(Маруся Богуславка)
Бенефіс Стадникової нехай буде святом... — написав Ч. в "Впереді". І якась трівога обняла його. Сумнівав ся, чи переживе "сонішна" Стадникова ясний вечір серед Львівської української громади.
Чиж міг сумнівати ся?
Міг, бо знає, хто ходить в український театр. Міг, бо знає, як відносить ся львівська громада до свого театру.
Міг, бо знає, що перші місця пустками світять.
Але той раз, на щастя завів ся. Саля по береги переповнила ся.
Вже о 6 год. всі білєти були випродані. Мусіли понад приписане число впускати. Домагали ся, конче хотіли бачити Марусю Богуславку.
Перла їх симпатія до Марусі — Стадникової.
Хотіли виразити свою присутністю слово признання своїй улюбленій, правдивій артистці.
Хотіли зложити лаврову гильцю на тернистій сцені.
Хотіли натішити ся своєю Стадниковою підчас того акторського свята.
І не завели ся.
Блистіла "сонішня" Стадникова в Марусі, аж поражала других, що її окружали.
Проміннювала грою, аж авреоля кругом її засияла.
Авреоля, яка її вже не полишить. На все вона зістане при Стадниковій, як Марусі Богуславці.
Хто схоче колись зганути Стадникову на сцені, напевно замаячить вона йому з послідної дії Богуславки підчас її свята — з дня 25. XII. 1919 року.
Видобула зі своїх слів, своїх сліз, свого сміху так глибокий скарб мистецтва, що завів її до божественного пантеону.
Видала з свого дару все, що могла видобути, чим могла засіяти Софія Стадникова.
До того серед такої сценерії, серед тої нужденної мізерії, якою змушений є український театр послугувати ся!
Почавши від рухливої, скриплячої підлоги на сцені, від подертих, папірових, мишами понадгризуваних декорацій, не рівно підносячої ся завіси, а скінчивши на світлі та акустиці.
До того абсолютний брак місця для більше людий як на сцені так поза, незмірно прикрий спосіб змінювання декорацій, що нераз понад терпеливість продовжає павзи (як саме на бенефісі між II. а III. актом), безпосередна близість публики від суфлєра, якого часом аж на ґалєрію чути, та неконечно ще згармонізований збір акторський зменшають артистичну вартість не одного серця.
Так було на бенефісі.
Навіть Софрон (Залуцький) на пр. губив ся... Чи може Стадникова його так отінювала? І її гра инакше відбивала би на більшій, на театральній сцені!
До сцени в "Нар. Домі" Стадникова зівсім не відповідає.
Аж жаль і гріх дивити ся, що вона мусить на таких аматорських дошках свій божий талант зуживати...
Нова Рада
30.12.1919