Дмитро Терновий: «Через драматургічні тексти народжується майбутня культурна пам’ять, і саме театр стає місцем, де наші історії, рефлексії і голоси стають видимими та чутними»
Наприкінці літа Харків приймав третій Драма-спринт – фестиваль сучасної української драматургії. Подія об’єднала кілька форматів роботи: перформативні читання п’єс, тематичні майстер-класи і професійні дискусії, – кожен з яких запропонував власний підхід до актуальних текстів.
Драма-спринт – не просто ще один театральний фестиваль. Це майданчик, де нові п’єси зустрічаються з фаховою аудиторією, де відверті і гострі тексти провокують емоційний діалог між авторами, перформерами і глядачами. До того ж, цьогоріч команда на чолі зі знаними драматургами Дмитром Терновим та Іриною Гарець вирішила перенести подію до Харкова (перші два фестивалі пройшли у Києві), сфокусувавшись на театрах із прифронтових регіонів. Мета зрозуміла: підтримати міста, де культура, долаючи щоденні виклики, підсилює життєвий простір. Отже, з 15 по 17 серпня у безпечному й гостинному просторі «Pintagon Art- Club» збиралися режисери, драматурги, актори, продюсери і театрознавці з Дніпра, Запоріжжя, Миколаєва, Одеси, Сум, Харкова, Херсона та Чернігова, до них доєдналися також і театральні фахівці з Києва і Полтави. Говорили про театр, який віддзеркалює війну, шукали сучасну мистецьку мову, здатну осмислити реальність, ділилися практичними інструментами й методами роботи у складних умовах.
Перформативні читання готували відібрані на конкурсній основі харківські режисери Віктор Єрмоленко, Анастасія Кошель, Софія Оніщенко, Інна Островська, Сергій Смеречук, Ольга Тернова, Наталія Цимбал та Олександр Шанідзе. Такий склад поєднав представників державного й незалежного сектору, потенціал кількох творчих поколінь і водночас продемонстрував різноманіття харківської театральної школи через різні підходи до сучасної драматургії та способи її сценічного втілення. Таким чином, фестиваль несподівано відкрив і ще один вимір, презентувавши і цілу генерацію харківських режисерів. Забігаючи наперед: ця додаткова грань фестивалю виявилася достатньо вдалою, бо, щонайменше, два режисери прямо на фестивалі отримали запрошення до співпраці від інших театрів.
Окремої уваги заслуговує презентація антології «Драма Панорама», яка друкується другий рік поспіль у співпраці з видавцем Олександром Савчуком. Генеральна ідея антології - зібрати під однією обкладинкою всі п’єси-переможниці драматургічних конкурсів року. Таким чином, «Драма Панорама 2024» об’єднала фаворитів п’ятьох конкурсів: «Тиждень актуальної п’єси», «Липневий мед», Eurodram, TAW і Конкурс короткої драми. Для організаторів ця антологія – не просто видання, а певна маніфестація того, що театр народжується зі слова. До речі, ще кілька місяців тому друк здавався неможливим, і команда була готова обмежитися електронною версією. Але завдяки допомозі приватних меценатів Рафала та Емілії Олшевських із Польщі книжка вийшла у друкованому вигляді.
Загалом збірка включає вісім текстів, шість із яких написані військовими. І всі п’єси пропонують відвертий і болючий погляд на сьогодення: «Баланс» і «Військова мама» Аліни Сарнацької, «Параскева» Ольги Мацюпи, «Мааа, болить!» Юрія Вовкогона та Григорія Семенчука, «Бункер. Я вже нічого не боюся» Богдана Адаменка, «Привиди у гілках» Валерія Пузіка, «Птах на горищі» Олега Михайлова, «Нью-Йорк, +38» Олександра Жугана.
Саме ці тексти під час фестивалю можна було почути наживо, обговорити та проаналізувати взаємодію, яку вони створювали між авторами, виконавцями та глядачами.
