† Володимир Шухевич.

Наспіла зі Львова нова сумна вість. По кількамісячній тяжкій недузї помер дня 10. цьвітня Володимир Шухевич. Вість ся викликала серед нас всїх глубокий, щирий жаль. Суспільність наша утратила в тяжкій добі одного з найлїпших своїх членів — Україна одного з найвірнїйших синів.

Минув ся нам чоловік щирого, горячого серця, сильного чистого характеру, зелїзної волї і енерґії — а передовсїм чоловік дїла, яких дуже небогато між нами — який свій активний патріотизм манїфестував не фразами, а цїлим рядом довершених дїл в хосен рідного народу.

Під сьвіжим вражінєм сеї втрати тяжко обняти всю її велич, тяжко зібрати всі подробицї сего рухливого трудячого житя, тяжко звести в рамах сеї короткої згадки всї вислїди сих невсипучих трудів.

Володимир Шухевич уродив ся в р. 1850 в Тишківцях, пов. городенського. Родичі його, парох Тишковець Осип Шухевич і мати Анна з Кульчицьких, мали родину дуже численну — Володимир був третим з ряду сином — всї дїти одержали старанне патріотичне вихованє і кождий з них відслужив в своїм пізнїйшім житю чесно і характерно свою службу національній справі. Пок. о. Осип Шухевич був чоловіком не лиш щирого патріотизму, а також незвичайної інтелїґенциї, займав ся лїтературою і навіть перекладав на українську мову поетичні твори римських клясиків. Ті його працї видав в роках 70-тих заходом пок. Володимира Іван Франко п. з. "Переводи і наслїдуваня Осипа Шухевича".

До нормальних шкіл ходив Володимир в Коломиї, до ґімназиї в Чернівцях а послїдні два роки до академічної ґімназиї у Львові. Покликаний в VIII-ій клясї до трилїтної служби військової і кинений до Будапешту, одержав дозвіл складати матуру в Будапештї в язицї нїмецькім, яку і дїйсно зложив, а потім записав ся на видїл фільософічний (віддїл наук природних) у Львові. По скінченю факультету одержав в р. 1876 суплєнтуру у Львові при IV. ґімназиї, в р. 1887 іменований був професором наук природних при школї реальній у Львові і на тім становищу остав аж до послїдних лїт.

Два або три роки перед смертию перейшов був по вислуженю лїт в емеритуру.

Вже як студент унїверситету у Львові брав Володимир Шухевич живу участь в слабенькім тодї руху української львівської громади, а з окрема української унїверситетської молодїжи, серед якої вибив ся відразу на найвиднїйше місце. Прийшовши до Львова як учитель, віддав ся всецїло національній справі і служив їй вірно аж до смерти.

Не було нї одної працї національної, в якій не брав би участи — нї одної української інституциї, якої не був би або основателем або визначним і хосенним дїячем. Можна сьміло сказати, що покійний воплочував у своїй особі історию всїх наших змагань національних за попередних 40 лїт, бо в усїх них брав живу, активну участь, всюди клав основи, давав свою щиру і цїнну працю.

В "Просьвітї" трудив ся довгі лїта як член головного видїлу, був якийсь час директором канцеляриї і брав участь в її видавництвах, в "Науковім Товаристві ім. Шевченка" був дїйсним членом і містив у видавництвах його свої працї, був одним з основателїв, членів видїлу і дуже активних трудівників в українськім товаристві педаґоґічнім, редаґував довший час його письмо для молодїжи ("Дзвінок") і инші видавництва.

Приложив своїх рук покійний також і до орґанїзациї львівського міщанства — бо був в роках 70-их одним з основателїв товариства "Побратим" — а потім в послїдних лїтах дїяльним членом видїлу Товариства "Львівська Русь".

Великі заслуги положив покійний як довголїтний голова тов. "Руська Бесїда" у Львові, яке зумів в ті часи зробити правдивим огнищем товариського житя львівської української громади, а рівночасно занимав ся справами українського народного театру під управою Руської Бесїди. Майже рівночасно стояв на чолї співацького товариства "Боян", якого був основателем і живим, умілим керманичем. На час його управи припадає орґанїзована ним в р. 1891 громадна мандрівка "Бояна", а з ним численної громади Українцїв з Галичини, на виставу краєву в Празї, получена з українським концертом в чеськім "divadl-ї", яка на той час мала у нас немале загально-національне значінє. В послїдних роках житя станув покійний на чолї "Музичного Товариства ім. Лисенка", в якого услугах трудив ся — можна сказати — до послїдного віддиху.

В тїсній звязи з дїяльностию сих послїдних інституций стояла справа будови українського театру у Львові. Коли ся справа ступила в р. 1903 в активнїйшу стадию, став покійник заступником предсїдателя Комітету будови; коли однак справа будови задля становища львівського сойму і великого заанґажованя жертвенности суспільности на инші, ще важнїйші цїли стала протягатись, а потреба власної хати з відповідною салею у Львові була щораз більше пекуча — підняв покійний гадку запобігти сїй потребі будовою дому товариства музичного. В се дїло вложив Він цїлу свою душу, весь час, всї сили, всю енерґію. Серед дуже неприхильних відносин, фінансових самого товариства і цїлої суспільности з'умів покійник се дїло довести до кінця. В протягу несповна одного року станув будинок, якого внутрішнє уладженє вже було на укінченю, і в першій половинї вересня 1914 мав будинок бути відданий до ужитку. Та як раз в тім часї прийшла росийська інвазия, яка зупинила все, і покійному не довелось звершити свого послїдного великого дїла, яке однак на все остане величним памятником його трудів і патріотичного духа.

