"Театр вогняної доби" впав дивною несподіванкою у наші села й містечка. Усюди лишив за собою палкі спори і — живе зацікавлення. Публика поділяється на ентузіястів і противників. Зате нема байдужих, що взагалі не забирали б голосу.
Пригадується давно минула доба, коли в нас театр теж розворушив усе. Світлої слави побутового театру ніхто з нас уже не памятає. Але його велика роля добре відома. Та слід, що його лишало рідне слово у душах видців.
Може воно й важко порівнувати цю світлу добу нашого театру зі сміливою спробою наших молодих мистців. У перзпективі часу, у споминах сучасників побутовий театр видається одним успіхом, а похід його тріюмфальним. Чи воно навправжки так було, не знаємо. Можливо, що й тоді крутили носом на "малоросійщину", а світські дами обурювалися, що сільську лайку вводять на сцену. Та суть не в тому. Важне те, що театр розворушив, оживив народні маси.
Так, театр це може. Його діяння безпосереднє і вражіння сприймає відразу більші ґрупа людей. Недаром уживають театру, як першорядного пропаґандивного засобу. У Совітах викорнистано широко цю його прикмету. Нещодавно ішла по польських сценах пєса "Фройляйн Доктор", що її мусіли відвідувати військові частини. Вона мала остерегти і приготувати громадянство до війни.
Та це все зразки театру, що служив засобом до ціли. Але є театральні течії, що виринають із туги видця, що передбігають навіть його бажання й раз кинуті на сцену, стають його гаслом. Таким зразком може бути наш побутовий театр 70-тих років. У добі, коли національна ідея жевріла тільки в умах провідників, широкі верстви задоволяли свою підсвідому тугу за українством у фолькльорі. І відомо, що найбільше діяв він на сцені.
Таким же зразком можуть послужити й середнєвічні вертепи. Зразу вони були тільки реліґійним виявом, що випливав із побожних почувань. А пізніш, коли жива людська вдача домагалась розваги, всувались туди інтермедії. Оці вставки набирали сили й краски і поруч реліґійної теми ставали окремою дією з закінченим обличчям. Отак туга видця добувала силоміць те, що їй було потрібне.
Впродовж віків усі театри виринали з такої підсвідомої потреби. Шекспірівський театр повстав на порозі доби, коли в Анґлії стали перехрещуватися морські шляхи і морська віддаль бурлила кров. Театр Молієра щербив поволі будівлю французької псевдоклясики, аж доки не завалилася вона під напором революції. Італійський театр, такий популярний в Европі в початках XIX в., передбіг змагання свого народу до обєднання.
І "театр вогняної доби" зродився також їз такої туги. Дарма, що стрічають його суперечно. Боротьба довкруги нього, розбіжність думок у публики супроводжає кожний його новий прояв. Річ тільки в тому, щоб він встоявся серед цієї бурі, витримав вогненну пробу.
Змагання за обнову театру позначалось у нас і давніше. Памятаємо ще спробу театру ім. Тобілевича змодернізувати "Гриця", а також блискучі вистави побутових пєс у великому міському театрі у Львові. Шуканням нових доріг позначається творчість Наталі Ґеркен-Русової. Її "героїчний театр" навязує до старовини й добуває там свіжої сили. Цей напрям виявив себе в кількох виставах у Празі й Чернівцях.
Тому "театр вогняної лоби" це не зовсім відірване явище. Це тільки одна із спроб обновити наш театр, відчути в ньому духа доби. Невідомо, чи йому це вповні вдасться, себто чи зуміє він справді дати синтезу "вогняної доби". Це залежатиме від ріжних внутрішніх і посторонніх чинників. Але дорогу до цього вибрав добру.
"Театр вогняної доби" працює фрагментами. Мистець і публика не прагне розливного малюнку чи утонченого міркування. Час себе переганяє типами, на строями, подіями. Через те мистецьке вражіння мусить бути хвилеве, не протяжне. Але хочеться, щоб воно прошибло як ніж, вдарило як елєктрична струя.
