1917 рік. Мале моравське містечко Гогенштадт постій кадри 19. п. стрільців. Лежу у військовій лічниці. Щойно перебув важке запалення легенів. 14 днів лежав непритомний і тільки поволеньки приходжу до себе. Друг приніс часопис. На передовій сторінці: "Frieden mit der Ukraine" (Мир з Україною). Читаю і очам своїм не вірю. Чую, що бючки жвавіше пульсують. У грудях так щось несказано — гарне ворушиться. А друг промовляє: "Христос Воскрес — воскресла й Україна!" Ціле моє єство сколихнулося від надміру ріжних почувань радости та райдужних надій, всуміш з такою тугою за рідними сторонами, за малою церковцею, за першим акордом могутнього: "Христос Воскрес!"

1918 рік. У розгарі науки нежданно майже прийшли вони — Великодні Свята. По зложенні іспиту маю вертатися ще перед Великоднем, до своєї частини але добрий директор зробив мені несподіванку: написав заздалегідь до команди дивізії і виєднав для мене продовження відпустки на свята. На пращання подає мені відповідне письмо та бажає веселих свят. А на святах кільки радости! Там за Збручем своя українська держава. Щемить щоправда на дні серця трівожна думка, виринають сумніви, побоювання, алеж правда Великодня про неминуче, тривке воскресення та перемогу правди над злом заспокоює мене. В розмовах з іншими "відпустковцями" лелію мрії про скорий виїзд моєї частини на східню Україну, може до самого Києва, або Одеси.

1919 рік. Я вояк армії З. О. У. Н. Р., засвідчив вже свою вірність своєю кровю, своїм здоровлям. За мною бої у Львові та коло Львова. Я приділений до Державного Секретаріяту Військових Справ. Дістаю коротку відпустку на свята. Погода погана. Сніг. Зимно. Але в душі моїй та кожнього українця так весняно весело. Неділя рано. Після трикратнього обходу церкви могутнє "Христос Воскрес" співає худощавий священик. А з кожнього його слова, з кожнього тону пробивається безмежна вдяка Всевишньому за те, що дав дожити українській нації її Воскресення. А в мене рій гадок. Хочеться плакати — ридати, сміятись та радіти, хочеться бути там на фронті між своїми боєвиками і з окликом "Христос Воскрес!" — добувати перемогу нашій правді геть аж поза Сян? Та скоро надходить і трівожна думка-запит: а що з нами з буде за рік? Яке буде наше чергове свято Воскресення?

1920 рік. Безмежні степи Херсонщини дихають вже весною. Сонце таки на добре вже припікає. Погода чудова. Я на стації Веселий Кут телефоную до Команди ІІІ-ої Ч. У. Г. Бригади та повідомляю про свій спізнений поворот зі службової поїздки до Одеси. Коротко подаю причини спізнення, а саме: в Роздільній в поворотній дорозі арештували мене враз з товаришами подорожі, бо комісар уважаючи мене за шпигуна, що переносить вісти з Одеси до штабу "повстанця" отамана Шепаровича. Засудили мене на кару смерти, виконання якої тільки чудом вдалося мені оминути. По чотирьох днях мандрівки по німецьких кольоніях вдалося мені таки добитися до своїх. Жду дальших приказів. По голосі штабового старшини чую радість. Каже комусь прикликати до апарату мого зажуреного батька, що саме повнив службу при штабі бригади. Слова зворушливого привіту... Я дістаю приказ переїхати залізницею до Балти чи пак до Бірзулі, куди переїздить ввесь штаб бригади, вантажиться до ваґонів та їде на протипольський фронт. На цю вістку всі ми, що рвалися з кігтів тифозної смерти та інших страхіть, тішилися мов діти думкою, що знов йдемо на фронт та ще й проти Польщі! У стрільців на сам спомин про похід на Галичину ясніють очі і вони іноді, хоч ще виздоровленці — виказують небуденне завзяття та питоменну всім жертвам "чотирикутника смерти" очайдушність...

1921 рік. Щойно перед кількома місяцями вернув я з тухольської неволі, просидівши там близько 9 місяців. Ще не в силі погодитися з дійсністю. В мені все бунтується проти неправди та поневолення... На звук перших слів "Христос Воскрес" підчас всеночного щось наче обірвалося в моїх грудях. Я не був в силі опанувати себе. З очей моїх покотилися рясні сльози. Перед моїми очима станули всі мої погибші від куль та тифу товариші зброї. На ввесь ріст станула передімною траґедія нашого народу, довершена на ньому, незважаючи на стільки героїзму та безмежних мук і тортур його синів. Недалеко від мене стояла старенька мати мого товариша Леська, що остав навіть десь там на безмежних степах України. Її очі — здавалося мені — просверлюють мене докором, чому я вернувся до дому, а її сина не має. Мені здавалося, що всі люди кругом докоряють мені за те, що я вернувся здоровий, що я може не був завзятим борцем, що я може не виконав вповні свого обовязку, коли я тепер ось тут! — Ох! до смерти не забуду того Великодня! до гробової дошки звеніти-ме в моїх вухах той приглушений голос священика, що здавалося, ось-ось увірветься та не докінчить співати своєї пісні "Христос Воскрес!"

1924 рік. Я у вязниці у Львові при вул. Баторія. Прибрався як можна найкраще та крізь закратоване вікно келїі дивлюся на вязничне подвіря. Сонце вже досить добре припікає. Вязні інших келій йдуть на прохід. Дивлюся: виходять "Басарабівці": полк. А. Мельник, а там Зиблікевич, Зелений та інші. Полк. Мельник несе на підставці "великодні дари". Поздоровившись зі всіми подає полковник кожньому кусник традиційного яйця та булки. Всі взаїмно собі бажають, а згодом чую: тихо несеться по вязничному подвірю вічна українська пісня: "Христос Воскрес!" Залітає до вязничних келій, відбивається від темних кутів та вилетівши крізь закратовані вікна лине ген, високо-високо до неба... Зворушений нею не вдержую і я мимо заказу вязничого правильника з глибини душі, повним голосом і собі співаю в келії "Христос Воскрес!" Співаю з чуттям та захопленням, як ніколи в житті. Всі "Басарабівці" мимоволі звертають свої очі в мою сторону та привітно кивають до мене руками, здоровлять... І дивне диво: навіть із вязничної сторожі не прийшов ніхто тоді до моєї келії та не візвав мене до тиші...

Пізніше чергувалися в мому житті Великодні з різними особистими настроями підчас них; переважнож залежні були ці настрої від нашого загально-національного положення. Та за кожнім разом, якіб несприятливі й не були обставини для нашого народу — Великдень вливає все в наші душі свіжу віру та надію, що та вічна правда побіди світла над тьмою, правди над неправдою, справедливости над несправедливістю, добра над злом мусить остаточно та оконечно здійснитися й у відношенні до нашого народу. І, як усякі знаки на небі та землі показують, час той йде до нас стомилевими кроками і хочемо вірити, що чергові наші свята будуть святами подвійного Воскресення!

[Краківські вісти]