Від молодих лїт занимав ся Володимир Шухевич з великим замилуванєм українською етноґрафією, студіював її особливо в Гуцульщинї, яку перейшов, не минаючи одного села. В сїй працї знайшов поміч у пок. ґр. Володимира Дїдушицького, з яким разом трудив ся при урядженю природного етноґрафічного музея ім. Дїдушицьких у Львові.

Однак і для себе придбав покійний дуже богату і цїнну збірку етноґрафічну з Гуцульщини, а що більше придбав широке, фахове знанє в тій области — яке і оставив в спадщинї народови в обємистій, чотиротомовій студиї. "Гуцульщина" — найцїннїйша праця, що в тій области появилась на Галицькій Українї.

Коли-б покійник кромі сеї одної працї нїчого більше не був зробив, то і се вже одно запевнило-б йому почесну память високо заслуженого чоловіка.

Значну часть своєї етноґрафічної збірки, звісної ширшому загалови нашому з вистави стрийської і коломийської, передав покійник в послїднім роцї Національному Музеєви ім. Митрополита Шептицького, з котрим вязали покійника щирі, дружні звязи.

Як етноґраф, як знавець домашного промислу нашого народу, був покійник від довгих лїт членом краєвої комісиї промислової, як також державної комісиї у Відни для збірника українських народних пісень; в р. 1887 в часї приїзду арх. Рудольфа до Львова устроював етноґрафічний похід на високім замку — в р. 1894 підчас вистави краєвої віддїл етноґрафічний на виставі.

Від самого заснованя тов. "Днїстер" був Покійник членом Ради надзірної — від ряду лїт одним з членів дирекциї, вибраних сею Радою. імя Його звязане тїсно з розвоєм і істориєю сеї інституциї, якій Він присьвятив много часу і сили і якій служив щиро й вірно. Товариші Його працї в дирекциї задержать Його повік у вдячній памяти, як щирого товариша і совісного трудівника.

Ті труди і заслуги на всїх областях народного житя були причиною високого поважаня, яким окружала його львівська українська громада. Як оден з нечисленних вже старих українських громадян, уважав ся Покійник поважним сенїором громади, покликуваним в многих случаях бути її речником і представителем. Хоч безпосередно не брав участи в полїтиці — вибираний був все членом ширшого Народного Комітету; засїдав також довший час в тїснїйшім Народнім Комітетї; з часта спомагав своїми статями "Дїло" і другі наші полїтичні публїкациї, а в половинї лїт 80-их редаґував полїтично-сатиричну часопись "Зеркало".

Дім Покійного у Львові був правдивим осередком товариського житя, а рівночасно взірцем патріотичної української хати. Тут стояла при боцї Покійника Його вірна подруга п-нї Герміна з Любовичів, сьвітла і сьвідома жінка-патріотка, основателька і провідниця Товариства укр. жінок, Спілки промислової "Труд".

В їх домі збиралась українська громада при всїх нагодах, вони гостили у себе закордонних українських гостий, з якими Покійник в частих своїх прогульках на закордонну Україну навязував тїсні зносини — гостили і ті особи з поміж чужих, які хотїли пізнати Українців і їх жите, бо нїде се житє не могло красше і вірнїйше представитись, як саме в тій хатї.

В живій памяти менї стоять ті щасливі хвилї, які провели ми з Покійним в його хатї, гостячи любих гостей з України, тих чільних її представників — що прибули на послїдні збори "Н. тов. ім. Шевченка" при кінци грудня 1914 р.

Та була се — послїдна гостина!

Щирий, живий, рухливий, наділений незвичайним, буйним темпераментом і зелїзним — здавалось — здоровлєм, віщував Покійник довге житє.

Коли прийшла росийська інвазия, завзяв ся остати на місци і видержати до кінця — помимо ради прихильників, щоб не наражав себе і своєї родини.

Так і остав з женою, доньками і внуками — та й тверда натура його не видержала тих мук душевних, які принести мусїв вид московщеня Львова — насильства над нашим житєм і правами — нищеня придбань нашої довголїтної працї, тої будови, в якій стілько було цеголок Покійника!

І поляг головою — буйною головою, що нїколи перед тим не клонилась, погиб в траґічній хвили і серед траґічних відносин. Перворядний український патріот, завзятий противник Москви, закінчив житє — під московською кормигою.

Смерть його покрила тяжкою жалобою оставшу вірну дружину — трох синів, судию Осипа, інжинера Володимира, який стоїть на полї битви, і звісного музика-пянїста Тараса — як також доньки: п-ню Ірину, жену посла і радника Теодора Рожанковського, тепер команданта кадри українських стрільцїв, і п-ю Дарию, жену адвоката д-ра Старосольського.

Важкий їх біль подїляє цїла українська суспільність.

Ми всї, що жили з Ним разом і трудились, що бачили Його дїла, линемо жалібними думками над Його могилу, до якої нам нинї навіть доступ не свобідний, і кличемо з глубокої душі: Незабутному і заслуженому трудівникови і дорогому товаришови нашому нехай буде вічна серед нас память і вічна пошана від всего українського громадянства!

[Дїло]