, матеріалом і сенсом.
— Як ви чулися, коли переїхали до Америки? Із якими складнощами зіштовхувалися?
— Переїзд до Чикаго змінив усе. Тут я здобула дві магістерські освіти: одну — з викладання мистецтва, іншу — з інтердисциплінарного мистецтва, у якому візуальність зливалася з театром, рухом, звуком та інсталяціями. Це було відкриття нової мови — мови сучасного мистецтва, багатоголосої й сміливої.
Та мій американський шлях почався не з галерей і дипломів. Він почався з обману. Люди, які запросили мене до США працювати в керамічному бізнесі, відібрали мій зворотний квиток до України, повернувши собі гроші. Мене просто залишили ні з чим. Використали — і викинули на вулицю.
Я не знала англійської. Не знала, куди йти. Знала лише, що не маю права здатися. Коли мені не було де ночувати, я зателефонувала колишнім однокyрcникам. «Скільки в тебе грошей?» — спитали вони. «Сімсот доларів», — відповіла я. «Добре. Значить, почнемо з цього».
Того ж дня мені знайшли бейсмент (напівпідвальне приміщення) за 300 доларів у іспаномовного чоловіка — сеньйора Франсіско. Він не говорив англійською, я теж. Ми розуміли одне одного жестами. Він продав мені старе ліжко і холодильник. Коли я підрахувала решту грошей, стало зрозуміло: їх майже не лишилося. Саме так почалося моє нове американське життя — з порожніх стін, страху і тиші.
Далі було виживання. Будь-яка робота. Будь-яке житло. Райони, де вночі лунали постріли, де стрілянина була звичним фоном, а ґанґи — частиною пейзажу. Іммігранти там були легкою здобиччю. Двічі мені не заплатили за виконану роботу. І лише завдяки підтримці місцевого українця вдалося повернути зароблене.
Відро сліз, 2012.
У 1992 році мене запросили до престижної чиказької галереї Керел Джонс. Це був перший ковток повітря після довгого занурення. Саме тоді я відчула: я знову художниця, а не просто людина, що виживає.
Проте я чітко розуміла: без американської освіти шлях буде обмеженим. Працюючи на різних роботах — від розпису шовку до роботи офіціанткою, — я вивчала англійську, а згодом вступила до Columbia College Chicago. Навчання було виснажливим. Я боролася з мовою, з втомою, з постійною нестачею грошей. Працювала, щоб платити за житло, і відкладала копійки, щоб надіслати бодай щось мамі й брату в Україну. Я відмовляла собі майже в усьому.
Перший рік навчання оплатив «Dwight Follett» - фонд підтримки талановитих людей — моє портфоліо стало моїм голосом. На другий рік я взяла позику, бо іншого вибору не було.
У 1997 році, склавши іспити та отримавши ліцензію викладача штату Іллінойс, я нарешті змогла офіційно працювати викладачем мистецтва. Це був момент, коли всі страхи, втрати й безсонні ночі зібралися в одну точку й перетворилися на основу — міцну, вистраждану, справжню.
Моє мистецтво — це не лише форма й колір. Це пам’ять. Це досвід виживання. Це шлях людини, яка втратила ґрунт під ногами — і створила його знову власними руками.
Осяяна, 2006
— Духовність і зцілення — один із яскравих меседжів вашої творчості. Розкажіть, будь ласка, більше про ваші ідеї.
— Духовність і зцілення — це не тема, а стан, у якому я живу і творю.
Мій шлях до цієї теми почався ще у 1997-му році — з першої зустрічі з духовним цілительством, із тих знань, які передаються не через слова, а через присутність і віру. Згодом я відкривала для себе книги, практики, людей, які говорили мовою енергії, світла й внутрішньої трансформації.
Я зрозуміла: коли болить душа, жодна традиційна медицина не здатна торкнутися самої суті. Тоді я почала шукати — і цей пошук став моїм мистецтвом. Я малюю зцілення так, як я його відчуваю: не як процес, а як рух світла крізь темряву.
