запрошеного на вїзд до Львова на день 25 н. ст. марта, но не прибившого.
Не могучи за-для перешкод урядових взяти лично удїлу в нарадї над найважнїйшим дїлом кождого народу, отже і нашого руского, т. є. над "консолідацією всїх руских сил у внутрі" і "над живою та рішучою акцією Русинів на внї", подаю свої погляди прилюдно.
Щоби в дїло привести сі дві преважні річи, треба нам докладно знати положенє нашого народу. Ми про себе знаємо, яке оно сумне, але боїмо ся розкрити то положенє, в цїлій страшній наготї єго, публично перед людьми. Виходимо з того фальшивого заложеня, що як світ, — недруги наші, жиючі на нашій же земли, і правительство — довідають ся або прочитають, які ми здезорґанізовані, темні, бідні і безсильні, то нас будуть мати за нїщо і не тілько не розширять наших народних прав, але ще і тую дрібку, які дїйстно маємо, укоротять. Тимчасом ми лиш самі себе дуримо і замовчуємо перед собою правдиве положенє наше — на нашу бѣду і нещастє, — бо і недруги наші жиючі на нашій земли і правительство краєве та центральне дуже добре знають, які ми темні і безсильні, і длятого наші найсправедливійші домаганя і интерпеляції в соймі правительство нїчим збуває, а міністри у Відни навіть не відповідають, як два совістні наші рускі посли порушать такі справи в радї державній.
Отже-ж яке положенє нашого народу?
Тут треба розрізнити цїлі міліони народних мас руских і руску интеліґенцію.
Міліони народних мас руских — отже наші селяне й мало-міщане — в великім загалї не знають: на що рада державна? на що сойм? на що висилаєсь послів? як вибираєсь посла? нащо рада громадска? що за права і обовязки має она а які має зверхність громадска? — не знає, що писар громадскій має служити виключно громадї, котра єго оплачує, — не знає: на що школа? на що місцева рада шкільна? і т. д., і т. д.
Особливо панує та кромішна тьма в горах і на підгірю, почавши від Буковини, від кутского повіту, а скінчивши на мушиньскім а властиво коросняньскім повітї, де наші Лемки стикають ся з польскими гірняками. Також панує та страшна кромішна тьма на рівнинї цїлої західної галицкої Руси, отже скрізь в давних округах самбірскім, перемискім і сяніцкім. На півночи, на всходї і в серединї галицкої Руси розбудили подекуди читальнї народну свідомість руску, але число тих освідомлених одиниць з народу гине супротив цїлих міліонів народу, що потопає в страшній темнотї.
То би була духова сторона нашого народу, духовий єго розвій.
А що-ж сказати за господарску сторону нашого народу? Єсть се публична тайна, що нарід наш не лишень сего року голодує. Він голодує від многих лїт на переднівку — і то не лише сторонами, але скрізь, усюда. Щоби взяти конкретний випадок, беру лише підбужскій повіт. Люде, що мають 6—15 моргів грунту, і то не он-так дуже лихого, не в силї вижити до нового хлїба. Далеко перед переднівком купують хлїб (збіже) за дорогі гроші — розуміє ся все на борг, — від многих уже лїт, хоч, як кажу, мають досить поля і то поле не так дуже лихе. В підбужскім повітї худоба все так нужденна, що в буквальнім змислї корови — скрізь тут дуже малі — і ялівник — скрізь тут дуже дрібний — становлять тілько кість і шкіру з наїженою шерстію. Корови дають дуже мало молока і через більшу часть року не доять ся, хоч не суть тїльні. Цїна телята, котре тут селяне по тиждневи зараз продають, звичайно один ґульден! Селяне мають тут дуже мало доходу з рілї, бо не уміють єї так обробити, щоби з неї мати більше хісна. Сего року гірше им, як давних лїт (паша дуже хибла), але они так уже до нужди привикли, що не говорять нїчо за своє злиденне житє і мовчать та не жадають анї позички з фондів публичних, анї запомоги. Коли им треба, то йдуть до Вольця або до Янкля, як давних лїт, і платять на борг таку лихварску цїну купна, як і давних лїт. І наймаєтнїйші межи господарями тутешними живлять ся дуже лихо: і на обід, і на полуденок, і на вечерю лише борщ, капуста, бульба та хлїб без всякої омасти! Чи-ж можуть люде при такім стравунку бути міцні тїлом а духом сильні і енерґічні? Певне, що нї!
