(В справі українського театру.)
Є в нас одно недомагання, що пів віку з горою важким каменем ваготить над життям театру на галицькій Україні.
Від досвітку 60-тих років до нинішної днини ми не спромоглися на достойне, або хоч відповідне приміщення у Львові нашої одинокої народньої сцени, що більше, сьогодня в 57 літ від заснування "Українського народнього театру тов. Укр. Бесіда" ми вернули у ту тісну фіртку, з якої в 1863 році виходили такі кріпкі сподіваннями та вірою в природний нормальний розвиток нашої сцени і нашого театрального мистецтва.
Наш одинокий, долею й воєнним лихоліттям побитий, театр опинився знов в салі "Народнього Дому", а наша театральна дружина мордує себе і штуку на примітивній, провізоричній сцені, що у віддалі 3-ьох метрів від рампи "прикрашена" двома здоровезними філярами, може служити до всяких цілей, лише не на театральні вистави.
Так справа представляється нині. І так ми бідуємо пів віку з горою. Вистане згадати минуле. Де не обтовкала своїх костей бідна українська Муза в часі львівської гостини! І саля "Ґвязди" і "Яд Харузім" і "Colosseum", і "Міське Касино" і Стрільниця і жидівський театр і инші театри як саля Горшовського, а давніще ще саля почтового клюбу "Frohsinn" і буда в поєзуїцькім огороді і редутова саля в театрі Скарбка — ось "святині", де тинялося наше театральне мистецтво! А скільки заходів треба було положити, щоби й таке приміщення найти в чужих для нашого театру, про це вмілиби багато сказати давні управителі театру та виділові "Бесіди" з тих часів, коли "Бесіда" ще сяк-так замішалася "своїм" театром.
Питання театральної салі у Львові було все журою людей, котрим лежали на серці добро і розвиток рідної сцени.
Вже в 1870 році зазначує "Артистична комісія" у звіті для краєвого Виділу, що "від тепер за салю мусимо платити"; вже в р. 1872 театр мимо зобовязання не давав у Львові вистав "із-за трудности в придбанню салі", в рік пізніще та сама історія, бо "заряд "Народнього Дому" не хотів відступити салі і за заплатою". В р. 1877 знов те саме. І так було ще не раз і не два.
В зрозумінню такого стану річей виринув серед львівської громади (що правда доводі пізно) клич: Будуймо український театр! Клич принявся, відбився голосною луною на провінції, поплили гроші, були ширші і тісніші комітети — а у висліді цього всего маємо нині непридатну на будову театру площу при вул. Caпіги і салю музичного тов. ім. Лисенка, в якій грав до недавна "Teatr Rozmaitości" а тепер дає вистави відома варшавська "Czwórka" кабаретистів.
А наш театр мучиться в "Народнім Домі".
Не хочу, щоби мене хто хибно розумів і думав, що я підношу заміти, чи виковую докори й обжалування проти кого небудь з живих чи мертвих... Я лишаю на боці людей, нотую лиш дійсний стан, що кличе о пімсту до неба — і питаю чи довго ще так буде? Чи найдеться сила, щоби той понижаючий нас стан змінила на краще? Чи прийде година, коли для українського театру буде перше місце в українській хаті?
Ще раз застерігаюся, що мені ходить о саме діло, більше о ніщо, тому не беру під увагу обставин, які до того стану довели. Але ні мені, ні, думаю, нікому, не вистануть тут ніякі "спростування" ні пояснення, хочби якими заосмотрені підписами — поки справа не зміниться на краще.
Стан, який я навів, є нездоровий і ганьблячий нас. Тому він мусить змінитися.
Кидаю цих пару слів в болючому почуттю нашого пониження і упокорення. Хто хоче, нехай вірить в щирість моїх слів, хто може — нехай в час зарадить лихови...
Вперед!
22.10.1919