Два великі спомини для українського театрального мистецтва і письменства перевіяли понад нами тихо, незамітно і безслідно. Безщасні відносини нашого артистичного життя в м. році не були пригожі на відсвіжування памяток, то й на всій мабуть Україні не згадано й не пошановано як слід імен тих, що клали колись основи нашої драматичної творчости.
Минуло триста літ від уродин української комедії. Перекотились три століття з того часу, як в Камінці струмиловій на ярмарку в день св. Івана Хрестителя при виставі польської драми Якуба Ґаватовича, виведено теж дві українські інтермедії: "Продав кота в мішку" та "Найкрасший сон". Обі сі інтермедії — се найдавнійші, видані друком українські твори драматичні. Що правда в наших народних обрядах, передовсім в звязку з колядою й Різдвом чи мясницями в давню давнину були гарні почини української народної комедії, всеж таки для історії письменства рік 1619 остає покищо граничним стовпом. В дійсности є вказівки, що українська комедія віком старша. Вже при кінці XVI. і з початком XVIІ. віку Іван Вишенський нарікає на переношення "комедій і машкар" з єзуїтських колєґій на український ґрунт, нарікає й на те, що ученики латинських казок названі проповідниками, не хочуть в церкві трудитися, тільки "комедії строють і грають". Про старший вік української комедії засвідчить і український діяльоґ, яким в Луцьку 1614. р. витали митр. Рутського і Вірші на Різдво Памви Беринди з 1616. р. Хоть українська інтермедія на протязі двох століть виявила на загал дуже марний розвиток, та всеж твій вона майже одна дає найбільше змоги заглянути в душу українських народних мас та познакомитися з ясними й темними сторонами їх буденного життя (Довгалевський, Кониський).
Сі інтермедії саме дали вперве українській мові право горожанства, виявили на кону пекучі домагання і прямування народнього життя і немов стверджували слова поета, що "голоснійше як душа розмовляє з тілом, говорить сцена зі серцем народу".
На жаль, бурливі політичні відносини тих часів — козацькі війни на тлі економічного і реліґійного утиску польсько-католицького правління не були пригожі для нормального розвитку цього рода народньої літератури і народня українська драма, в чистім своїм виді не достигла тоді бажаного степеня розвитку. Та всеж таки народній елємент драми не переривався і проявлявся частинно у вертепі з його дієвими лицями, що були живими людьми дійсної історичної траґедії сього часу.
Так то українська драматична творчість вже в давню давнину ставала на реальну народню почву і мала перед собою сподівання на буйне процвітання.
Та завдяки політичним умовам не судилось їй розвинутися. Український народний театр присуджений на смерть, повільно завмирав.
Та з останніми днями його животіння начинається в історії українського письменства нова доба мистецької драми, яку зачинає Котляревський своєю "Наталкою..."
З тристалітними роковинами ґавітовичевих інтермедій сходилось в м. році і друге театральне свято: "Наталка Полтавка" святкувала свої столітні роковини.
Сто літ минуло, як Іван Петрович Котляревський вельмиповажаний "смотритель полтавського дома воспитанія дѣтей бѣдных дворян" передав в аматорський театр свій перший сценічний твір: малоросійську оперу в 3 дійствіях, що опісля що-йно в 1838. році появила ся друком у Москві у виданню Срезневського. Перша вистава "Наталки Полтавки" мала незвичайно великий успіх; се й було принукою, що Котляревський сьогож таки року написав ще водевіль в одній дії: "Москаль-чарівник".
Не пора й не місце говорити, яку велику роль відіграла "Наталка Полтавка" в історії українського театру і яка їй ціна по нинішню днину в репертуарі української сцени.
Пригадаю лише кілька дат з її непорочного життя... на сцені. Вона народилася як прояв бунту і протесту проти карикатурного твору московського письмаки, що взявся малювати життя українського простолюддя. Російський ґрафоман кн. Шаховський написав в той час свого "Козака-стихотворця", що був грубою й незугарною підробкою під українське життя та звичаї. Котляревський, познакомившися з сим "твором", обурився, що "москаль вельми нашкодив і наколотив гороху з капустою". "Не чепурно, — каже виборний в "Наталці Полтавці" — що москаль взявся по нашому і про нас писати, не бачивши зроду краю і не знавши звичаїв і повіря нашого". І ось, щоби показати справжню Україну, щоби дати дійсний образ народнього життя, Котляревський, тоді вже відомий автор "Енеїди", написав свою "Наталку Полтавку", а небавком опісля й "Москаля-чарівника".
І Котляревський досягнув своєї мети; його "Наталка" до нині не постарілася, остала для української сцени свіжою й невмірущою. Музику до неї доробляли Борецький, Єллічко, Василєв та Лисенко. Сам твір перерабляли й продовжували: І. Озаркевич, Мирославський та инші письменники. А для скільки українських драматурґів була вона взірцем і жерелом вітхнення, скільки від неї "запозичувалося" ба й копіювало! Який чудовий і пребогатий матеріял дала вона для таких творців сценічного мистецтва як Щепкин, Coляник, Кропивницький, Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський, Юрчак та инші! Юрчак та инші!
І не тіснота і вбогість українського театрального репертуару держить "Наталку" на сцені, а дійсні прикмети її як драматичного твору, вірність кольориту, гарно й повно зображені типи, глибоко підхоплена життєва правда, і той щирий, шляхотний реалізм, що не є буденною мертвою фотоґрафією дійсности, а вбраними в мистецькі малюнки переживаннями й емоціями артиста. — А попри всю чисто-національну основу твору, скільки в ньому дрожить струн загально-людських і вічних!
І сентименталізм Котляревського це не сплісніла "чувствительность" Карамзинових оповідань, а щире, глибоке почування автора, що йде стежками своїх героїв, жиє, сумує, тужить і плаче разом з ними.
І ще одну прикмету має "Наталка Полтавка". Котляревський вивів у ній ґалєрію типів старої України, якої життя такими яркими чертами відбилося от хоч би на виборному, на Наталці та Миколі.
Ось тому-то й до нині — стільки молодости й свіжости віє від "цеї праматері українського театру" — як сказав найкращий виконавець ролі возного — Карпенко-Карий.
У нас в Галичині явилася "Наталка-Полтавка" у перше на сцені в 1848 році в Коломиї як перерібка о. Івана Озаркевича: "На милування нема силування" або "Дівка на відданню"; виставлено її й у Львові теж заходами Озаркевича на закінчення зборів руських учених дня 26. жовтня 1848. Грали її опісля аматорські кружки й в Перемишлі та мабуть в Тернополі.
Коли в 1864 році засновано у Львові постійну українську сцену тов. Бесіда, "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник" ввійшли сейчас в репертуар нашого театру (Москаль-чарівник як третя вистава дня 1. квітня а "Наталка-Полтавка" дня 17. квітня 1864 року як пята вистава) і з того часу не сходять вони з репертуару українських сцен в Галичині.
[Громадська думка]
11.04.1920