Колїя летїла у сьвіти. У кутику на лавцї сидїв мужик та плакав. Аби його нїхто не бачив, що плаче, то ховав голову у писану тайстру. Сльози падали як дощ. Як раптовий падали, що нараз пустить ся, тай незабавки уймає ся.
Твердий такт зелїзницї гатив у мужицьку душу як молотом.
„Та ще сьнив ми си недавно. Дес я беру воду з керницї, а він дес на самім сподї у такі подерті кожушинї, шо Господи ! Тут, тут утопит си. Николайку, синку, — дес я єму кажу — а ти-ж тут шо дїєш ? А він минї вповідає:
„Ой, дьидю, не годен я у воську вібути.“ „Кажу я єму: терпи та навуки бери си та чисто коло себе ходи. Тай адї, вже навчив си...“ Одна велика сльоза покотила ся долів лицем тай впала на тайстру.
„Іду до него та знаю, шо вже го не застану. Але ци буде до кого вернути си ? Бігла за мнов полем, кервавими сльозами просила, аби ї взьити. Ноги ї посинїли від снїгу, верещила як несповна розуму. Але-м нагнав конї тай прімкнув. Може де там серед поля вже домерзає... Було стару взьити. А нам же тепер чого траба? Най гроші йдут, най худоба з голоду гине! Таким трупам, як ми, та нащо нам ? Торби най пошиє та підемо просючи межи люди у то місто, що Николаєва могила у нїм буде.“
Притулив лице до шибки тай сльози по вікнї спливали.
„Ой, стара, тото-м діждали си на сивий волос вінка! Тото, небого, дес бєш головов у стЇни, тото до Бога ридаєш !“
Старий схлипав як мала дитина. Плач і колїя відкидали сивою головою як гарбузом. Сльози плили як вода з нори. Мужикови причув ся голос його старої, як вона біжить боса та просить, аби її взяв з собою. Але він конї батогом та батогом. Лиш зойк чути по полю, але далеко.
„Набезпешно вже ї не застану. Коби ще мене спрьитали разом з Николов у могилу. Най би-м гнили разом, як вкупі не можемо жити. Най би над нами і пес не гавкнув на чужі сторонї’, але най бих укупі були ! Де-ж він сам буде в чужі чужиници!
Колїя бігла сьвітами.
„А шкода, шо-с був уріс як дуб. Бувало, шо озме в руки, тай горит му у тих руках. Було одну втьити ще малому...“
Колїя добігала до великого міста.
Виходив із людьми. На улици лишив ся сам. Мури, мури, а межи мурами дороги, а дорогами тисячі сьвітил в один шнур понасилювані. Сьвітло у пітьмі потапало, дрожало. Ось, ось, впаде, і чорне пекло зробить ся.
Але сьвітила пускали корінє у пітьму і не падали.
„Ой, Николайку, кобих тьи хоть умерлого видїв. Вже і минї, синку, тут буде амінь!“
Сїв під мур. Тайстру поклав на колїна. Сльози вже на неї не падали. Мури подавали ся один д одному, сьвітила сходили ся всї до купи і грали барвою як дуга. Замкнули мужика, аби єго добре оглянути, бо він з дуже далеких країв сюда завандрував. Став дощ накрапати. Ще гірше скулив ся, тай взяв ся молити.
„Матїнко Христова, усїм добрим людем стаєш на поратунок, Николаю сьвітий...“ тай бив ся в груди.
Полїциян надійшов тай справив до касарнї.
„Панї вояк, а то тутечки умер Николай Чорний ?“
„Він повісив си у вільхах за містом. Тепер лежит у трупарни. Идїт цев вулицев у долину, а там хтос вам покаже.“
Вояк пішов дальше вартувати. Мужик лежав на улици тай стогнав. Як пролежав ся, то пішов улицею у долину. Ноги делькотїли як підвіяні і шпотали ся.
„Синку, синку, тай ти стратив си!... Скажи минї, синку, шо тебе у гріб загнало? Нашо ти душу стратив ?! Ой, привезу я розрадочку мамі від тебе. Марне пропадем.“
У трупарни на великій білій плитї лежав Николай. Гарне волося пливало у крови. Вершок голови відпав як лупина. На животї був хрест, бо навхрест пороли та посшивали.
Тато припав на колїна у ногах Николая та молив ся. Цїлував ноги сина, бив головою у плиту.
„Ой, дитинко, ми тобі з мамов весїлє лагодили та музики наймали, а ти собі гет від нас пішов..."
Потім піднїс трупа, обіймив за шию тай питав ся, як коли би радив ся.
„Скажи-ж минї, кілько служеб наймати, кілько на бідні роздати, аби тобі Бог гріха не писав?...“
Сльози падали на трупа та на білу студену плиту. Плачучи убирав сина на смерть. У біленьку мережану сорочку, у пояс вишиваний та в капелюх із павами його убрав. Писану тайстру поклав під голови, в головах поклав сьвічку, аби горіла за страчену душу.
Такий годен та гарний парубок у павах! Лежав на студеній, мармуровій плитї та гейби усьміхав ся до свого тата.
«Моє слово», с.73–76
22.04.1905