Були роки мовчання, коли я не могла творити. Роки виснажливої боротьби за справедливість, коли життя вимагало від мене сили, а не кольору. Та навіть у тиші мистецтво продовжувало визрівати всередині.
Зустрічі з рейкі, ангельським світом, світлом Махікарі, старовинними українськими практиками та іншими формами духовного знання стали нитками, що з’єднали мій досвід у єдине полотно. Я хотіла намалювати тисячу ангелів — і кожен з них живе у тих картинах, які з’явилися, навіть якщо їх було лише кілька десятків.
Усі ці знання переплітаються в мені й знаходять вихід через фарбу, жест і тишу між мазками. Я не можу відмовитися від цієї теми, бо вона — про життя, про біль, про надію і про Світло, яке завжди шукає шлях назовні.
Це мистецтво — не про лікування тіла. Це мистецтво — про зцілення душі.
Почуваюся краще, 2021.
— Яка є Ваша улюблена творча тема?
— Моя улюблена тема — любов. Любов до цього світу, до людей, до всього, що дихає і живе. Любов, що змінює нас, що залишає слід у серці, що надихає створювати.
Протягом життя я пережила багато історій: романтичні стосунки, шлюби, розставання… І завжди знову пошук кохання. Кожен досвід залишав у душі відлуння, кожна зустріч, кожна емоція — немов фарба на палітрі моєї творчості. Друзі, випадкові моменти, миттєвості, які здаються непомітними — усе це знаходить свій шлях у мої роботи, оживає на полотні, склі чи шовку.
Я не можу творити в одному стилі, бо моє серце прагне руху, експерименту, відкриттів. Мене приваблює все: ніжна акварель і грубі, знайдені об’єкти, легкі штрихи і щільні текстури — усе стає частиною моєї мови, мого внутрішнього світу.
Кожна моя робота — це маленький всесвіт емоцій, де б’ється серце, де живе світло, де любов розкривається у всіх відтінках. І саме це для мене — найцінніше: передати на полотні ті відчуття, які словами не висловиш, подарувати глядачу частинку своєї душі, частинку життя, яке сповнене кохання.
Наталка-Русалка, 2015.
— Що Ви можете розповісти про викладання мистецтва в США та поєднання педагогіки з власним творчим шляхом?
— Від 1997 по 2007 рік моє життя було тісно пов’язане з однією з найскладніших середніх шкіл Чикаго. У цій школі 97% дітей жили за межею бідності. Бідність у США — це не лише відсутність грошей. Це щоденний страх, вуличні перестрілки, наркотики, зламані долі та діти, які надто рано подорослішали.
Чимало моїх учнів не мали батьків. Хтось жив у родичів, хтось — у знайомих, а над кимось опікувався штат Іллінойс. Для багатьох школа була єдиним безпечним місцем, де можна було просто бути дитиною — і двічі на день поїсти.
Я викладала рисунок, живопис, композицію та скульптуру. Щодня через мій клас проходило близько 150 дітей. Майже кожен з них ніс у собі біль: втрату батьків, які сиділи у в’язниці, загибель братів і сестер у вуличних перестрілках, самотність і відчай. У кожному класі було кілька вагітних дівчат — ще зовсім дітей, які готувалися народжувати без підтримки родини чи партнерів.
Воз'єднання, 2011.
У ті роки я була для них не лише викладачем мистецтва. Я ставала старшою сестрою, психологом, соціальним працівником, інколи — медсестрою. Моє серце постійно стискалося від безсилля й водночас від бажання допомогти кожному з них знайти шанс на інше життя. Саме тоді я особливо гостро відчула силу мистецтва. Через творчість ми говорили про біль, страх, гнів і надію. Через мистецтво вони вчилися мислити, відчувати і поступово зцілюватися.
Я працювала по 35–40 годин на тиждень, повністю занурена у школу й життя цих дітей. Для власної творчості залишалися лише клаптики часу і сил, тому я могла брати участь переважно у групових виставках. Про персональні проєкти тоді було складно навіть думати.
