Як 8 -го січня 1930 року мене тріснув параліж, тоді двоє моїх сусідів інтелігентів радили, як маю поздоровіти. Перший радив вигріватися на сонці, ледви снігами добився до моєї хати, а другий давав певнісеньку раду, а то, аби я з себе зробив «пакунок». Вони й тепер мають мене за дурня, а я їх за дуже добрих людей. Вже слідуючого дня приїхав до мене лікар, д-р Іван Подюк, зі Снятина. Цей розумний, молодий лікар, родом з того самого села, що Марко Черемшина, їздив цілісіньку зиму до мене і задармо, і серед великих невзгод погоди. Він може посвідчити, що я не був, навіть у хоробі, ні нещасливий, ні песиміст і під час лікарських оглядин ми оба дуже добре забавлялися. Чи за його лічення я йому вдячний, це докаже будучність, але за те, що він розвеселював мене, що з міною офіцера приказував мені триматися його приказів, я все буду йому вдячний.
Тепер, коли я маю 60 літ, то нагадую двох моїх приятелів, які були для мене в приватнім життю найліпшими дорадниками і яких я найбільше любив, а це Іван Франко і Лев Бачинський. Тепер я піду до їх гробів, побуду з ними і дійсно в цім моїм старім віку буду щасливий, що вони були моїми приятелями.
Стефаник Василь.
====================
ПЗТ, II, 21
28.11.1953