Озираючись вперед

Огляд\рефлексії: 24 артефакти 9 авторів з Франківська

В арт-проекті «АСАМБЛЯЖ КОЛАЖ ІФ» Мирослав Яремак дослідив історію творення цього жанру в Івано-Франківську. Роботи, датовані з 1966 по 2007 роки, пропонують цікавий екскурс в історію образотворення містечкової культури в другій пол. ХХ століття. До експозиції, яка відкрилася в галереї «Арт на мур», увійшли артефакти О. Заливахи, О. Заборського, А. Звіжинського, Ю. Іздрика, Р. Котерліна, В. Луканя, В. Мулика, Я. Яновського і М. Яремака.

Дипломант міжнародної бієнале «Імпреза» (1989,1991,1993) в розділі «асамбляж», художник віднайшов роботи місцевих колег, які свого часу також експериментували з формою та образами в жанрі колажу та асамбляжу. Але більшість з представлених на виставці творів демонструватимуться вперше. Виставка отримала назву «Тяглість». У жовтні Мирослав Яремак запропонує другу частину арт-проекту –«Відзнака». 

Кола́ж (від фр. coller – склеювати) – технічний прийом в образотворчому мистецтві, який ґрунтується на введені у твір різних за фактурою та кольором предметів: шматків газет, афіш, шпалер тощо.

Асамбляж (від  фр. Assemblage – збірка) – тривимірні зображення, зроблені з різних матеріалів, переважно щоденного вжитку, – споріднена з колажем техніка візуального мистецтва, яка, натомість, використовує об'ємні деталі або цілі предмети, скомпоновані на площині картини. Допускає доповнення фарбами, а також металом, деревом, тканиною та іншими фактурами. Іноді застосовується до інших творів, від фотомонтажів до просторових композицій.

Якщо пригадати історію мистецтва, то розквіт цих жанрів припадає на початок ХХ ст., коли кубісти (і не тільки вони) експериментували з формами і наповненням творів новими смислами, новою естетикою. І Пікассо, і Матісс, і Швітерс та ін. надали прекрасні приклади оперування підручним матеріалом в образотворенні. Наступний розквіт припав на часи панування поп-арту. Гамільтон, Хокні, Раушенберг переосмислили досвід своїх попередників і зробили модним поєднання випадкового, часом парадоксального. Згодом їх досвідом скористалися постмодерністи, які зробили колажність ідеологією стилю. Швидке реагування, яскравість, ексклюзивність в поєднанні з відвертою ремісничою брутальністю надали цим технікам популярності, сліди котрої можна тепер відстежити в комп’ютерних фотошоп-комбінаціях.

Історія розвитку колажу/асамбляжу в Івано-Франківську не має аж таких глибоких коренів, проте має свою тяглість. Виставка, власне, апелює до неї. Ретроспектива тут виступає як спроба заповнення історичних лакун невідчитаних своєчасно подій глядачами, критиками, мистецтвознавцями, ЗМІ, колегами... Єдиною науковою інституцією з відповідними повноваженнями та можливостями, котра мала б відслідковувати, інспектувати, аналізувати мистецький процес регіону, формувати колекцію, друкувати наукові дослідження, упорядковувати архів, влаштовувати дискусії та обговорення, наразі залишається Обласний художній музей (нині – Музей мистецтв Прикарпаття). Який, на жаль, виконує лише функції ще однієї міської туристичної атракції. Але не за рахунок цікавої роботи, виставок, акцій, зустрічей, а лише завдяки «торгівлі» привабливістю історичного приміщення, в котрому він міститься. Постійна експозиція та виставки, що там проводяться, викликають у фахівців або скепсис, або розчарування. Після відходу в 2005 р. у вічність провідного спеціаліста музею Віктора Мельника науковість роботи закладу залишається під питанням.

Отже, ретроспектива колажу/асамбляжу має спровокувати інтерес до вказаних жанрів та інспірувати виставку-конкурс в жовтні цього року. Виставку свіжих, новітніх, молодіжних колажів/асамбляжів, найамбітніші з котрих Мирослав Яремак планує відзначити нагородами. Головною умовою конкурсу  є вимога створювати роботи вручну, без цифрових компіляцій. Мануальність як важливий елемент якості зробленого та повернення від клавіатури з мишкою до роботи руками. При відборі творів Мирослав Яремак наголошував на часовому факторі, концентруючись на роботах докомп’ютерних часів, або ж пізніших, але не пов’язаних з цифровою естетикою. Коротко про учасників.