Хто-ж тому винен, що міліони наших рідних братів такі темні і бідні?
Головно — ми винні, власна рідна интеліґенція. Особливо від того часу, коли "обмеженому розумови підданих" попущено більше свободи, коли прогнано Метерніха з Австрії і коли правительство австрійске позволило закладати школи для народу руского і віддало их в руки таки интеліґенції рускої. А особливо винна интеліґенція руска, що від 1861 року, т. є. від часу конституційного нїчо або дуже-дуже мало робила для просвіти і піднесеня добробиту міліонів наших народних мас. А хто-ж се за нас зробить, як не ми самі? Недруги наші певне не поспішать ся з такою наукою, котра би правдивий хосен принесла для міліонів нашого народу. А чи-ж та наука заказана? Противно! Совість кождому интеліґентному чоловікови наказує: темних братів своїх просвічати, щоби уміли красше й лїпше на світї жити і користати з прав наданих им, бо звістна річ: jura vigilantibus тілько, а хто дурний і недбалий, той не буде мати хісна з законів, хоч як они красні на папери.
Наша интеліґенція в великій части мало розвита і о свій розвій та поступ мало дбає. Книжок і ґазет взагалї а руских з окрема мало купує і мало читає. Длятого-ж почутє народности своєї у великої части нашої интеліґенції не вироблене, слабе. Тому-ж то все ще велика часть нашої интеліґенції уживає в своїх домах чужої бесїди, а не бесїди рідного свого народу. Тому все ще значна часть нашої интеліґенції кореспондує в язицї чужім, а вже певно, що хоть напише по руски, то заадресує кождою инчою бесїдою, тілько не рускою — буцім то, щоби лист не пропав (хоч, мимоходом сказавши, я адресую около 20 лїт по руски і листи все доходять адресатів). У загалу нашої интеліґенції так нерозвите почутє народности рускої, що наш интеліґентний чоловік не має смілости зажадати навіть руских друків на почтї, а як зажадає і не дадуть єму, то не має на тілько енергії, щоби свого права дальше пошукати.
Наш интеліґентний чоловік не має відваги писати до судів і урядів на своїй рідній рускій земли по руски! і як же мають чужинцї, що жиють на нашій землї, шанувати нас? як має краєве і центральне правительство на нас зважати? Таж в конституційній державі уважають на ті народи, що жиють яко свідомий себе нарід обстають твердо при своїй народности, а не на ті, що, як гермафродити, не мають певної сталої народности, при котрій би твердо постояли і за котру би свою душу і тїло поклали.
Нїгде правди дїти і хоч як гірко то казати, а сказати треба, що між интеліґентними Русинами єсть великій процент людей і в народнім взглядї — безхарактерних, бо в данім разї, де треба постояти за права своєї народности твердо, непохитно, хоч-би наразитись і пану старостї й пану дїдичеви і сему і тому з численних чужих нам людей, що на нашій земли жиють, — то Русин дуже часто або упідлить ся і зробить так, як хоче недруг руского народу, або усуне ся від всякої борби, а тим отворить недругови поле до дїланя.
Наш интеліґентний Русин взагалї страшно боязливий. Приміром, питаю одного интеліґентного Русина, котрий мав нагоду довгі лїта стикати ся з народом і єгo поучувати, длячого не визискав сеї нагоди і не поучив народу о головних основах конституції. На то він менї відповів, що раз зачав був поучувати нарід о тім, але сего не бажала собі "панї почтмайстрова" і він перестав. [Nota bene: тота панї почтмайстрова була особа поєдинча, без всякого впливу і віддана за Русина, котрий єї удержував.] Або другій примір: Питаю другого интеліґентного чоловіка, ба навіть такого, що був "мужем довірія" при послїдних виборах до сойму, о те саме, а він відповідає: "Ба, та як я можу се людям казати? Та сего засудили на 2 місяцї криміналу за такі річи, а другому відобрали посаду. [Тимчасом засудили одного за оскорбу маєстату, а також другому відобрали посаду не за те, що поучав нарід о правах конституційних.]
