Культурно-Освітній Зїзд, що відбувся дня 16. і 17. березня ц. р. в Кракові при участі шкільних інспекторів і повітових культурно-освітніх діячів з цілої української етноґрафічної території в межах Генерал-Губернаторства, прийняв між іншим одноголосно ухваленими резолюціями постанову: впровадити в життя один загально-обовязуючий правопис згідно з представленим мною проєктом, що його Зїзд затвердив.
Цей новий правопис, який небавом появиться з друку, спирається у своїй основі на т. зв. "академічнім" правописі, з виїмком деяких його правил, що в часі дотеперішньої 10-ти літньої практики показалися недоцільними або й цілком зайвими, як напр. т. зв. "апостроф".
Хоч "академічний" правопис виказує чимало неточностей, неясностей і недостач (напр. поплутання правописних законів із законами відміни та ін.), проте прийняли його також і в Галичині без змін: Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові в 1929 р., українська молодь у своїх виданнях і недавно Український Науковий Інститут у Берліні.
Натомість у галицьких школах, у значній частині преси й старшого громадянства цей правопис приймано лишень частинно, усуваючи з нього головно апостроф, правопис чужих слів і деякі інші "норми".
Академічний правопис старається нормувати також закінчення відмінюваних слів (хоч це ділянка граматики — а не правопису), між іншим у приголосівковій жіночій відміні іменників типу: вість, кість, часть, і т. п. каже тільки в родовику однини писати закінчення -и: вісти, кости, части і т. п.; натомість у давальнику та знахіднику однини й в називнику, знахіднику та в кличнику множини мають кінчатися такі іменники на -і: вісті, кості, часті і т. д.
Ухвалений Культурно-Освітнім Зїздом правопис — це вислід компромісу, що опирається на обопільних уступках. Противників академічного правопису й його беззастережних прихильників (не лишень придніпрянців, але й галичан), які домагалися м. ін. за скасований апостроф зміни назви нашого часопису на "Краківські Вісті" згідно з вище поданими нормами академічного правопису.
Здійснюючи тепер це домагання при зміні заголовка "Краківських Вістей" з нагоди їх виходу тричі в тиждень, зустрілись ми з тривожними запитами та побоюваннями деяких завзятих противників академічного правопису, чи ця непривична для галицького вуха форма "вісті" не є якимсь штучним придніпрянським новотвором, або може повстала вона під російським впливом?
Для заспокоєння зацікавлених пояснюю тут, що вище подані закінчення приголосівкової відміни на -і є вправді розмірно недавнього походження, але не повстали вони напевне під ніяким чужим впливом, а відповідають дійсній живій вимові у східньоукраїнських народніх говорах і тамошній літературній мові згідно з її живими розвоєвими тенденціями. В який же спосіб вони повстали?
Давніше всі іменники приголосівкової відміни не мали зовсім закінчення на -і, а всі ті відмінки, де тепер є це закінчення, кінчилися правильно на -и, отже не тільки: вісти, кости, части, але й: соли, тіни, мази, міди, ночи, печи, подорожи, розкоши і т. д. і такі архаїчні форми збереглися ще й досі в західних українських говорах. Подибуємо їх, як архаїзм, і в народніх піснях і навіть у Шевченка, де слово "вісти" (називник множини) підтримується римом: їсти — вісти: "Будуть пташки прилітати калиноньку їсти, будуть мені приносити від родини вісти" (нар. пісня "Стоїть явір..."); "Червоною гадюкою несе Альта вісти, щоб летіли круки з поля ляшків-панків їсти" (Шевченко).
Натомість у східноукраїнській простонародній мові та в витвореній на її основі тамошній літературній мові, якої еволюція з відомих (головно географічної) причин поступала в різних її ділянках значно скоріше, ніж в західньоукраїнських, архаїчних, говорах, підпали слова приголосівкової відміни під дуже сильний вплив жіночої мякої та твердої відміни типу: земля, доня, пісня; риба і т. п. з їх -і, (з -ъ) в закінченнях родовика, давальника та місцевика однини і називника та знахідний множини.
Що тут маємо дійсно до діла з особливо сильним впливом мякої жіночої відміни на приголосівкову, про це свідчить закінчення кличника однини: часте, косте, радосте, молодосте, смерте, тіне і т. п. (підо впливом форми типу: земле, пісне, і т. п.) зам. старого правильного закінчення -и, якого архаїчні останки ще збереглися в західньоукраїнських говорах, особливо в народніх піснях: моя радости, молодости моя, де ти ся поділа і т. п.
Вище згадану перемогу над -и в приголосівковій відміні вважає за норму української літературної мови не лишень академічний правопис, але також і всі східньоукраїнські граматики. Останки давнього закінчення -и зберігаються тільки ще в родовику однини в словах на -ть з попередньою приголосівкою: вість—вісти, чверть—чверти, смерть—смерти, честь—чести і т. п. та ще, як виняток, у таких іменниках: сіль—соли, осінь—осени, кров—крови, любов—любови, Русь—Руси й крім того в прислівникових формах: почасти, восени (але: по осені).
Обговорена досі зміна закінчень це тільки мала частина того великого морфологічного процесу, що здавна відбувався ще й тепер відбувається в живій українській мові, а саме: взаємне зміщування та зливання підо впливом т. зв. аналогії первісних шести пнів, що з часом затратили свою колишню ролю граматичних категорій, а на їх місце витворилися три теперішні відміни іменників на підставі їх родів.
При тому вирівнюванні та упрошуванні поодиноких форм важну ролю відгравала та й ще далі відграє боротьба поміж звуками "і" та "и", в якій на наших очах бере помітну перевагу "і" над "и". Згадаю тут лишень недавно, повну перемогу в загальноукраїнській літературній мові східньо-українських закінчень з -і над правильними ще живими, архаїчними зах. укр. зак. з -и, як напр. 1) дав ч. р. одн. -ові, -еві (братові, коневі...) зам. зах. yкp. братови, коневи, 2) дав., міщ. одн. ж. р. землі (зам. земли); 3) місц. сер. р. на місці, сонці, в полі, на лошаті (зам. на місци, сонци, в поли, і т. п.; 4) заміна всіх слів з назвучним "и" на "і" (інший, інакше, іноді... зам. ин ший, инакше, иноді і т. д.); 5) нахил цілої низки прикметників з закінченням "-ний", "-шний", "-жний" до переходу на "-ній", "-шній", "-жній" і т. д.
І тут нема причини до побоювання, що, мовляв, ці живі нахили та тенденції можуть довести до надмірної переваги т. зв. "ікавізму", бо на підставі перепроваджених мною дослідів і статистичних обчислень теперішня всеукраїнська літературна мова, навіть по переведенні вище згаданих змін, зберігає ще повну рівновагу в пропорціональному відношенні звуків і; и.
Тому прийняття І. Культ.-Освітнім Зїздом нового правопису, опертого на обопільних уступках щодо найважніших, дотеперішніх спірних питань, матиме без сумніву велике значіння не тільки для водностайнення правопису, але й для нормалізації всеукраїнської літературної мови.
[Краківські вісті]
06.05.1940