Паралельно відбувалися майстер-класи, де досвідом ділилися провідні театральні фахівці. Головна режисерка Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Тамара Трунова розповідала про роботу з сучасною драматургією та співпрацю з українськими й закордонними авторами. Головний режисер Львівського драматичного театру імені Лесі Українки Дмитро Захоженко пояснював методи роботи з вербатім-текстом. Виконавча директорка Всеукраїнської ліги авторів Марина Котеленець проводила майстер-клас з оформлення авторських прав і шляхів уникнення непорозумінь у роботі з текстами. А драматург Максим Курочкін презентував практику «Театру Ветеранів», де військові вчаться писати власні тексти і робити їх почутими зі сцени.
Попри те, що головний фокус був на професійній спільноті, подія залишалася відкритою: ключові події транслювалися онлайн, а до окремих показів і майстер-класів долучалися місцеві глядачі. Загалом «Драма-спринт» виглядає як доволі ефективний інструмент з підвищення обізнаності фахових кіл про сучасну драматургію та її просування у сучасний театр. Водночас цей фестиваль – лише частина проєкту «Драматургія змін: театральна мережа для суспільного діалогу», ініційованого харківським Театром на Жуках і підтриманого міжнародним фондом «Відродження». Наступним етапом, який готується зараз і стартує у жовтні, стане серія з 7-ми читань сучасної драматургії у театрах-учасниках з інших прифронтових міст.
Про три насичені дні фестивалю, які стали майданчиком для обміну досвідом та ідеями, ми поговорили з керівником проєкту, співзасновником Театру на Жуках Дмитром Терновим, який і сам є драматургом, лауреатом численних українських і міжнародних драматургічних конкурсів, чиї п’єси опубліковані та/або поставлені в Україні, Австрії, Німеччині, Франції, Польщі, США.
Дмитро Терновий — керівник проєкту, драматург, співзасновник «Театру на Жуках».
– Дмитре, ви системно займаєтеся сучасною драматургією – і як практик, і як менеджер. Хочу домовитися про терміни, тобто запитати, що особисто ви вкладаєте у це поняття? Це п’єси, написані авторами, які нині живуть? Чи ті, що створені у певний період? Чи на якусь конкретну тему?
– Це справді дискусійне питання, і остаточного визначення наразі немає. Для мене «сучасною драматургією» є та, що створюється тепер, або ж та, що написана вже в роки Незалежності. Хоча цей часовий відрізок можна окреслювати по-різному: зокрема, хтось вважає за точку відліку Революцію Гідності, тобто 2013-14-ті роки. Особисто я бачу сучасну драму як п’єси, створені українськими авторами після 1991-го. І тут є ще один важливий критерій: мова. У якийсь момент я свідомо перейшов на українську і переконаний, що саме вона має бути визначальною. Іншою мовою, звісно, можна писати – але презентуватися ці тексти повинні державною, як, до прикладу, це відбувається з драматургією Олега Михайлова.
– У збірках сучасної драматургії і в програмах читань переважають тексти про сьогоднішню велику війну. З одного боку, вибачте за тавтологію, дивно цьому дивуватися, а з іншого боку цікаво: невже з іншими темами зараз взагалі не працюють? Чи ці п’єси просто не потрапляють у поле зору?
– Ні, інші тексти з’являються. Наприклад, як один із рідерів конкурсу «Тиждень актуальної п’єси» я бачив чимало творів не про війну. Але чому вони майже не проходять конкурсний відбір? Переважно через якість. Багато з них видаються відірваними від життя. Ти читаєш п’єсу і не розумієш, як вона співвідноситься з тим, що відбувається навколо. У результаті вона виглядає програшно на фоні творів про війну. Бо такі тексти надзвичайно щирі й чесні. Вони народжуються з почуттів, які ми всі проживаємо щодня, і тому мають велику емоційну силу. Думаю, багато в чому саме через цей потужний емоційний внутрішній заряд «воєнна» драматургія сьогодні отримує визнання і нагороди.
Ірина Гарець — координаторка фестивалю, співзасновниця Театру Драматургів, засновниця інтернет-бібліотеки «Украдрамахаб».
