Поклав граблі коло себе, сів потім на межу, закурив люльку та й гадка гадку пошибала. А далі говорив на четверо гоней заголосно.
— Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажуси та й зараз дідови роботу найдут. Таки невістка, коби здорова, круть, верть та й зараз запіворит: Та бо ви не сидіт...
— А то господь, шо над нами, видит, шо я лиш ногами перебираю. А руки, аді, як згребло, а вже-м місіць не голений, а до церькови вже-м дорогу забув. У чім піду, коли все з плечий забрали?
По межі, по межі та й дідів голос цілим полем вандрував, та й всі оберталися в сторону за дідом. А він скаржився, не переставав.
— Ой, сегодни, такі діти. Але мене ще богу дьикувати, з памньити не вікинуло, а ще знаю, яку бесіду у нотаря мали-м. Сухенький був панок з борідков, та й він так роз’єзував синови. Дідови, каже, допоки єго живота, то має єму бути єго постіль, він має спати, він має вілежуватиси, аби і до схід сонца. А вже як, каже, єго на лаву покладете та землев припорпаєте, то ти тогди з лави на дідову постіль перебирайси. А бабі, каже, має бути бабина пічь, вона най си вігріває, най си богу молит, а як вже ї обмиєте та й руки навхрест складете та тогди най невістка вже лізе на пічь, бо вона єї.
Осінній вітер грався сивим волоссєм дідовим.
— Але коби нотар дес вечером подивився до хати. Син на постели, невістка на печи, а я з старов на земли, на солімці вальиємоси. А це ж по правді, а де бог є? У цих людий вже нема бога, ой, нема...
Ще й головою казав, шо нема бога у молодих людий.
— Здихайте, старі, бо вам шкода лижки страви. Молочко поїдают, сирец поїдают, а ми як щеньита на них дивимося. .А я їм коровку дав, овечки дав, плуг дав, усе дав. Як люде дают, та так і я дав. А сегодни вони вповідают, шо ви старенькі, слабенькі та й їжте маленько. Отак нам уповідают наші діти.
Голос дідів дрогнув та й дід урвав бесіду.
— Та й поховают нас, як псів, бігме, чобота на ногу не покладут...
Громада бузьків спала на очерет і злопотіла крильми над дідом, аж спудився. В теплі краї збиралися відлітати.
— Ого, вже осінь. Отак, отак та й різдво незабавитси...
— Але яке воно розумне, хоть птаха, лиш шо не говорит. Єму зле, а воно собі шукає ліпшого. В зимі нема жьиби та й студінь. А воно знає наперед. Не так як чоловік, шо мус свої тридни на місци коротати.
Встав з межі, сховав люльку, взяв граблі та й пустився додому. Ще кілька разів обертався за бузьками. Та й станув.
— Ба, хто би мині добрий, сказав, ци я ще з бабов дочекаю, аби їх назад видіти, як повернутси? Відай, вже котрес із нас бридзне, відай, уже бузьків не будемо видіти...
=================
ПЗТ, I, 89
16.07.1949