Компроміс

Це була одних з тих розмов – нарікання, плітки, рідше гумор нижче пояса – яку так часто можна почути у нашому громадському транспорті. Шестеро людей сиділо за моєю спиною на двох дерев’яних лавках електрички Львів – Мукачеве. Наші люди чомусь не встидаються говорити про інтимне і сокровенне так голосно, щоб чув весь вагон. Цього разу мова йшла не про родинну сагу в сенсі жалів – поганий зять (невістка, вуйна, вуйко, стрийко, стрийна ), чи праці – поганий начальник, важка робота, мало платять – мова йшла про газ.

Газ став дорогим і тому «подуріли там, ми, не будемо платити і всьо! Всі не будем платити, шо вони зроблять?!» Після нетривалої мовчанки один притомний чоловік тверезо пояснив, що вони зроблять: «трубу обріжуть. Цілому селу». Відповідь не забарилась «та то неможливо, та люди вийдуть на вулиці і будуть протестувати!»

Мене вразив цей брак аргументів або варіантів вирішення проблеми, можливості шукати компромісне рішення, в даному випадку – дорогий газ. Наприклад, могли сказати будемо менше палити, прийдеться економити, маємо утеплити стіни і дах, замінити вікна, або перейдемо на альтернативний варіант опалення і приготування їжі – дрова, вугілля, торф. Якихось пару десятків років так і було в більшості сіл.

Нічого складного в цьому немає, адже наші люди так  і діють у найпростішому випадку, наприклад, коли мова йде про різке подорожчання якихось товарів – менше купують, взагалі відмовляються від купівлі, беруть гіршої якості, або переходять на альтернативу, наприклад замість свинини і яловичини беруть конину і сою. Але ніхто не качає права продавцю, не бойкотує магазини, особливо коли мова йде про необхідне, наприклад, хліб. Чому ? Можливо тому, що продавець, магазин, супермаркет, він конкретний він тут, навіть особисто знайомий хтось працює ( пані та ми ціни не встановлюємо), в їх розумінні, не винен, а тут якісь ВОНИ, десь там і ми їх переможемо.

Сучасна історія України з протестами, голодуваннями на граніті, революціями, бійками і запальними промовами, а не конструктивною роботою в парламенті, тепер ще й війна, – це Україна, в якій над всіма нами, так і нависло, ніби це щось неминуче і єдино вірне вирішення всіх наших негараздів – Майдан. Хто тільки про це не говорить, третій Майдан. А після третього буде четвертий і п’ятий, і Україна буде нагадувати Єгипет, Бразилію, чи Пакистан. Список країн, які постійно бідують і протестують, великий.

Мова не про право на протест, а про те, що такий простий спосіб привчає людей, особливо молодих, що майдан, революція, відділення, анексія, блокада, арешти, війна компроматів  – є єдиним рішенням неймовірно складних завдань, які потрібно долати, розв’язувати, робити роками – довго, повільно, а ще краще методично. Наприклад, коли говоримо про навчання, про економіку, про корупцію, про суди і мову, про історію і  культуру, здоров’я людей.

Включаєш телевізор, відкриваєш газету, чи Інтернет, а там сюжет – громадськість, жителі міста, студенти і школярі протестують. Ціни – це зрозуміло, а от, наприклад, дуже популярна тема про забудови. І завжди ця забудова незаконна, і завжди ті хто проти – праві, і завжди нам – слухачам, читачам – хоча б заради чистоти експерименту, або тієї ж неупередженості, могли б навести аргументи протилежної сторони. Наприклад, суто гіпотетично, забудовник будує житло, дорогу чи торговий центр, але ж не самому собі, а для таких же громадян, з тими ж самими правами, як протестувальники, майбутнім мешканцям, які не сильно-то хочуть жити десь на окраїні. Чого варті транспорті проблеми. Звичайно, це житло буде дорожчим, але люди готові платити, і забудовник від цього виграє. Виграють від цього і будівельники, які мають роботу і  яким, як і всім іншим громадянам, містянам, потрібен дешевий і близький торговий центр чи зручна автомобільна розв’язка.   

Очевидно, що жителі навколишніх закутків проти – бо звикли до того, що є роками, бо дуже часто це заступає їм світло, бо де ж вони будуть вигулювати своїх псів, сидіти на лавочках з пивом і сємками, ставити машини, виносити сміття, бо після всього цього рейваху вони зроблять собі скверик і розмалюють все в графіті, щоб красиво – не завжди, але так буває.

У свій час, Віктор Гюго і добра сотня французьких інтелектуалів писали гнівні листи, активно протестуючи проти будівництва вежі Ейфеля, вважаючи, що ця «водокачка» спотворить Париж. Подивіться на старі фотографії Львова. Площу Міцкевича, як вона змінювались, скільки будинків позносили і побудували нові, на початку ХІХ століття. Найяскравіший приклад «перший львівський хмарочос», будинок, де не одне покоління львів’ян і не тільки, купувало книжки, а тепер тут продають лахи.

