У селї стала ся новина, що Гриць Летючий утопив у ріцї свою дівчинку. Він хотїв утопити і старшу, але випросила ся. Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дїтьми без жінки. Нїхто за нього не хотїв піти заміж, бо коби то лишень дїти, але то ще й біда і нестатки. Мучив ся Гриць цїлі два роки сам із дрібними дїтьми. Нїхто за нього не знав, як він жиє, що дїє, хиба найблизші сусїди. Уповідали вони, що Гриць цїлу зиму майже не палив у хатї, а зимував разом із дївчатами на печи.
А тепер усе село про нього заговорило. То прийшов він вечером до дому тай застав дївчата на печи.
„Дьидю, ми хочемо їсти“ — сказала старша Гандзуня.
„То їжте мене, а шо-ж я дам вам їсти ? Адї, є хлїб, тай начиньийте си!“
Тай дав їм кусень хлїба, а вони, як щенята, коло голої кістки, коло того хлїба заходили ся.
„Начинила вас тай лишила на мою голову, бодай ї земля вікінула! А чума дес ходит, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Цеї хати і чума збояла би си!“
Дївчата не слухали татової бесїди, бо таке було що днини і що години, і вони привикли. їли хлїб на печи і дивити ся на них було страшно і жаль. Бог знає, як ті дрібонькі кісточки держали ся в купі ? Лишень четверо чорних очий, що були живі і що мали вагу. Здавало ся, що ті очи важили би так як олово, а решта тїла, якби не очи, то полетїла би з вітром як пірє. Тай тепер, як вони їли сухий хлїб, то здавало ся, що кістки в лици потріскають.
Гриць глянув на них із лави і погадав: „мерцї“ і напудив ся так, що аж його піт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камінь поклав на груди. Дївчата глемедали хлїб, а він припав до землї і молив ся, але щось його тягнуло все, глядїти на них і гадати: „мерцї!“
Через кілька день Гриць бояв ся сидїти в хатї, все ходив по сусїдах, а вони казали, що він дуже журив ся. Почорнїв, і очи запали в середину так, що майже не дивили ся на сьвіт, лиш на той камінь, що давив груди.
Одного вечера прийшов Гриць до хати, зварив дїтем бараболї, посолив тай кинув на піч, аби їли. Як попоїли, то він сказав :
„Злїзайте з печи, та підемо дес у гостї.“
Дївчата злїзли з печи. Гриць натягнув на них драночки, взяв меншу Доцьку на руки, а Гандзуню за руку тай вийшов із ними. Йшов довго лугами, та став на горі. У місячнім сьвітлї розстелила ся на долинї ріка як велика струя живого срібла. Гриць здрігнув ся, бо блискуча ріка заморозила його, а тот камінь на грудях став ще тяжший. Задихав ся і ледви міг нести маленьку Доцьку.
Спускали ся в долину до ріки. Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом розходив ся, і чув на грудях довгий огневий пас, що його пік у серце і в голову. Над самою рікою не міг поволи йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць борзенько взяв Доцьку і з усеї сили кинув у воду.
Йому стало лекше і він заговорив скоро. „Скажу панам, шо не було нїякої ради ; анї їсти шо, анї в хатї затопити, анї віпрати, анї голову змити, анї нїц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, тай на шибиницу !“
Коло нього стояла Гандзуня і говорила так само скоро.
„Дьидику, не топіт мене, не топіт, не топіт !“ „Та як си просиш, то не буду, але тобі би лїпше, а минї однако паци́ти, ци за одну, ци за дві. Будеш бідити змалку, а потім підеш у мамки́ Жидам тай знов меш бідити. Як собі хочеш.“
„Не топіт мене, не топіт!...“
„Нї, нї, не буду, але Доци вже лїпше буде як тобі. То вертай си до села, а я йду мелдувати си. Адї, оцев стежечков йди, гет, гет аж у гору, а там прийдеш до першої хати тай увійди тай кажи, шо так і так, дьидя хотїли мене утопити, але я си віпросила тай прийшла, аби-сте мене переночували. А завтра, кажи, може би ви мене де наймили до дитини бавити. Гай, іди, бо то нічь.“
І Гандзуня пішла.
„Гандзю, Гандзю, а на тобі бучок, бо як тї пес надибає, тай роздере, а з бучком май безпешнїйше."
Гандзя взяла бучок і пішла лугами.
Гриць закочував штани, аби перейти ріку, бо туда була дорога до міста. Вступив уже у воду по кістки тай задеревів.
„Мнєоца і сина і сьвітого духа амінь. Очинаш іжи єс на́-небесї і на земли...“ .
Вернув ся і пішов до моста.
«Моє слово», с.127–129
22.04.1905