Літо 1914 р. Чудова неділя з кінцем червня. На площі "Сокола-Батька" у Львові десятки тисячів бадьорих, молодих людей, членів галицько-українських руханкових товариств — "Соколів" і "Січей". Багато відділів у військових одностроях. Це стрілецькі товариства, невдовзі основна кадра по двох віках відновленої української армії — майбутніх Українських Січових Стрільців. Величавий, по військовому вистроєний похід вулицями Львова, куди досі ще ніколи не йшли такі великі маси зорґанізованих і здисциплінованих синів і доньок Української Нації. Криклива і ворожа львівська польська вулиця побачила наглядно, що вона острівцем на українському морі. Був це показ нашої відродженої національної ідеї та її сили.
Учасники великого львівського національного здвигу не передбачували, що це напередодні світової завірюхи, з вогня якої зродиться українська держава. Тогож дня на вулицях Сараєва згинув австрійський престонаслідник Франц Фердинанд від стрілів молодих сербських змовників, які мріяли про велику Сербію, про свою національно-державну ідею, що в даних обставинах видавалася не до здійснення.
Місяць пізніше світова війна. В осередку нашого тодішнього національного життя — у Львові повстає вже 1. серпня 1914 р. загально-обєднуюча українська політична орґанізація галицьких українців — Головна Українська Рада, що у своім маніфесті до українського народу проголошує потребу збройної боротьби з ворожим царатом з метою творити на його руїнах українську державу. Негайно покликує вона до життя Боєву Управу як кермуючий орґан українського лєґіону — Українських Січових Стрільців. Маніфест Головної Української Ради знайшов широкий відгомін у краю. Тисячі й тисячі молоді зголошувалися в ряди У. С. С. Можна б було сформувати поважну числом боєву силу. До цього не прийшло, широку військову орґанізацію припинили польські затії в австро-угорській начальній команді. Та всеж залишилася невеличка самостійна формація У. С. С., т. зв. "Лєґіон", перший видимий боєвий знак наших збройних змагань до державної незалежности.
Навала царських військ на Галичину й Буковину, розгром австро-угорської армії та її відхід за Карпати. Окупація царськими військами Галичини й Буковини. Безпосередньо перед тим масові арешти нашого населення під притокою, що воно як москвофіли співділає з царською армією. Арешти переводила австрійсько-польська адміністрація, що в її всевладних руках була вся влада в Галичині, мета ясна, винищити фізично як найбільше число українського населення. У цьому помогли їм мадярські військові частини. Тисячі неповинних українських трупів повисли на придорожних деревах і цілі села пішли з димом. Заповнилися вязниці українськими арештантами, тисячі виведено до страхітного табору смерти в Талєргофі, ще більші тисячі до таборів для насильно виселених у Ґмінді і Вальсберґу.
Кінець серпня і початок вересня 1914 року — прихід царських військ — викликав в Галичині і на Буковині першу нашу політичну еміґрацію. На захід, головно до Відня, їхали ті — звичайно з родинами, — що боялися репресій царської окупаційної влади за свою українську громадянську діяльність. Це були політичні еміґранти. Було їх розмірно не так багато, бо дійсну масу еміґрації творили найзвичайніші собі смертельники, найчастіше державні урядовці, які сподівалися дістати свою платню в західніх австрійських провінціях. У цій еміґрації не було молодих мужчин — їх покликано до австрійського війська. Не і було й деморалізації й невідома була "тройгендерка", така популярна сьогодні в колах нашої теперішньої еміґрації. Назагал поза таборами не було й великої нужди.