Коли мова заходить про архітектуру і історико-архітектурне середовище, то уявити в ультраконсервативному Львові щось на зразок скляної піраміди, де у Франції, в Луврі, роботи француза, ні – американського архітектора, неможливо. Все, що побудовано після 1939 року у Львові архітектурою не вважають, тому максимум, що можуть зробити, то пофарбувати, нічого не рухати, навісити баняків, як на Сербській, в кращому випадку збудувати репліку, будинок банку Укрексімбанк. В гіршому огородити парканом і хай стоїть така яма - смітник. Площа Міцкевича, перетин Вірменської і Краківської, це найвідоміші.           

У сквер напроти собору Юра виходили вікна третього корпусу політехнічного інституту, де свого часу знаходився факультет електрофізики на якому я провчився п’ять років. Колишній монастир Сакра Кер (сестер Найсвятішого Серця Ісусового). У цьому сквері студенти пили і зараз п’ють пиво, відпочивають, снідають. Їм ще два кіоски поставили, яких раніше не було, нічого дивного, що вони проти. В цьому сквері алконавти пили і п’ють вино, жителі вигулювали і вигулюють псів, а коли зрізавши декілька дерев зробили дитячу площадку, з’явились мами з колясками і діти. А так це була і є прохідна територія, вниз у напрямку парку Костюшко, університету Франка, центру. Навіть протоптана стежка поперек. Коли транспортний потік суттєво зріс, прийшлось з боку дороги огородити сквер турнікетами. Народ йдучи до собору, просто переходив дорогу навскіс, перетворюючи цю важку і небезпечну ділянку дороги в справжнє пекло для водіїв. Щоб добратись до церковної брами треба зробити великий гак, пройшовши кілька пішохідних переходів, як від заходу, так і від сходу.

У Львові є достатньо багато успішних прикладів вирішення подібних проблем. Збудовано дві транспортні розв’язки, біля пам’ятника Шашкевичу і на Городоцькій, біля театру армії. Тополі, які росли на Академічній, зрізали за одну ніч і що? Спочатку так, це виглядало дещо незвично. Відстояли від руйнування будинок на площі Ринок, зараз музей пошти. Оперний театр тепер не імені Франка, а Соломії Крушельницької. Скільки було противників?

У Львові є тьма негативних прикладів – від кошмарних пам’ятників, встановлених за часів Незалежності, до маси меморіальних дощок і мало не тотального перейменування вулиць. Чому не проявляли ініціативу студенти коли головний корпус політехнічного розмалювали, як ванільне морозиво, в стилі університету Франка, а університет собі прибив на вході вгорі вислів з латини, як в Політехнічного. Або коли позрізали дерева, які росли спереду, а вірніше розчистили зарослі і перепланували головний вхід. 700 - річчя Львова, це єдина оригінальна назва у Львові (у будь якому місті може бути вулиця Львівська, але 700-річчя тільки тут) для нової, до цієї дати доведеної вулиці, чому тоді не протестували? А вернути назву Академічна, у Львові вже є вулиця Шевченка. Мало таких дублювань вулиць ?

У Львові є приклади коли все закінчилось нічим. Було багато галасу і все. Найсвіжіший приклад – баняки на Сербській і пластикові вікна в історичних будівлях. Вже забули про кіоск – бар-кафе, де загинув Білозір, скільки було розмов про те куди його перенести – знести, а він і далі стоїть. А після цього була короткочасна заборона російських FM-станцій, незрозумілі барикади біля порожньої ОДА і верх абсурду, так звана ніч гніву, тобто звичайний  погром в стилі футбольних хуліганів приміщення прокуратури, СБУ, військової частини. Тоді юні мислителі хунвейбіни, для чогось знищили державне, тобто наше з вами майно – спалили, так потрібні зараз в АТО, автомобілі, вкрали зброю, потрощили меблі, оргтехніку, приміщення, і розбили вітраж, який пережив дві світові війни. Історичну пам’ятку.

У нас, громадян, мешканців, жителів є право на протест і ним потрібно скористатись, коли виникає потреба. Але, щоб цей протест не перетворювалось на розмови в громадському транспорті чи на кухні, він повинен мати розумну ціль, альтернативу, можливість досягнення компромісу, а головне варіанти розв’язання цієї проблеми, часові рамки, бо інакше все це зависає і забувається і ми отримаємо, львівський випадок, обгороджені ями в самому центрі, на найкрасивішій площі міста. Вже покоління львів’ян виросло, яке й не пам’ятає, не те що оригінальні будинки, але й «вивихнутий будинок» тільки яму і банк. Гірший варіант, коли взагалі прийдеться все руйнувати і будувати заново з нуля. Так як це було у випадку «нового і недобудованого» театру армії на вулиці Стрийській. Так довго чекали і думали, що з цим робити, що будівля стала аварійною і УКУ просто зніс її. А це багато залізобетонних конструкцій, багато бетону, цегли і, відповідно, грошей. Зараз на цьому місці будують ще одну церкву. Скільки таких прикладів у Львові – колишні заводи, а найсвіжіший ЛАЗ, вірніше його приміщення. Це також Львів, його історія і тут також потрібно шукати якийсь компроміс.