Орест Заборський (1947 р.н.) – абсольвент дуже різних за підходами до творчості навчальних закладів – Одеського художнього училища та Львівського поліграфічного інституту – представив найдавніші артефакти: колажі-книжкові ілюстрації, датовані 1966-68 роками. Тоді молодий художник вельми сміливо зробив ілюстрації до Антонича «Дума про плакати» 1967 р. з рваних, різаних газетно-журнальних ілюстрацій з дівчачими тілами й обличчями та шрифтових заголовків, сумбурно поетично скомпонованих і виклеєних на площині – хаос, що творить революційну поетику. Або графічна «Танцююча» муринка, яка, звиваючись в африканських ритмах ритуального походження, несподівано вирішена в синьо-жовтих кольорах. І це у Львові 1966 року! Трагічний персонаж О’Генрі з «Фараону і хоралу» 1968 р. монохромно й маньєристично «поламаний» в дусі естетики шістдесятників, додатково обклеєний газетними шматками з текстами німецькою та українською мовами. Постать О. Заборського важлива ще й в педагогічному контексті. Пропрацювавши багато років викладачем в дитячій художній школі, він навчав багатьох майбутніх франківських художників, серед яких й учасники цієї виставки А. Звіжинський, Р. Котерлін, В. Мулик.

О.Заборський, "Дума про плакати"

Доробок найповажнішого учасника виставки, видатного діяча української культури, лауреата Шевченківської премії Опанаса Заливахи (1925-2007) представлено лише однією роботою – асамбляжем «Московіада» (2000). Він був виконаний, на подарунок Патріарху Бу-Ба-Бу Юрію Андруховичу, в знак поваги до майстерно написаного однойменного роману. Це – рефлексія знаного художника, старого дисидента, правозахисника, людини, яка за свої погляди, в тому числі і мистецькі, терпіла переслідування та сиділа в тюрмах, на прогресивний роман молодого талановитого автора. Невеликий за розміром твір акумулює в собі сутність внутрішньої ідеології та зовнішньої політики сусідньої держави – гроші вирішують все! Купа змонтованих на дошці копійок, декотрі рухливі, тож видобувають звук, якщо рухати об’єктом. По кому подзвін? Сугестивний жест – ілюстрація як квінтесенція роману. Всі монети радянського періоду, і тільки одна з них з двоголовим орлом. Поміж монетами є й корки від коньяку та пива, без яких годі уявити свято життя. Від об’єкту якось невимовно віє спогадами про т.зв. російський авангард: Ель Лісіцкий, Родченко, хто там ще? Але сприймається це як насмішка з того, в що було перетворено його надбання новою революційною владою. Заливаха свого часу активно листувався з Сергієм Параджановим, коли той був у заслані. Мабуть, якраз тут варто шукати сліди зацікавлення художника-монументаліста  тривимірними об’єктами, котрі він починає робити в ‘90-ті. Знаний кінорежисер був майстром асамбляжу, але на відміну від його пишної, барокової, перевантаженої деталями естетики, праці Заливахи конструктивні, мінімалістичні, чітко продумані. Мистецтво непокори й опору дисидентів-шестидесятників й дотепер маловідоме й недосліджене ґрунтовно, тому такі рідкісні можливості бачити оригінал варто цінувати.

О. Заливаха, "Московіада"

Володимир Лукань є досить незвичною фігурою на цій виставці. Випускник ЛДПХІ, Член НСХУ, доцент місцевого Інституту мистецтв, автор декількох праць з мистецтвознавства, практикуючий дослідник іконопису на склі нечасто бере участь у колективних проектах, тим паче не своїх колег по інституту. Хоча в його доробку можна віднайти чимало іронічних, гротескових, сатиричних творів, що ставали рефлексіями на нашу дійсність. «Нещасний випадок» 1990 р. – одна з них. Фрагмент паркетної підлоги з залишками розбитої пляшки від горілки «Русская водка» в перекошеній від жаху рамі – документальна фіксація трагедії, що сталася на порозі майстерні. В часи, коли цигарки або алкоголь прирівнювались до валютних запасів, коли їх можна було дістати лише при наявності відповідних талонів, а ще плюс купони і нескінченна черга, розбити пляшку прирівнювалося до злочину. Один з таких життєвих епізодів й документує художник, щоби спогади про важкі часи не минали безслідно, і можна було порівняти зміну тогочасних цінностей із сьогоденням.

