Вчера відкрив нїмецкій цїсар особисто парлямент нїмецкій, а слова єго, висказані о заграничній політицї нїмецкій, характеризують достаточно теперішну ситуацію в Евpoпі. Цісар сказав, що непохитною цїлею єго стремлень єсть удержанє мира. Єму удало ся у всїх заграничних правительств скріпити довіріє до безпечности тої політики. Разом з ним і єго союзниками признав і нарід нїмецкій, що треба удержувати той мир при помочи заключених оборонних союзів і піддержуванєм дружних відносин до всїх держав европейских.
Першим, що в престольній бесїдї нїмецкого цїсаря впадає в очи, єсть, що відносини Нїмеччини до Австро-Угорщини і Италії не змінили ся в нїчім по уступленю кн. Бісмарка. Союз тридержавний истнує і дальше в повній силї; ба, коли можна повірити информаціям анґлійских ґазет, він може ще і скріпить ся через тїснїйшу звязь союзних держав, спеціяльно же Нїмеччинї з Анґлією. Найголовнїйша порука в Европі єсть отже, після слів цїсаря, забезпечена, а треба також піддержувати і дружні відносини до всїх держав, бо всяке нарушенє тих відносин, нарушило би і рівновагу мирної політики.
Послїдні слова характеризують найлїпше теперішну ситуацію. В Европі дійшло вже до того, що де небудь би хто нарушив дружні відносини держав до себе, то і зараз настав би конець мира і заговорили б пушки. Сего то отже мир з конечности, з примусу, а не мир випливаючій з загального вдоволеня народів і держав. Розуміє ся, що такій мир не може бути довготревалий, але все-ж таки може він дуже довго потягнути і тим лїпше, чим довше він дасть ся удержати. А що нема нїгде охоти єго нарушити, се видимо дуже добре з поступованя правительств у всїх державах; всї старають ся всїми силами оминати то, що могло би мирови зашкодити. Причин до того крім самого страху перед війною єсть богато, а найважнїйшими з них суть ще не зовсїм повна готовість до війни тих держав, котрі найскорше могли би єї викликати, а відтак лихій стан економічний і загальний розлад суспільний у всїх майже державах, котрий і без того не віщує нїчого доброго, а котрий підчас війни міг би дуже легко довести до такого перевороту, якого Европа мабуть ще не бачила.
Рух соціяльний, антимонархічний, якій проявив ся в послїдних днях по цїлій Европі в видї питаня робітничого, затревожує може найбільше тих, що хотїли-б удержатись при дотеперішній своїй власти, що може стати ся лиш при удержаню теперішного ладу і порядку суспільного. Треба отже передо всїм зробити порядок з тим рухом, треба зарадити злому, треба поправити відносини економічні і соціяльні тих, котрі стались небезпечними всїм без взгляду на національність і державні границї. Годї вести війни, коли кождої хвилї грозить небезпечність у власнім краю. До чого довела б н. пр. война Нїмеччини з Францією, коли-б тут і там двиглись підчас неї чорні маси робочого люду і виступали з своїми претенсіями. Правильна війна сталась би тогдї майже неможливою, а настав би лиш страшний загальний заколот, борба всїх против всїх. Се мабуть і найважнїйша причина теперішного мирного стремленя у всїх державах, а она єсть так очевидна, так всїм ясно зрозуміла, що о нїй не треба і говорити, не треба широко розбирати в часописях. Тож не диво, що всї правительства старають ся тепер всїми силами усунути ту небезпечність і забирають ся енерґічно до реформ соціяльних і на разї лиш о них думають. Нїмеччина зробила в сїм напрямі першій крок, a цїсар нїмецкій заповів в своїй бесїдї престольній вже цїлий ряд реформ соціяльних.
За Нїмеччиною йдуть і другі держави. Навіть і француска република, хоч в нїй ще найбільша свобода і стан економічний зовсїм не так лихій, як в других державах, мусить числити ся з сучасним рухом соціяльним, хоч би вже длятого, що під той рух підшивають ся всї ті елементи, що хотїли-б позбути ся републики. Републиканьске правительство, коли хоче удержатись і дальше при власти, мусить конче насамперед уладити у себе лїпше відносини суспільні, мусить очистити ся з тих елементів, що викликують заколот лиш для-того, щоби з него скористати, а доперва аж тогдї буде могло подумати о війнї. Війна в теперішну пору грозила би републицї навіть загладою. Що правительство француске добре поняло теперішну ситуацію, видко з того, що оно звернуло голосно свою увагу на справи економічні, а попри то спиняє енерґічно всякій антирепубликаньскій рух. Численні арештованя в послїдних часах анархістів, поза котрими стоять властиво монархісти всяких таборів, подорож президента републики по краю і до гнїзда бонапартистів, суть доказом енерґії француского правительства, а успіхи єго змагань суть очевидні. Булянжистів так як би вже не було; по послїдних виборах до ради громадскої в Парижи, сїй найбільшій кріпости булянжизму, они самі скапітулювали. Но на тім ще не конець. Правительство републиканьске позбуло ся лиш одного внутрішного ворога, але має их ще повно всюди і длятого мусить насамперед упоратись з ними, заки буде могло подумати о ворогах поза границями краю.