Підношу тут, що загал интеліґенції рускої не учить народу річей найпотрібнїйших. За 29 лїт конституційного житя був час научити наш нарід бодай головних основ конституційної управи.
В многих селах нема зовсїм жадної школи, а як де єсть, то по-найбільше нема з неї хісна, бо що з сего за хосен, як рускій школярик замість: "я пійду на двір" скаже: "ja pidźi na dwir"? що з ceгo зa хосен, як замість, щоби розвивати спосібности духові рускої дитини, тратить ся в школї марнїсїнько час на виученє чужої польскої бесїди?!
Дуже мало єсть читалень, тих розсадників просвіти, що доповняють школу і що властиво суть єї короною.
Нема шпихлїрів громадских, щоби нарід від голоду і від лихварскої руки вибавити.
Дуже мало єсть крамниць громадских, де би добрий товар за дешеві гроші можна дістати.
Нема в краю анї одної 4-клясової школи народної рускої. Ганьба! Чи терпів би се хоч якій маленькій народець австрійскій? Чи не засипав би сойм і раду державну міліонами петицій о поміч против сеї кривди, що до Бога о месть кличе! А наш рабскій нарід мовчить! А интеліґенція руска притакує тій мовчанцї!
Нема в краю анї одної рільничої школи рускої. Тому-ж наші рільні господарства стоять так низько.
Нема в краю анї одної ремісничої школи рускої. Для того-ж то межи нашими селянами й мало міщанами мало людей, що уміють яке ремісло, а межи міщанами лиш головно одним шевским реміслом займають ся — і то в такій мірі, що за-для конкуренції не можуть з шевства вижити. Другими реміслами дуже мало займають ся, бо не вміють.
Отже селяне й мало-міщане горюють і пропадають в кромішній тьмі і превеликій нуждї; значна часть их не виходить з довгів жидівских і працює тяжко, щоби ті довги заспокоїти.
Люде наші тяжко працюють, а нема відповідного хісна з их праць. Тому-ж не оден з розпуки, наборовши ся з нуждою до волї, махне рукою, опускає ся і хапаєсь горівки, бродить у довгах чим-раз далї, доки віритель остатного єму не забере і з грунту не зжене.
Тим способом витворюєсь на галицкій Руси, на наших очех, безземельний зарібний пролетаріят, котрий гіренько проживає і з котрого анї нарід рускій слави анї держава пожитку не має.
(Конець буде.)
[Дѣло, 27.03.1890]
(Конець.)
Тепер приходжу до розвязки двох головних питань, за-для котрих світлий збір збирає ся дня 25 н. ст. марта.
Солідарности межи Русинами нема, а то анї межи селянами і мало-міщанами, анї межи интеліґенцією. Один другого не поратує, — се видимо що дня на кождім кроцї.
Солідарність можлива лише межи людьми духово розвитими і на скрізь честними. А у нас дуже много темноти і деморалізації.
Щоби солідарність наступила межи нами мусить руска интеліґенція щиро трудитись над собою і над нашими масами, тогдї — дасть Бог — за кілька десяток лїт будемо становити такій кріпкій світлий одноцїльний орґанізм народний, як се бачимо у Чехів. Тогдї і виборемо всї наші права народні.
Та праця потреває кілька десяток лїт, але тогдї буде наш народний розвій запевнений. Як би наші батьки були так зачали раціонально працювати над розвоєм своїм і мас наших 1848 року, а хоч-би лишень 1861 року, то ми би нинї становили силу, з котрою кожде краєве і центральне правительство мусїло би рахувати ся.
А як ми ще й тепер і дальше будемо индеферентні, апатичні, — як будемо поступати після непатріотичної засади: "все бери, мене лиши," — як будемо руководити ся такими нужденними мудрощами, як "мовчи язичку, будеш їсти кашку" або як: "покірне теля дві матери ссе" — то зійдемо всї на крайну нужду і наші маси скоро винародовлять ся, — а як наші маси винародовлять ся, то і интеліґентні Русини винародовлять ся, бо де коріня і пня нема, там не може бути і цвіту. Тому-ж що-до "консолідації всїх руских сил у внутрі" думаю, що нам треба найперше старатися:
Щоби всї интеліґентні Русини без винятку — почавши від наших святителїв аж до найнизшої єрархії духовної, почавший від наших університетских професорів і аж до наймолодшого учителя народних шкіл наших, почавши від наших найвисших достойників світских аж до урядників найнизшої катеґорії — з жаром підпирали нашу руску публіцистику і нашу рідну літературу.
