У Відни, 7. цьвітня 1915.
Теперішня сьвітова війна ведеть ся не тільки за будучність держав, які беруть у нїй участь. Так само рішатиме вона про будучність народів, які хоч позбавлені власної держави, втягнені в круговорот інтернаціональної полїтики.
Сюди належить в першій мірі український нарід.
Керманичі росийської полїтики не роблять нїякої тайни з того, що одною з головних — коли не найголовнїйшою причиною воєнного виступу Росиї проти Австро-Угорщини й Нїмеччини є українське питанє, себто зі становища росийської полїтики змаганє здобути українську територию Австро-Угорщини, ввести таким чином українське питанє до значіня питаня внутрішньої росийської полїтики і примінити до цїлого українського народу традицийну руссифікацийну систему московської півночи супроти українського півдня. З другої сторони керманичі української національної полїтики старають ся знайти в міродатних кругів Австро-Угорщини й Нїмеччини зрозумінє для полїтики, яка була би противагою для того росийського змаганя, для полїтики, яка, покликуючи до житя самостійний український державний орґанїзм, тим самим побудувала би між середною Европою й росийською імпериєю охоронний вал проти росийської експанзиї на захід і південь.
Котре з сих змагань і в якій мірі здїйснить ся, се залежить від воєнного щастя, якого нїхто передвидїти не може.
Але незалежно від сього керманичі нашої національної полїтики повинні вже заздалегідь поробити відповідні заходи, щоби серед кожних обставин, які настануть по війні, як найбільше забезпечити свобідний розвиток нашого народу. Цїль сих заходів — осягнути те, щоб на випадок, коли-б теперішня війна не рішила українського питаня згідно зі змаганєм нашого народу до осягненя національної самостійности, український нарід не тільки не втратив тих національно-полїтичних прав, які мав перед війною, але щоб ті права дізнали як територияльного так і річевого розширеня, — так, щоби в кождім випадку дальший розвиток українського народу був забезпечений перед замахами, на які він був виставлений — і то не тільки в Росиї — перед війною.
Незалежно від результату війни українське питанє не тільки не повинно втратити того інтернаціонального значіня, яке воно, в орґанїчнім розвитку нашого національного відродженя, здобуло собі перед війною, але те інтернаціональне значінє українського питаня повинно по війнї зрости і укріпити ся — так, щоб визволенє українського народу з національного поневоленя, забезпечене йому свобідного розвитку й належного місця серед культурних народів сьвіта, стало домаганем полїтичної совісти культурного сьвіта. На скільки теперішня війна не принесе основної зміни нашого правно-державного положеня в напрямі наших визвольних змагань, українське питане повинно стати — що так скажемо — предметом постійної опіки інтернаціональної полїтики, аж доки з культури XX. столїтя не буде змите те ганебне пятно, що 35-мілїоновий нарід, нарід з старою культурою, з славною державною минувшістю і з безпереривними змаганями до відзисканя державної самостійности, знаходить ся в найгіршій, яку знає істория, національній неволи.
Тепер, підчас війни, коли великі воюючі держави Европи подїлені на два ворожі табори, на які своїми симпатиями чи антипатиями подїлили ся також держави невтральні, українське питанє, зрозуміла річ, не скрізь зустріне однакове принятє. Але досьвід з-перед війни, як також оцїнка інтернаціонального положеня вчить, що крім Росиї анї одна европейська держава не заінтересована анї безпосередно анї посередно в поневоленю українського народу, — навпаки, українські визвольні змаганя скрізь можуть числити на зрозумінє, симпатиї і підмогу.
Сей момент, використовуваний нами перед війною, треба використовувати далї вже тепер, щоби підготовити полїтичну думку цїлої Европи до занятя такого становища в українській справі з хвилею закінченя війни, яке лежить в нашім інтересї.
Коли закінчить ся війна, тодї й теперішні союзники Росиї, Анґлїя і Франция, не будуть мати нїякого полїтичного інтересу в поневоленю України, — навпаки, демократична думка обох сих держав може відіграти поважну ролю в наших заходах звернути увагу інтернаціонального полїтичного ареопаґу на справу визволеня України.
На сю справу звертаємо увагу керманичів нашої національної полїтики. Ix обовязок розвести публїцистичну й дипльоматичну акцию, щоб будучність українського народу незалежно від вислїду війни була по змозї як найлїпше забезпечена.
Говорячи конкретно, — на скільки части української землї остануть у дотеперішних державних приналежностях, — австрийська Україна повинна осягнути національно-полїтичну автономію, а росийська Україна повинна перестати бути предметом руссифікацийної полїтики.
Се те minimum, яке український нарід мусить осягнути для забезпеченя своєї будучности після війни.
Незалежно від вислїду війни український нарід має повне право домагати ся інтернаціональної охорони свого істнованя й розвитку.
[Дїло]
10.04.1915