В. Лукань, "Нещасний випадок"

Творчість Влодка Мулика представлено двома незвичними для нього працями – абстрактним асамбляжем «Абстракція 03.91» та монотипією-колажем «Енді Воргол». Художник – автодидакт, письменник, відкритий до світу, цікавиться світовими мистецькими тенденціями переважно через рок-музику, літературу, спілкування з друзями. Малює давно, але повільно і, відповідно, небагато. Розквіт творчості припадає, як і в більшості учасників «станіславського феномену», на постімперські часи кінця ‘90-х – поч. ‘00-х. «Абстракція 03.91» – абсурдний об’єкт, що провокує глядача на пошуки сенсів та підтекстів. Що це таке і навіщо воно? «Незрозуміле – це міра тих способів, за допомогою яких об’єкти мистецтва примушують суб’єкт визнати свою обмежену здатність розуміння та потребу менш категоріальної форми раціональності, аніж інструментальний розум», Джеймс Гансен. Це своєрідна рефлексія Мулика на навалу абстрактного мистецтва, котре з ентузіазмом відбирало до показу журі бієнале «Імпреза. Художник і тепер наголошує, що не розуміє абстракції. Його творчість дійсно суто фігуративна (за окремими винятками, що підтверджують правило). Отже, в цьому асамбляжі автор насміхається з постулату, що малювання може бути тільки заради процесу малювання, а результат не має значення. «Вісім портретів Воргола» 1995 р. – класичний колаж, де шматки кольорового паперу комбіновано з портретом-монотипією ідола поп-арту Енді Воргола, пропагандиста механічного підходу до продукування артефактів. Мулик мовби сперечається з зіркою, тому підмальовує вручну кожен з відбитків портретованого, привносячи в обожнюваний Ворголом тираж недбалість живого ручного мазка, позбавляючи образ механічних штампів.

В. Мулик, «Вісім портретів Воргола»

Роботи Анатолія Звіжинського «Die Klasse», «Sea» 1993-1995 рр. ніжно поєднують методологію колажу та асамбляжу. Вони також спираються на здобутки «Імпрези»:  у впізнаваний живопис одеситів (В.Стрєльніков, О.Стовбур, Л.Яструб) грубо врізано ч/б фотографії автора підліткового періоду. Співставлення естетик символізує подолання комплексів дорослішання та ейфорію перших кроків свободи й хуліганства в мистецькій площині.

А. Звіжинський, «Die Klasse»

Юрій Іздрик – організатор і чільний провідник явища «Станіславського феномену», письменник, художник, музикант, засновник і редактор часопису текстів і візій «Четвер», на харизмі якого виросло ціле покоління поетів і письменників, представлений трьома асамбляжами під назвою «Чотири портрети Яремака» 1992 р. та колажем «Четвер» 1990 р. Чому три з чотирьох? Бо один вкрали ще під час виставки в Пасажі у тому ж таки 1992-му. Маски-портрети було зроблено для «С Об’єктів» М. Яремака: - чотирьох антропоморфних стільців з головами без обличь, за котрі автор отримав Першу нагороду на «Імпрезі-89». Маски – варіації моторошно-спокійних обличь Ганіббала Лектера з «Мовчання ягнят» в супроводі додаткових елементів, що асоціюються з насильством – металева пружина, шнурівки, агресивно контрастні кольори. Маски немовби стримують і приховують внутрішню вибухову сутність креатора, руйнівника стереотипів та штампів. Колаж «О-ооо! Четвер» 1990 р. – вручну виготовлена рекламна листівка, точніше, одна з багатьох зроблених тоді власноруч редактором часопису для привертання уваги потенційної автури та клієнтури. Який справжній тираж тих листівок тепер невідомо, але, можливо, у когось віднайдуться ще подібні екземпляри.

Ю. Іздрик, «Чотири портрети Яремака» 

Наступним яскравим представником «станіславського феномену» виступає Ростислав Котерлін. Три дошки абстрактно-сакрального змісту – «Без назви» 1995, з серії «Homo Сhronicus» 1996, «Об’єкт притягання» 2001 – сповнені таємниці, незрозумілостей, загадок. Опрацьовуючи у незвичний спосіб тему ландшафту, художник демонструє способи інтелектуального підходу до вирішення традиційного завдання. Вмонтовуючи в площину дошки несподівані, але банальні предмети (камінці, мушлі, скло, фольгу, дріт, метал), автор ілюструє світ стихій, що оточують людину. Вкриваючи деревину левкасом або залишаючи оголеною її структури, відсилає до традиційних способів іконопису, а вмонтовуючи дзеркальце, надає змогу глядачу зазирнути в себе самого, пригадати власну природу, а не тільки фактуру поверхні. «Внутрішні ландшафти» Котерліна демонструють намагання вписати себе в середовище, повернутися до природи, пригадати походження. Матеріалом наступного твору слугує масивна мармурова плита, яка вже набула матеріальної цінності своїм благородним виглядом та патиною часу. По ній продряпано зображення антропоморфних фігур, квітів-зірок, хвиль та рослин. Примітивно графітні прийоми, які використовує автор, не дають зрозуміти з першого погляду вік об’єкта, а «вічний» матеріал (мармур) декларує, що твір зберігатиметься достатньо довго, і, можливо, стане загадкою для прийдешніх поколінь археологів та істориків мистецтва. «Збір урожаю» 1993 р., який демонструвався на «Імпрезі» в тому ж році, ефектно демонструє пошуки істин в світі безпредметної метафізичності.