У 2004 році я отримала престижну нагороду штату Іллінойс «Золоте яблуко» як одна з найкращих викладачів мистецтва. Раз на три роки таку відзнаку отримували лише десять педагогів з усього штату. Для мене це було не стільки визнанням, скільки знаком, що моя робота має сенс.
Об'єднані, 2008.
Ця нагорода подарувала мені безцінний рік — можливість відійти від школи й безкоштовно навчатися в Northwestern University. Я обрала незалежний курс з образотворчого мистецтва, де могла нарешті творити без обмежень і щотижня спілкуватися з митцем Едом Пешке. Цей рік став для мене ковтком повітря: я створила багато робіт, брала участь у чикагських арт-ярмарках та групових виставках і знову відчула себе передусім художницею.
У 2006 році перемога в конкурсі Amsterdam Gallery у Нью-Йорку відкрила для мене двері в Monk-Dogs Art Gallery. Міжнародні виставки й зустрічі з митцями з різних країн наповнювали мене натхненням і відчуттям, що мистецтво справді не має кордонів.
З 2008 по 2018 рік я знову повернулася до викладання — вже в іншій школі — продовжуючи працювати над власними проєктами. У цей період мене глибоко захопили різні релігії, духовні практики та нетрадиційні шляхи пізнання Всесвіту. Цей внутрішній пошук знайшов відображення в моїх роботах як спроба зцілення — особистого й колективного.
Паралельно я почала звертатися до української тематики — до збереження народних традицій через малювання на склі. Мені хотілося втримати щось крихке, майже забуте, але дуже рідне. Тоді я ще не знала, що у 2022 році стану волонтеркою ЗСУ і почну проводити благодійні майстер-класи саме з цього виду мистецтва — як спосіб підтримки, пам’яті й опору.
На арт-ярмарку в Чикаго, 2008 р.
— Розкажіть, будь ласка, про вашу виставкову діяльність, про ваші творчі проєкти.
—За моє життя було багато виставок. Переважно це були групові проєкти в галереях Чикаго та Нью-Йорка. Лише кілька з них — три — стали персональними: дві в Чикаго та одна в Лас-Вегасі. Найбільш значущою для мене була остання персональна виставка, що відбулася у березні 2022 року в Українському Національному Музеї в Чикаго.
Контракт із музеєм був підписаний ще у 2020 році, але пандемія змусила нас чекати. Виставку відклали. А в лютому 2022 року Росія напала на Україну. Про можливу війну нас попереджали і в США, але в це не хотілося вірити — надто страшною здавалася сама думка.
Коли я дізналася про вторгнення, мене наче фізично вдарило. Я не могла дихати. У той момент стало зрозуміло: ця виставка не може бути просто мистецькою подією. Усі кошти, отримані з неї, я вирішила передати на допомогу українським військовим.
Улітку 2023 року я перемогла в конкурсі Artbox.Project 2 у Базелі, Швейцарія. Я прилетіла до Базеля, відвідала всі виставки, і там мені вручили каталог. Згодом мене запросили взяти участь у наступному проєкті — Art Zurich, також із виданням каталогу.
Найбільш несподіваним і зворушливим стало те, що робота, яка перемогла, була створена ще у 1993 році. Вона чекала на свій час майже тридцять років. Я щаслива, що тоді її не продала.
Водночас відчуваю смуток, думаючи про роботи, які колись знайшли своїх власників і зникли з мого життя. У ті роки не було ані інтернету, ані цифрових фотоапаратів. Слайди були дорогими, їх важко було зберігати, а сьогодні вони вже нікому не потрібні — разом із цілим пластом пам’яті.
Останні кілька років я знову активно подаю роботи на конкурси в галереї Чикаго і беру участь у групових виставках. Це повернення до діалогу, до присутності.
Ось тепер разом з Оленою Пак та Марією Плотніковою ми готуємо групову виставку, яка відбудеться у квітні 2026 року. Над нею працюють дванадцять українських художників із Чикаго. Назва виставки — «9025 км» — це відстань між Чикаго та Києвом. Ці міста є побратимами, але між ними — океан і війна.