– А що для вас означає якісна п’єса? Які критерії є визначальними? Наприклад, чи головний показник якості – це потенціал тексту з’явитися на сцені? Чи ви фокусуєтеся на інших завданнях? Бо для мене, скажімо, найважливіше, щоби п’єса мала саме цю перспективу. Але водночас я свідома й інших функцій: терапії для авторів, можливості зафіксувати досвід, сказати важливе вголос. Є ще й історія з презентацією за кордоном – щоправда, вона потребує окремого дослідження, бо постає питання, чи спрацьовують ці твори у зовсім іншому контексті…
– Усе, що ви згадали, має місце і значення: і терапія чи аутотерапія для авторів, і фіксація досвіду, і можливість висловитися, виплеснути емоції, залишити відбиток часу. Все це важливо, воно є частиною процесу. Але основне завдання п’єси, згоден, все ж дійти до глядача. Саме цьому ми і намагаємося сприяти. Інше питання, що не кожен текст може спрацювати як повноцінний театральний твір, деякі не матимуть відгуку в Україні, але знайдуть його за кордоном – таке теж можливо. У будь-якому разі головна мета п’єси залишається незмінною – вона має жити на сцені.
– Тоді маю наступне питання: ви провели «Драма-спринт» саме у Харкові, орієнтуючись на аудиторію з прифронтових регіонів. Україна, безумовно, солідарна у сьогоднішній страшній війні та героїчному протистоянні ворогу, але все ж реалії життя у містах нині сильно різняться: скажімо, у Харкова – від Києва, у Києва – від Вінниці, у Вінниці – від Ужгорода і так далі. Тепер ще одна теза з досвіду людини (себто, мене), яка працює у харківському державному театрі: глядачі тут неохоче голосують гривнею за вистави про війну, але й не говорити про актуальне зі сцени ми не можемо. То як вам здається, що саме п’єси з добірки «Драма-спринту» (досить жорсткі, направду) можуть дати місцевій публіці? Яким уявляєте їхнє місце в репертуарі прифронтових театрів?
Антологія сучасної драматургії "Драма Панорама 2024" .
– Ми тут обираємо дещо інший підхід. Організатори «Драма-спринту» не самі визначають, які п’єси пропонувати учасникам заходу, а працюють з тими, що вже здобули визнання. Генеральна ідея фестивалю і збірки «Драма Панорама» полягає в інтеграції: ми зібрали «вершки» драматургічних конкурсів під однією обкладинкою, а потім запросили людей з різних куточків України й презентували їм цю добірку. Сказали: «Будь ласка, дивіться, ось підсумки року в сучасній драматургії. Це тексти, які вже успішно пройшли експертне оцінювання. Ми хочемо, аби ви знайомилися з ними і брали їх у роботу». І тут неважливо навіть, у якому форматі: постановки, читання, ескіз постановки з подальшим обговоренням з глядачами... Звісно, ми прагнемо того, щоб п’єси зрештою доходили до сцени, але перш за все, це привід для розмови. І от фестиваль, і збірка «Драма Панорама» демонструють такий «зріз» року. Сьогодні триває війна – тому перемагають тексти про війну. Минуть рік-два, і, сподіваюся, тематика розшириться, з’являться інші жанри, навіть комедії. Але підхід залишиться тим самим, бо цей об’єктивний принцип наповнення і є нашою певною інновацією, якщо хочете. Тобто ми створили інструмент: щороку є збірка п’єс-переможниць і фестиваль, що презентує їх фаховій аудиторії. І формування аудиторії – це наша друга «фішка»: ми зводимо професіоналів театру й драматургів, знайомимо їх між собою і з новими текстами. Так окремі колеса починають обертатися як єдиний механізм.
– А що має статися, аби ви по результатах харківського «Драма-спринту» сказали: «Ми не дарма це робили»? Яким має бути намацальний результат, котрий показав би, що всі зусилля були виправдані?
– По-перше, ми зібрали дуже представницьку аудиторію, серед якої були керівники театрів з прифронтових міст і люди, котрі приймають ключові рішення щодо репертуару. Вже з огляду на це можна констатувати перший результат: ми донесли інформацію про сучасні п’єси, обговорювали їх три дні у вузькому професійному колі, і учасники поїхали додому з оновленим розумінням того, що зараз відбувається у драматургічному і театральному житті. Для мене це – однозначний результат.
