Вдова Марта давно хора, хоче вмирати, бо закликала до себе свої дві сестри і приятельки. Гості посідали на лаву коло постелі і під вікнами, а Марта з подушок каже:
— Не набулам си на цім світі, не натішилам си, а нагрішилам... Дохтор каже, що кожда моя година дарована та тому вібачьийти, щом вас закликала від роботи.
Відкинула від рота жмут сивого волосся, роззявила білі губи, аби надихатися.
— Смерть, сестри, болюча, а моя смерть проклєта буде навіки межи людьми. Гріх маємо такий, що ні мій чоловік негоден був вітримати, ані я, жилава баба, негоднам го донести до краю...
Роззявила рот і пальцями хльопала з миски води в нього, аби могти своє сказати.
— Знаєте, щом кликала ксьондза вже кілька раз, аби сповідати си тай сповідалам си, але правди-м не сказала, відай тому, що шелестить на нїм риза або тому, що дуже дивит си в очи або тому, що язик не повертає си... Сказати другому свій гріх, людський гріх, такий гріх, що всі люди ним грішні, але аби мій сказати, то траба зуби розважити червоними кліщами, аби палахкотіли, як ладан на Різдво...
Її сестра, Марія, підоймила голову з подушок та заспокоювала, приятельки поспирали руки на коліна і пігнулися.
— То вже вам буду сповідати си, бо видите, якам суха, то в найбільше деревище не влізу си і таке гирке тіло земля негодна пролиґнути... Хлоп все від баби слабший, бо мій чоловік лиш рік вітримав, а я вже роки. Ми мали спільний гріх, та він по році лишив мене саму, абим го двигала без него, а то й моя пайка така тєжка, що залізо під нев пішло би в порох...
Ми обоє спалили село, знаєте. В саме полуднє пішло кровйов попід небо, кров заслонила ясне сонце. Нашої хати якос не доцєґнуло. Він, аби не кричьити, сипав порох у рот з землі, але зойк з серця роздував порох з рота, то він сів коло коновки з водов тай тримав заєдно повний рот води, а потім викидало з него воду, а він знов пив, аби не кричьити... Село курило си, почорніло, чорні люди голосили, а він сидів коло води добу, чорний, мокрий, склонив си тай заснув в болоті. Хотілам го стєгнути на сухе та як ні вдарив коновков, то й я лєгла в болото коло него, так си належало.
Всі жінки посхоплювалися з лав, гляділи на Марту здурілими очима, стояли, як з дуба витесані. Сестра не втримала голови, пустила. А хора носила долонею воду з миски в рот та не доносила. Розливала по пазухах.
— То ви лиш від цеї мови ніби дураєте, щосте тверді мужики, а як таку сповідь перед чужим ксьондзом тримати... А хоть-бисте про мене і зараз всіма дорогами по селу порозбігали си, то я вже не бою си, а хоть дзвоніт на ґвавт в дзвони, то я також не бою си, хоть ні тєгніт всіма дорогами по груді та закопайте розтрєсені кісточки по нечистих місцах селом, то вже я лекшу муку буду мати, як тепер. Цес гріх я вже двигати негодна... Маріє, душу си, підопри голову най докінчу сповідь, чи пече ца голова, як смола в руки.
Жінки мовчали. Від цієї тиші оглух би навіки дзвін.
— А зайшло з цего. Як прийшли до села вже по войні, то повісили чоловічого брата, що дес був довго на Україні. Ми його відрубали з чоловіком та привезли в рантухах додому та спорєдили парубка, як паву, але язик негодни були заправити в рот. А мій дурний вхапив ніж та хотів відрубати. Добре, щом руков сперла, розрубав аж по кістку, а як закривалам лице його братови червонов платинов та моя кров закровавила платину то далам другу. Ви знаєте, що мій чоловік від похорону замовк, не сказав відтогди ані одного слова, ходив селами та розшукував братних товаришів з тої войни, а потім тоті товариші приходили до нас та гостили си. То якіс такі люди, що револьверами грают до данцу, що в кожді кишени мают бомби, що якіс блискучі ножі ховают помежи ребра, таких ніхто не видів. Кажут, що нагнали нас з нашої землі, що будем містити си на смерть, а життє наше фурєти будем ворогови під ноги, як вушиву сорочку на войні... Та тут і нахвалили, аби спалити двір. Тай підпалили з моїм чоловіком. Та панови нічо, а половина села розсипала си на сажу.
Марта простягнулася і заперла очі, жінки приступили до постелі, обливали водою, та вода спливала з лиця, як з каменя. Марія здоймила з сволока жовту свічку і всі шукали сірників, а як засвітили, то поклали до Мартиних рук і вона ожила.
— Я ще не вмерла, але зараз буду вмирати. Коби вмерло зо мнов і сумлінє моє. Це Бог добре вчинив, що сумлінє не говорит голосно. Най си сховают товариші мого чоловіка з бомбами і револьверами. О, то як сумлінє заговорит, то такі слова палючі в кожді жилці, що ті слова скалу розсиплют на дрібен порох. Найстрашніше то слово від сумліня. Я тих слів ніколи не знала, ніколим не чула. Відки вони си в мині взєли, це лиш Бог міг пустити своїми руками у мене. Блискавка по небі не така страшна. То слово то проклін, який задушит всьо, що на земли жиє...
— Марійко, буду вмирати. Кажи людем, най собі розберут мій маєток і мого чоловіка. Я їм нічо поповнити не годна, а на споді в скрини є карточка від товариша мого чоловіка. Дес з далеких країв пише, що прийде до нас двоїх уже волних. Там є знак до него. Напиши йому, що такого, як ми наробили, ніхто не здержит на собі, щом від того повмирали... Тепер давай свічку, я вже не ожию.
===============
«Твори». (1933), с.216—218
06.06.1933