Мета виставки — нагадати американській спільноті, що війна в Україні не закінчилася. Що за кожним днем новинної тиші стоять людські життя, біль і надія. Люди в Україні й далі потребують підтримки і вірять у перемогу.
Про цю війну в США говорять усе рідше. Ми ж хочемо знову змусити її бути почутою.
Зруйноване місто, 2023.
— Розкажіть про Вашу благодійну діяльність.
— Війна увійшла в моє життя задовго до 2022 року. Вона боліла ще з 2014-го — щодня, постійно, фоном. Уже тоді я почала потроху допомагати військовим у зоні АТО, бо не могла просто дивитися й мовчати.
У 2015 році я проілюструвала дитячу книжку «Україна — Мрія» для дітей із прифронтових сіл Луганщини та Донеччини. Вона друкувалася за кошти самих військових і за донати, зібрані у школах. Згодом ця маленька книжка виросла у велику справу: понад 50 000 примірників були надруковані й передані дітям у прифронтові школи. У 2023 році товариство «Спадщина» допомогло надрукувати ще 10 000 примірників — уже для дітей на щойно звільнених територіях.
Але справжнім волонтером я стала у 2022 році. Повномасштабна війна не залишила вибору. За ці три роки я продала багато своїх картин і провела десятки благодійних майстер-класів — з розпису по склу, батику, петриківського розпису. Через мистецтво ми збирали кошти для Збройних Сил України та для тварин, покинутих або поранених війною. За цей час зібрала й передала понад 100 000 доларів.
У 2023 році я вступила до Союзу Українок Америки та очолила 36-й відділ. Це стало ще одним рівнем відповідальності. Я продовжила благодійну роботу, організовуючи мистецькі заняття, і поруч зі мною завжди була художниця Олена Пак. Разом ми вчимо людей розписувати гарбузи, скло, дерев’яне намисто, шовк — і водночас вчимо не бути байдужими.
За зібрані кошти ми купуємо кровоспинні бинти й передаємо їх волонтерам в Україну. Це є конкретна, життєво необхідна допомога — там, де кожна секунда і кожна річ можуть врятувати життя.
Союз Українок Америки — це благодійна організація зі столітньою історією, відділи якої розташовані по всій Америці. Її мета — підтримка України на багатьох рівнях: гуманітарна допомога, стипендії для українських дітей, підтримка військових, адвокація інтересів України, збереження української культури, музеїв і пам’яті.
Для мене волонтерство — це не окремий проєкт і не тимчасова діяльність. Це спосіб жити з війною так, щоб не зрадити ані себе, ані свою країну.
Закохані коні, 1993.
— Чому Ви вирішили допомагати тваринам?
— Є стара приказка: «Собака дивиться на людину очима Бога». Ці слова для мене не просто красива метафора — вони нагадують, що навіть найменші створіння мають душу, і що наша людяність проявляється у здатності їх захищати.
До мене по допомогу звернувся колишній військовослужбовець ЗСУ — волонтер і священник маленької каплички в селі Затишне на Київщині. Кожного разу, коли він відвозив гуманітарну допомогу нашим військовим, він забирав із сірої зони покинутих і поранених тварин. З часом їх стало так багато, що він облаштував притулок у старій хаті.
Тварини абсолютно беззахисні. Вони не розуміють, що таке війна, але відчувають біль і страх так само, як люди. Вони — невинні жертви, і ми, люди, маємо бути їхнім голосом, їхнім захистом. У світі існує багато фондів, що допомагають військовим, дітям і біженцям, але мало тих, хто зважився б боротися за тих, хто не може сам попросити про допомогу.
Я не могла залишитися осторонь. У мене є два котики, і я люблю котів, собак — навіть мишок. Допомагаючи тваринам, я відчуваю, що роблю світ трішки людянішим. Бо справжня сила людини проявляється не лише у великих справах, а й у здатності бачити в кожному створінні душу, дати надію та порятунок тим, хто його потребує. Це моя духовна відповідальність — залишатися милосердною і допомагати всім живим істотам, які страждають.