Щоби докладно познакомили ся з исторією і літературою рускою;
щоби підпирали всї рускі институції, котрі причиняють ся до розвою народу руского;
щоби закладали всюди школи усякого рода, читальнї, громадскі шпихлїрі, каси позичкові, крамницї і т. д.;
щоби не держали ся від народу руского на боцї, тілько щоби лучили ся з ним і на кождім кроцї просвічали єгo.
Йдучи тою дорогою, станем з часом свідомим народним орґанізмом і тогдї будемо добре зорґанізованою і сконсолідованою фалянґою, о котру розібють ся всї замахи наших недругів на наше народне истнованє.
[Не годить ся промовчати, що наші святителї і капитули стають що-раз більше индифирентними для народного і культурного розвою нашого народу. Звістна н. пр. річ, що всї три капітули рускі висилають своїх представителїв до польских kółek rolniczyth а нї один ординаріят не видав куренди з заохотою до закладаня читалень. Не говоримо вже про такі річи, як правительственно-митрополичі кандидати до ради державної 1885 р. Як наш Спаситель дав ся за правду розпяти на хрестї, так наша єрархія церковна повинна неустрашимо стояти за святі незатрачені права руского народу.]
Що-до "живої та рішучої акції на внї" — то, після моєї думки, на тепер єсть тота акція, що єї розвинуть наші посли в соймі краєвім і в радї державній.
Проєктована думка про політичні товариства повітові дуже добра, тілько коли-б осущилась, — коли-б ми повсюди мали до того людей...
Позаяк свобідний розвій кождого народу залежить в конституційній державі від чим більшого числа послів своїх в тїлах репрезентаційних, то нам треба до того на легальних дорогах змагати:
Щоби ми до тих тїл при истнуючім станї висилали більше число щирих наших заступників, котрі би не мовчали а говорили відважно і розумно.
щоби ми змагали до віддїленя историчної галицкої Руси від польскої области краківскої;
щоби ми змагали до зміни ординації як соймової так і ради державної в тім дусї, щоби рускій нарід більше послів нам право вибирати, а то відповідно до тих жертв, які приносять державі австрійскій в майнї в крови.
Єсть то все робота на довгі лїта. Але не відстрашуймо ся! Будуймо помало а тревало, на певних підвалинах.
Згадаймо, як то зле було, що 1848 року наші патріоти хотїли від разу цїлий будинок народний рускій поставити від фундаментів аж до даху, — та й не заклали навіть фундаментів, бо зле подбали навіть за просвіту народну — і одної книжки доброї для народу не написали, а просвіту народну мали в своїх руках (від 1848 р. до 1867)!
Згадаймо, як 1861 року знов наші патріоти думали, що Нїмцї нам все дадуть, що для розвою народу руского треба, — та й підпирали завзято Нїмцїв і нїмченє в радї державній і в краю (!), а Нїмцї так віддячили ся, що кинули нас другому під ноги. Чи не лїпше було, не спускати ся на високу політику і на ласки міністерскі, а працювати над добрим букварем руским і другими правдиво просвітними книжками і над піднесенєм добробуту народного? Чи не лїпше було орґанізувати віча народні і учити нарід о всїх єгo правах і обовязках і о всїм, що єгo дотикає, так, як то Чехи робили на своїх "tabor-ах"?
Отже не попадаймо ми знов в ті самі похибки, що наші батьки.
Зачинаймо враз з нашими масами учити ся від А і зачинаймо у господарчім, ремісничім і торговельнім взглядї розвивати від самих початків, а дасть Бог, що як так всї разом, однодушно, попрацюєм лише 30 лїт [а що-ж се значить в житю народу?], то станемо і розумні, і світлі, і маєтні, і виборемо всї нам належні права та й не поважить ся тогдї нїхто их нам нарушувати!
[Дѣло, 28.03.1890]
28.03.1890