По-друге, цьогоріч ми мали трохи більше часу на підготовку, і це дало можливість режисерам, що готували читки, ознайомитися зі всіма текстами- переможцями конкурсів року і обрати те, що їм ближче (на попередніх фестивалях п’єси надавалися постановникам рандомно). Це позитивно відбилося і на якості читань, і на зануреності режисерів у сучасну драматургію, оскільки вся вісімка прочитала по вісім сучасних п’єс. А потім більше сорока учасників фестивалю побачили підготовлені ними вісім читань. Все це працює на підвищення обізнаності фахівці про сучасну драматургію. А попереду ж ще і наступний етап – читання сучасних п’єс в 7-ми інших прифронтових містах. При тому ми не наполягаємо, щоб там прозвучали саме ті п’єси, які вже представлені на фестивалі. Ми запропонували місцевим режисерам обирати сучасну драматургію на власний смак, сподіваючись, що це також дасть додатковий поштовх читати і відкривати для себе нові тексти. Додам, що важливою складовою регіональних читань будуть дискусії з глядачами, і це теж важливо, бо дозволить театрам отримати миттєвий фідбек від аудиторії щодо готовності сприймати сучасні п’єси.
По-третє, маємо вже й конкретні кейси, що унаочнюють ефект фестивалю. Наприклад, читання п’єси «Птах на горищі» Олега Михайлова, яку підготував режисер Сергій Смеречук, одразу отримало запрошення на фестиваль «Мельпомена Таврії» – один із найстаріших театральних фестивалів України. Читання п’єси «Бункер» Богдана Адаменка, зрежисоване Віктором Єрмоленком, хоча і була критично сприйняте, проте одразу привернуло увагу Сумського національного театру: головний режисер запросив Віктора поставити саме цю п’єсу на своїй сцені. Це теж важливий, конкретний результат – і направду він дуже крутий.
Читання п'єси Юрія Вовкогона та Григорія Семенчука "Мааа, болить!" (ІІІ місце конкурсу "Липневий мед 2024").
– У програмі всі читання були перформативними – тобто в тій чи іншій мірі мали візуальну форму. На харківському «Драма-спринті» це викликало палкі, майже агресивні дискусії про те, де межа режисерської свободи у роботі такого формату. А якої ви думки – чи обов’язково, щоб текст прозвучав «стерильно» і повністю, чи скорочення та постановчі експерименти є припустимими?
– Ми і самі організаторським колом довго сперечалися на цю тему. Врешті-решт дійшли висновку, що головне – дати свободу, бо вона в основі всього. Але єдине обмеження, яке я б залишив на майбутнє, – текст має прозвучати від початку до кінця. Усе інше можна варіювати: назвати це «читанням», «ескізом», «перформансом» тощо. Звісно, завжди є ризик, що буде або нудно, або, навпаки, режисерська версія «переб’є» п’єсу. Тож бажано домовлятися з режисерами про певний баланс, але я б не обмежував режисерську свободу додатковими рамками.
– А як щодо діалогу режисера з драматургом в процесі роботи на читанням? Чи має це бути обов’язковою умовою?
– Тут теж багато нюансів. У нас були випадки, коли постановники намагалися контактувати з авторами, але не завжди це вдавалося – наприклад, драматург військовий і не має можливості постійно бути на зв’язку. Тому вимагати обов’язкової співпраці в поточних умовах – утопія. До того ж автор, написавши текст, уже поставив крапку. Він може щось уточнити, але навряд чи докорінно змінить задум.
Водночас є й інша думка: саме контакт з драматургом і є сенсом читання, бо тоді режисер може «з перших уст» дізнатися про авторський задум і передати його через акторів. Тобто існують різні підходи. Особисто я вважаю, що не завжди потрібна тісна взаємодія. Сам мав досвід, коли мою п’єсу ставили, скажімо, у Відні, то з режисером ми з приводу тексту не спілкувалися, а вийшло дуже класне втілення. І був протилежний досвід, коли ти з режисером на зв’язку і, здається, на одній хвилі, а результат тебе розчаровує. Тобто наявність такого контакту – не панацея.