Художниця в образі Леді Гага, 2025 р.
— Чи Ви працювали над соціальними темами у своїй творчості?
— Так, мистецтво завжди було для мене способом говорити про те, що важко висловити словами. Ще у 1999 році я створила міждисциплінарний проєкт, присвячений боротьбі з дискримінацією та расизмом у США. Для цього я провела понад 200 інтерв’ю з людьми різних національностей та походження, а їхні історії та голоси я інтегрувала у живописні колажі. Кожен штрих, кожен фрагмент на полотні відображав біль, несправедливість і прагнення до рівності, перетворюючи особисті історії людей на універсальну мову мистецтва. Це була моя магістерська дипломна робота, і через неї я навчилася слухати, бачити і говорити від імені тих, чиї голоси часто залишаються непочутими.
У 2008 році світ знову заговорив війною, і я не могла залишатися осторонь. Я створила серію робіт, щоб висловити свій протест проти війни в Іраку — проти насильства, страху, руйнування. Одна з цих робіт здобула перемогу у конкурсі Art Cries Out у Нью-Йорку, підтвердивши, що мистецтво може пробуджувати серця і звертати увагу на те, що здається забутим.
Жінки під час війни, 1993.
У 2023 році я повернулася до теми війни, але цього разу — війни в моїй рідній Україні. Я створила декілька абстрактних робіт, які передавали біль, страх і водночас надію людей, що виживають під обстрілами. Вони були представлені на виставці в ARC Gallery в Чикаго, і кожен глядач відчував у них і трагедію, і силу духу.
Тепер працюю над серією для групової виставки «9025 км», присвяченой війні в Україні. Ці роботи народжуються з глибини серця: кожен мазок — спроба передати відстань, яку розділяє нас із тими, хто щодня живе в небезпеці; кожна форма — відлуння болю, але й жаги до життя, свободи, перемоги. Через мистецтво я хочу, щоб глядач не просто бачив картини, а відчував їх душею.
Мистецтво для мене — це спосіб зупинитися, відчути, зрозуміти. Це спосіб говорити про соціальні проблеми, про несправедливість і страждання, але також про силу, надію і любов, яка здатна подолати будь-які відстані.
Океан нервів, 2025.
— Чи плануєте провести виставку в Україні?
— Поки що я не готова до персональної виставки в Україні, але розглядаю можливість участі у спільних проєктах з іншими художниками.
Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавиця
Довідка:
Олена Дяденко — українсько-американська художниця, педагогиня та громадська діячка, яка мешкає в Чикаго. Вона відома своїми глибоко емоційними живописними роботами, що поєднують елементи українського народного мистецтва та сучасні художні підходи, а також значною благодійною діяльністю на підтримку України.
Олена Дяденко народилася 22 квітня 1969 року в Полтаві у творчому середовищі, яке вплинуло на формування її художнього світогляду. Вже у ранньому віці вона відчувала сильний потяг до мистецтва — з двох років активно малювала, експериментуючи з кольорами та формами.
В 11 років вступила до Полтавської дитячої художньої школи, де опанувала академічні основи малюнка, живопису та композиції. Її здібності швидко привернули увагу викладачів.
В 15 років продовжила освіту в Миргородському керамічному коледжі, одному з найкращих навчальних закладів України у сфері декоративно-прикладного мистецтва. Тут Олена вивчала: живопис, скульптуру, кераміку, композицію, техніки декоративного розпису
Випуск у 1988 році з відзнакою став важливим етапом, який відкрив шлях до професійної художньої кар’єри.
Олена Дяденко продовжила освіту у Львівській національній академії мистецтв — одному з провідних центрів мистецької освіти України. Там вона поглибила свої знання в галузі академічного живопису, кольорознавства та сучасних технік.
У 1992 році після завершення навчання переїхала до Чикаго. Нове середовище відкрило перед художницею можливості як для творчого розвитку, так і для кар’єри педагога.