На сцені вливаються різні роди мистецтва в одне. Працює слово, рух, краска, звук. Стоп мистецьких засобів, це вияв особливо сильних мистецьких течій. Так і тут: змагання дати й лишити вражіння таке могутнє, що сплітає в одно й підчиняє собі всі шляхи.
Вдатно оперує нашим фолькльором. Але це в стилі сентиментального хлопоманства чи передвоєнного етноґрафізму. Лише зручно підкреслюючи його своєрідність, так як вона нам близька, а для чужинця цікава. Пригадуються роскішні етноґрафічні студії М. Бутовича, що дають глибоку синтезу нашого народнього побуту.
Це щодо форми. Вона вражає своєю новістю, а часто вдаряє й красою. Але часом стає лячно, щоб воно не перекинулось у дешевий ефект, у блискітку, від якої воно відділене тільки тонесенькою перегородою. Бо є ще багато сирого в цьому шуканні нової мистецької форми.
А щодо змісту? "Театр вогняної доби" креслить перед нашими очима візію нашого майбутнього. Втілює в картинах тугу, що дрімає в наших серцях. Картає все, що кволе й безсиле в нашому житті. Для цього сягає він в наше минуле й сучасне. Видобуває з нього світлі картини, різкі переживання, сильні настрої. Загострює в ньому міцне, а для нас нераз і болюче. Згущує в одній картині непереможне бажання величі, що дрімає в кожному з нас.
І тут ще одна осторога: памятати про напругу цього зусилля. Полет узято високо. Але чи стане сил витримати його? Щоб не обнижувати рівня, не статись шабльоном?
"Театр вогняної доби" щойно почав свій обїзд. Його шлях позначений, як сказано, захопленням та негодуванням. Але одна правда може промовити до всіх — це його новість. У добі розгрому нашого культурного життя це міцний, свіжий прояв.
*
"Театр вогняної доби" в обїздці по містах і містечках Ґенерального Ґубернаторства загостив у днях 29, 30 і 31 березня до Перемишля. Театр, радше досвідна сценка, зложена з непрофесійних артистів, за виїмком керманича ґрупи Дема й піоніра бандуриста К. Місєвича. Демо вирвавшись з затишка Волині у світ, обїхав його, пропаґуючи між чужинцями красу нашого стилізованого танку. Бандурист К. Місевич виконав велитенську працю по містах, містечках, селах а то й присілках і тепер оба вони: новелізатор і консерватор створили сценку "Театр вогняної доби". Їхнім гаслом стало не — "не тратьте, куме, сил", чи там протилежне "гоп, куме, не журись ", такі зрозумілі в умовинах нашої дійсности, але горде гасло "не піддавайсь — а борись".
У ґротесці-пантомімі "Гоп, куме, не журись" і "Не тратьте, куме, сил", вловлено й представлено у кривому дзеркалі ці дві прикмети української душі — і по гоголівськи висміяно. Зроблено це не гірше за ґрупу Парнеля, з якою поляки їздили на Олімпіяду. Ґротесково схоплено теж сцени з "Назара Стодолі". Багато глибини й траґічного патосу вложено в інсценізацію вибраних уступів з творів Т. Шевченка, мережаних на тлі "Посланія до живих, мертвих і ненароджених"... Інсценізація сонетів і строф Б. Кравціва, своєю мистецькою правдою, подібно як "Посланія", примушувала забувати про сцену і нагадувала недавні прикрі і болючі спомини: з Берези, вязниць і т. д. Вражіння степенували цікаво оформлені власні декорації і світляні ефекти.
Врешті прегарно згармонізовані волинські й лемківські пісні, зворушлива гра бандуриста К.Місєвича, танки Дема (Характерник, Рапсодія Срібної Землі), це найсильніші покищо точки "Театру вогняної доби". Пишу "покищо", бо сценка ще не зіграна якслід. А те, що вона зложена з непрофесіоналів, лише людей доброї волі, що стараються викресати з себе святий вогонь жертвенної служби українському народові — може й краще.
[Краківські вісти]
04.05.1940