Р. Котерлін, «Збір урожаю»

Виставлені поруч тафлі Ярослава Яновського – найпізніші за віком артефакти виставки. «Святий Юрій» із серії Absolut 2004 р. та тондо «Пуп землі» 2007 р. на відміну від дошок Котерліна зосереджують нашу увагу на декоративності. Я.Яновський радикально по інакшому використовує дошку – для нього це поверхня для нанизування елементів декору. Асамбляж як колажування реді мейду. Славко не зосереджується на ретельній обробці матеріалу, не вдається до вигадування глибоких концептів чи заплутаних сюжетів. Він використовує готову лаковану меблеву поверхню, інкрустуючи в неї бляшки, ланцюжки, мушлі та інші брязкальця. Поверхневий декор та плюмажність тут в якості революційних завоювань ready made. Жест стає важливішим за зміст. В цього автора найбільший послужний список CV щодо виставок та відзнак. Як справжній гуцул, на чому Ярослав часто наголошує, він вміє мольфарити на результат. Енергетична експлозія, що нуртує в кожній людині, у випадку Яновського отримує неповторно красиві артефакти.

Я. Яновський, «Пуп землі»

І наостанок автор проекту «Асамбляж колаж ІФ», одна з найважливіших постатей «станіславського феномену», художник Мирослав Яремак, який представив п’ять асамбляжів різних років і стилістик. Концептуальні об’єкти Яремака вихоплені з контекстів і потребують експлікаційних пояснень, але і без цього сприймаються в якості самостійних, самодостатніх речей, що існують як парадоксальні дизайнові предмети. «Слово як Ovo» 1991 р. – це часи, коли художник працював над вироблення власної мови самовираження. «Акваріум» 1996 – накладені одна на одну декілька картин, подарунок на іменини Оксані Бринській з побажаннями: «щоби навколо тебе було так багато художників, як шарів і підтекстів на цій картині». Наразі О. Бринська – власниця галереї-рамарні «Цмок», тож митців навколо хоч відбавляй. Фотоасамбляж із серії «Ходить гарбуз по городу» 2004-05 рр. – документальна фіксація перфомансу, ідея котрого полягала в несанкціонованому облагороджені зовнішнього вигляду міського середовища. Навесні 2004 автор розсаджував на міських клумбах та газонах гарбузове насіння, очікуючи восени побачити там яскраві, жовтогарячі, пружні гарбузові плоди, що б, на його думку, оживило сіру, асфальтовану, штучно розфарбовану міську візуальну атмосферу. Повноцінному здійсненню перфомансу завадили працівниці комунального зеленого господарства, які після сходження паростків ліквідували «незаконну» рослину, можливо, ідентифікувавши її як бурֹ’ян. Натомість художник на основі фото міських ведут створив декілька об’єктів з наклеєними насінинами, або домальованими гарбузами на клумбах. Усе рівно той та й наступний рік запам’ятався усім помаранчевим кольором політичних подій. Яремак вперто переконує, що то була не помаранчева, а «гарбузова» революція, вносячи в це додаткові підтексти, базовані на народних звичаях.

М. Яремак, «Слово як Ovo»

В Україні жанр асамбляжу не мав широкого поширення, хоч твори Василя Єрмілова і Сергія Параджанова вже зайняли достойне місце в історії образотворчості. Проект Мирослава Яремака демонструє, що франківські художники протягом чверті століття продукували в цих техніках твори, дотичні до мистецького європейського процесу. Нема сенсу переривати, зупинятися. Задля цього друга частина проекту передбачає залучення нових імен, нових авторів, нових поглядів на мистецтво колажу\асамбляжу. Не лінуйтесь, малюйте, клейте, різбіть ,беріть участь у виставці-конкурсі «Відзнака». Пошук геніїв триває!

Надсилайте фото робіт на csm.if.ua@gmail.com, або заносьте в Івано-Франківську в ТЦ Бастіон галерея «Арт на мур», пр. Фортечний 1.

PS. Впливи бієнале «Імпреза» на творчість місцевих художників; історії стосунків учасників «станіславського феномену» (художників, письменників, музикантів); індивідуальні мистецькі практики в ХХІ ст. – все, що створює тяглість, частково оголилося на виставці. Тому виставка претендує увійти в статус якщо не мистецької, то історичної події.