«Я плачу твою зарплату»

Є такий давній (1993 рік) класичний британський детективний серіал Cracker. І от в ньому, в одній з серій про знаменитого детектива-психоаналітика є така сцена, коли розлючений натовп стоїть під поліційною дільницею і вимагає видати їм гіпотетичного вбивцю дитини, якого як підозрюваного у вбивстві арештували і тримають під вартою — не віддають на розправу. Має бути закінчено слідство, потім суд, його вину має бути доведено, і далі вирок. Так от, в цій сцені прості роботяги тикають пальцем у груди поліціянту, начальнику дільниці, який вийшов заспокоїти — не розганяти — народ, тикають зі словами «I pay your salary — я плачу твою зарплату!».

От ви можете уявити таку сцену у нас? Я не можу. Я не можу когось уявити в такій ролі, я не можу себе уявити в цій ролі, я навіть переконаний, що якщо хтось такий і є, то наш міліціонер не зрозуміє цієї фрази «я плачу твою зарплату». Захоче і не зможе. Люди, які будуть її говорити, не зможуть. Так, я знаю, що ми, громадяни як платники податків, можемо, маємо право, так сказати. Теоретично. І міліції, і лікарям, і вчителям — та всім держслужбовцям, включаючи президента й парламент. Але розуміти і вірити — це дві великі різниці, як говорив класик. Для наочності простий і доволі жорсткий приклад. Наші збройні сили. Відмотайте так назад час, наприклад минулий рік, та всі роки незалежності, крім останніх місяців війни. Що ми знали про нашу армію і в що ми вірили? Крім постійних скорочень і бадьорих рапортів — виступів Кузьмука і Гриценка, картинки в телевізорі з урочистих парадів і навчань, скандалів, наприклад збитий ізраїльський літак, чи вибухи складів, чи спекуляції майном. Ми знали, що вона от така є, і ми не вірили, що вона може нас захистити. Тепер ми бачимо, що це НАША армія, тепер ми знаємо, скільки вона коштує в грошах і на що йдуть наші гроші, не просто напівабстрактні податки, а реальні суми, які буквально збирають на вулиці, чи перераховують волонтери. Ми навіть знаємо, що ремонт і модернізація одного Т-72 на Харківському заводі коштує мільйон гривен, а новий танк «Оплот», той самий Харківський завод випускає, коштує 80 мільйонів гривень. І так за всіма позиціями. Починаючи касками і бронежилетами і закінчуючи авіацією і ракетами. Міністр оборони, начальник генштабу у всіх на слуху, не кажучи вже про комбатів, волонтерів і добровольців. Чим воюємо, чого в нас немає, що могли б нам продати, хто, коли і за скільки.

А хтось може так само розповісти про нашу міліцію, яка «нас береже», про безкоштовну державну медицину, яка «що задаром то даром», про державну шкільну освіту, яка особливо в старших класах є справою батьків, точніше їхніх фінансів і репетиторів, про парламент, який скоріше театр в телевізорі? Крім прізвища міністрів і суто загальних даних, багато можемо сказати?

Але справа скоріш не в обсязі знань і фінансуванні, наші депутати ніколи бідними не були, а в розумінні того очевидного факту, що ми всі громадяни, що це так само їх Україна, як і наша Україна, іншої немає, нікуди ми не дінемося, без них ніяк і без нас ніяк, треба це комусь робити. Наприклад, у випадку збройних сил, народ і армія справді стали єдині, бо над нами нависла війна, спільна біда. Зараз цього розуміння і відчуття до всіх державних інститутів у більшості громадян немає. Держава — це щось чуже і недобре, як український митник на кордоні з Польщею. Сподіваюсь, що не тільки спільний ворог і спільна загроза, а й реформи, які мають відбутись і потрохи вже йдуть, змусять всіх нас це зрозуміти.

Напевно тоді, коли прийде це розуміння, ми зможемо — будь-хто — сказати «я плачу твою зарплату» і представнику влади, і міліції, і лікарю, і ліснику, і двірнику, а він своєю чергою може сказати нам — також  всім без винятку — «не порушуйте закон, правила вуличного руху, не крадіть, не смітіть, не плюйте собі під ноги, не нищіть природу й себе, це ж наша земля, наша країна, наше місто».