Не лїпше дїєсь і в полудневих державах романьских, в Италії, Испанії і Портуґалії. і там проявив ся сильний рух соціяльний, тілько як у Франції підшивають ся під него монархісти, так тут знов роблять то само републикане. Идея монархічна держить ся тут лиш силою конечности; навіть в Италії, де она ще найсильнїйша, єсть она вже сильно підкопана. Війна, що потрясла би цїлою Европою, могла би і єї зовсїм затерти і поставити в сих краях републиканьску форму державну, причина отже достаточна, щоб і сі краї стерегли пильно европейского мира. Куртоазія италіянского правительства і короля Гумберта супротив президента францускої републики підчас єго подорожи на полудне Франції єсть найлїпшим доказом, що Италія, а з нею певно і єї союзники бажають як найдовше удержати добрі відносини з републикою, котра нинї єсть сильнїйша і небезпечнїйша як колись була нею француска монархія.
Коли так в західній Европі рух соціяльній і идея републиканьска суть найбільшою підпорою мира, в всхідній Европі спиняють війну по при рух соціяльний ще і другі причини, а головно національне питанє в Австрії і на Балканї, а по части і в Россії, не повна готовість до війни трох найбільших держав на Всходї і недостаточне уґрупованє держав на Балканї около більших держав европейских. Гляньмо насамперед на Австро-Угорщину. Почин до війни не може нїяк вийти з сеї держави. Австро-Угорщина засуджена мабуть вже від давна, щоби чи по виграній, чи програній війнї платити другим, она перестала бути активною державою, а неполагоджені в нїй національні питаня, могли би дуже легко підчас війни в теперішну пору розбити єї на куснї. Австро-Угорщина мусить насамперед сконсолідуватись у внутрі, мусить залагодити національні спори, заким буде могла приступити до війни. В єї интересї єсть удержувати мир як найдовше.
Найбільше ще пре до війни Россія силою своїх внутрішних відносин, а найбільше стоїть їй на перешкодї не повна готовість до війни. В послїдних двох роках зроблено вправдї в Россії під сим взглядом дуже богато; войско майже зовсїм зреорґанізовано, пороблено всякі улекшеня до мобілізації, але що-до узброєня армії, то Россія стоїть ще далеко по заду, і навіть і сама мобілізація армії на так великім просторі як Россія єсть нинї ще дуже утруднена з браку відповідної комунікації. Знатоки россійских відносин войскових кажуть, що Россія буде потребувати ще що найменше яких пять лїт, щоби стати вповнї готовою до війни, тому лежить і в єї интересї удержувати мир так довго, доки їй того буде потреба. А що того ще довго буде потреба, виходить з теперішної ситуації, котра представляєсь так, що коли-б Россія в нинїшну пору хотїла виступити до війни, то мимо дружби Франції осталась-би изольованою, позаяк Франція в виду непевности у себе дома, не важилась би ще запускати ся в ще більше непевну війну. Сі взгляди спонукують Россію піддержувати мир, а поки що шукати вірних і певних ХОЧ правда трохи слабих, але все таки важних союзників на Балканї.
Але і на Балканї не стоять ще дїла так користно для Россії, щоби она могла, опираючись хоч би лиш на балканьскі народи, зважитись до війни. Під єї безпосередним і майже виключним впливом стоїть там доси лиш Сербія і Чорногора; Румунія і Греція хитають ся все ще межи впливами Россії і Нїмеччини, а Болгарія просто ворожа Россії мусить вести ся так, щоби не піддавати ся нїчиєму впливови і користати як найдовше з благодати мира. Се єсть мабуть і причиною, що з Болгарії виходить заєдно гадка балканьскої федерації, котра тим більше єсть не до переведеня в практицї, що до сеї федерації мала би належати і Туреччина, держава, котру прецї самі другі балканьскі держави хотїли би між себе роздїлити. Незгода між поменшими державами балканьскими що-до сего роздїлу єсть і причиною, що ті держави не знають ще самі, по котрій ставати сторонї і що им принесе більшу користь при евентуальній ліквідації отоманьскої держави, чи спілка з Россією, чи союз з трома сполученими державами середної Европи. Они уважають отже ще найвідповіднїйшим держатись поки що мирної політики.
Розглянувшись так в ситуації держав европейских, можна прийти до того заключеня, що теперішний мирний настрій в Европі ще довго удержить ся. Головні приготовленя до війни вже пороблено майже у всїх більших державах, они тепер мусять ще лиш доповняти ся то в однім то другім напрямі. Побіч сего чисто воєнного руху слїдно ще і другій, а то внутрішну консолідацію поодиноких держав і их ґpyпованє після політичних і економічних интересів. Першій рух може скоро, бо до кількох лїт закінчити ся, але другій, може потягнути ся довше і то дає надїю, що мир дасть ся ще на довгі лїта удержати. Але серед сего загального руху дозріває поволи і майже незамітно ще і друга идея, котра в своїм часї зможе переобразувати зовсїм вид теперішної Европи. На заходѣ Европи дозріває чим раз більше идея републиканьска з новим уорґанізованєм відносин суспільних і обнимає вже навіть доси строго монархічну Нїмеччину. Идея та несесь в иншій формі і дальше на Всхід та виступає навіть в абсолютній Россії в видї чим раз сильнїйших змагань до заведеня конституційного устрою сеї держави і федеративного сполученя всего Славяньства. А хоч идея та ще далека від зреалізованя, то однакож в интересї загального добра всїх народів в теперішности і красшої долї в будучности єсть не допускати, щоби побідив мілітаризм, ся головна підпора всякої реакції і тих елементів, що лиш гнетом і насильствами удержують ся при власти. Се відчувають инстинктовно і всї народи Европи і длятого противні війнї, до котрої пруть лиш ті, що лиш ще через ню мають надїю удержатись при дотеперішній власти.
[Дѣло]
07.05.1890