Була віра у наше краще завтра, вперше в нашій історії зорґанізовано ширшу пропаґанду нашої державницької справи між чужинцями. Появилися інформаційні й пропаґандові публікації в німецькій, француській (у Швейцарії), мадярській, болгарській і турецькій мовах та періодики, передусім в німецькій мові у Відні. Для устної пропаґанди в балканських чорноморських державах української державности, у державах, що хочби з ґеополітичних причин найбільше можуть бути нею і зацікавлені, Головна Українська Рада — і тоді вже на еміґрації у Відні — вислала в осені 1914 р. до Румунії, Болгарії і Туреччини свою окрему делегацію в особах посла д-ра Льонгина Цегельського і підписаного як свого головного секретаря. Делєґація мала спромогу навязати контакт з членами і керманичами урядів у Болгарії і Туреччині з найвиднішими тамошніми політиками та представниками місцевої преси і теж в Румунії.
У багатьох зі своїх розмовців знайшла згадана делєґація повне зрозуміння і впливовіші орґани місцевої преси подавали не лише свої розмови з делєґатами та їх світлини, але і незвичайно прихильні для нас редакційні статті, а офіційні телєґрафічні аґенції подавали звіти про прийняття делєґації премієрами, чи поодинокими міністрами. Найцікавіша була наша розмова з турецьким військовим міністром і зятем султана та майбутнім султаном Енвер-пашою, тоді фактичним керманичем Отоманської Імперії.
Перша австрійсько-українська масова еміґрація жила тоді великими надіями на українське державне відродження. Вони і сповнилися і після повороту до краю стала вона в осені 1918 р. до праці при власній державній будівлі.
Польсько-українська війна за вдержаня власної державної території, яку Польща збройною силою хотіла опанувати. По вісім і пів місячній геройській боротьбі відворот Української Галицької Армії за Збруч в половині липня 1919 р. З нею тисячі урядовців і цивільного населення, що своє життя спасали перед польськими жорстокостями. Між цією еміґрацією нема теж молоді, вона у військових одностроях УГА, щоб за Збручем захищати українську державність. Нові надії, похід на Київ і нові невдачі під чужими ударами. Чотирокутник смерти. Кілька десятків тисяч свіжих могил на широких степах від Камянця по Київ і Одесу. Пошесть тифу збирала своє обильне жниво. Та всеж не знищила зовсім останків УГА. Військову дисципліну і вірну службу національно-державній ідеї зберегла до кінця і серед страхітливих обставин. Остаточно її нестало, але з нею не вмерла ідея.
В листопаді 1919 р. камянецька траґедія. Маса наддніпрянців і галичан подалися на політичну еміґрацію на захід. Ряди її зміцнилися осеню 1920 р. по повному розвалі української держави. Еміґраційні уряди, нова політична і пропаґандова акція. Українська земля у чужій окупації. На еміґрації переважає молодь, недавно змушена скинути військовій однострій. Замість кріса взяли у руки книжку. Більшість по роках вернулася у рідний край і здобувши за кордоном вищу фахову освіту взялася до нелегкої роботи, яка у висліді дає великі національні цінности, що їх ворог не одоліє.
І знову війна у вересні 1930 р. Великі надії і великі зміни на нашій тіснішій Батьківщині. Вони усім нам ще на очах. Спричили вони нову, третю з черги масову політичну еміґрацію, зовсім іншу, як обі попередні. Масово еміґрувала молодь. Серед тієї молодої маси старші громадяни, що політичними обставинами були змушені кидати свою хату і рідню, творять дуже малесенький відсоток.
Третя еміґрація не веде вже пропаґандивної роботи, а взялася за щоденну чорну народню роботу на землях замешкалих українським населенням у Ґенерал-Ґубернаторстві. З цього вийшла велика користь для Лемківщини, але найбільша для Холмщини і Підляшшя, які не мали зовсім робітників і конструкторів українського національного життя, що тут майже цілковито завмерло. Вони сьогодні стають національно активні і це великий плюс третьої еміґрації.
"Тройгендерка", що нераз деморалізує наших молодих людей, відзвичаюючи їх від важкої щоденної праці, остаточно не на всіх витисне своє пятно. Величезна більшість еміґрації понесе дальше чистий національний ідеал аж до його повної перемоги, щоб теперішній третій етап нашої масової політичної еміґрації був теж останнім!
[Краківські вісти]
28.04.1940