У США здобула:
ступінь M.A.T. (Interdisciplinary Arts) у Columbia College Chicago (1997)
ступінь MA (1999)
Це дозволило поєднати художню практику з викладанням і дослідницькою діяльністю.
Починаючи з кінця 1990-х, Олена викладає мистецтво в системі державних шкіл Чикаго (Chicago Public Schools). Працювала в Roberto Clemente High School та в Schurz High School, де створила сильні мистецькі програми для учнів різного рівня.
Педагогічні методи Олени Дяденко базуються на:
індивідуальному підході до кожного учня
інтеграції культурної спадщини в навчальний процес
розвитку в учнів уміння самовиразитися через творчість
залученні до громадських та волонтерських ініціатив
За свою викладацьку роботу Олена Дяденко отримала престижну нагороду Golden Apple Award — одну з найвищих відзнак для педагогів в Іллінойсі.
Олена Дяденко працює в різних жанрах і техніках, серед яких:
акриловий живопис
mixed media (змішані техніки)
живопис на склі — традиційна українська техніка «малювання поза склом»
абстрактні композиції
фігуративний символізм
Твори Олени Дяденко вирізняються яскравою, насиченою кольоровою гаммою, виразною символікою, мотивами духовності та трансформації, поєднанням українських етнічних елементів із сучасною естетикою.
Особливе місце в її творчості займає скляний розпис: художниця відроджує традиційну техніку, адаптує її до сучасних сюжетів і використовує з метою збереження української культурної спадщини у США.
Після початку повномасштабної війни в Україні (2022) Олена активно залучилася до волонтерської діяльності. Вона проводить майстер-класи, благодійні виставки та творчі зустрічі, метою яких є збір коштів на гуманітарні потреби.
Завдяки ініціативам Олени Дяденко було зібрано понад 100 000 доларів. Ці кошти спрямовані на:
закупівлю стерильних перев’язувальних матеріалів, кровоспинних бинтів
медичну допомогу пораненим
гуманітарні посилки для цивільних
підтримку притулків та тварин, що залишилися в зоні бойових дій
допомогу українським родинам та переселенцям
Благодійна діяльність Олени Дядекно отримала висвітлення в місцевих ЗМІ Чикаго, які підкреслюють її внесок у підтримку української громади та Збройних сил України.
Олена Дяденко брала участь у численних групових і персональних виставках у США та Європі. Серед них:
Український національний музей, Чикаго, США — «9025 km» — квітень 2026
Jackson Jung Gallery, Чикаго, США — листопад 2025 – січень 2026
Biafarin, “Beyond”, онлайн-проєкт — листопад 2025 – січень 2026
Biafarin, “Spirituality”, онлайн-проєкт — листопад 2025 – січень 2026
Chicago Grand Gallery, Чикаго, США — квітень 2025
Jackson Jung Gallery, Чикаго, США — листопад 2024 – січень 2025
Виставка мистецтва в Офісі скарбника округу Кук, Чикаго, США — березень 2024
Проєкт ARTBOX, Basel 2.0, Базель, Швейцарія — червень 2023
ARC Gallery, Чикаго, США — травень 2023
Персональна виставка “Colors of Life”, Український національний музей, Чикаго, США — березень 2022
Персональна виставка, Музей еротичного мистецтва, Лас-Вегас, США — січень 2016
Персональна виставка, SHE Art Gallery, Чикаго, США — квітень 2013
Art A La Carte International, Лонгвуд, Флорида, США — березень 2008 – березень 2012
“Protest Art of 2007”, Нью-Йорк, США — березень 2008
Український інститут модерного мистецтва, Чикаго, США — жовтень 2007
Сьогодні Олена Дяденко продовжує створювати нові художні проєкти, викладати мистецтво в Чикаго, проводити благодійні арт-події, майстер-класи, підтримувати українську культуру за кордоном.
Її діяльність — це приклад синтезу мистецтва, педагогіки та громадянської позиції, а також натхнення для української громади та молодих художників.