Максим Курочкін — військовий, драматург, співзасновник Театру Драматургів, художній керівник освітньої програми Театру Ветеранів.
– Існує думка, що сьогодні життя рухається настільки швидко, що театр загалом і драматургія зокрема трохи не встигають за темпом подій. Ви маєте таке відчуття?
– У мене такого відчуття немає. Принаймні, ті тексти, що звучали на фестивалі, його не викликали. Всі вони свіжі, написані рік чи два тому, й досі не втратили актуальності. Я би, скоріш, звернув увагу на інший підхід, коли драматургія випереджає події – розмірковує не тільки про сьогодення, а й про візії та концепції майбутнього. Переконаний, що можемо про це говорити навіть вже, перебуваючи в дуже інтенсивному процесі. І таких п’єс, якраз, не було. Не можу претендувати на знання всього драматургічного процесу, але ризикнув би ствердити: таких текстів не вистачає, а було б дуже цікаво побачити подібний матеріал.
– Ви ж проводили перші «Драма-спринти» у Києві. Чим вони відрізнялися від цьогорічного у Харкові?
– Так, торік і позаторік ми проводили фестиваль на майданчику Театру драматургів у Києві. Різниця відчутна. По-перше, тоді у столиці була ширша географія: з’їхалися представники понад 20 міст з усієї України. У Харкові ми більше орієнтувалися на прифронтові регіони. Також у 2023-му ми ще не мали антології і вперше презентували її лише 2024-го. А тепер уже вийшло друге видання. І ще важливий момент – склад аудиторії. Цьогоріч ми зробили справді якісний відбір: приїхали вмотивовані люди, серед яких багато хто реально ухвалює рішення у своїх театрах. Дехто був запрошений персонально. І саме завдяки цьому харківський фестиваль, на мою думку, вийшов найпотужнішим за колом спілкування. Впевнений, з нього буде дуже хороший результат.
Учасники фестивалю Драма-спринт 2025.
– На харківському «Драма-спринті» обговорювалося ще одне важливе і контроверсійне питання: ідеологічне навантаження сучасних п’єс. З одного боку, ми розуміємо, що треба створювати свої національні міфи, але як зробити так, щоб це було радше рятівною міфотворчістю, а не перетворювалося на агітку? І чи варто в сьогоднішніх умовах говорити про складні, проблемні теми, чи краще їх уникати?
– Мені здається, що говорити про проблеми можна і потрібно завжди. Інакше театр справді ризикує перетворитися на пропаганду. У нашій програмі було чимало складних текстів – можливо, не завжди приємних, але чесних, бо правда війни така і є: вона вся непроста. А щодо небезпеки скотитися в агітку – це питання смаку. Смаку драматургів, режисерів, усіх, хто творить театр. Цього неможливо відрегулювати ззовні. Якщо почати ставити обмеження, тоді ми вже точно опинимося у сфері виключно ідеології, а не мистецтва. Міфи треба творити живими, об’ємними, такими, щоб їх хотілося зберігати. І це залежить лише від того, наскільки художньо й якісно все зроблено.
– Тобто цей баланс знайти все-таки можливо?
– Так, безумовно. Але баланс не встановлюється якимись правилами чи настановами, його визначає лише час і художня вартість творів. Ми вже бачили це на прикладі української літератури радянського періоду: всі агітки пішли в небуття, а те, що мало справжню мистецьку цінність, залишилося. Те саме буде і з нашою сучасною драматургією. Мені здається, головне, що вона жива і різноманітна. Автори реагують на події, фіксують час, але водночас шукають нові способи висловлювання й нові теми. Театр стає простором, де ми можемо говорити про війну, про травми, про майбутнє – і це важливо. І якщо повернутися до питання про результат, то він уже у тому, що п’єси потрапляють до професійної аудиторії, відбуваються обговорення, з’являються постановки. Через ці тексти народжується майбутня культурна пам’ять, і саме театр стає місцем, де наші історії, рефлексії і голоси стають видимими та чутними. Отже, процес іде, і драматургія відіграє в ньому свою вагому роль.
Розмовляла Маргарита Корнющенко.
Фото: Ірина Деркач.
23.09.2025