Українські симфонічні прем’єри

Українські симфонічні прем’єри в ліричних та експресіоністичних тонах

Гарний вечір української симфонічної музики запропонував днями Львівський Органний зал. Програму концерту становили світові прем’єри двох творів українських авторів для симфонічного оркестру – «Поклики» молодої львівської композиторки, недавньої випускниці Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка  Анастасії Сисенко та тричастинної симфонії композитора старшого покоління Якова Лапинського.

Плекання, популяризація, пропагування творів українських авторів – як класиків, так і сучасних у концертних виконаннях, так і у звукозаписі – шляхетна мета, до якої впродовж багатьох років неухильно та успішно прямує своєю діяльністю і має значні здобутки Львівський органний зал на чолі з Тарасом Демком та Іваном Остаповичем, диригентом цього вечора. Актуальність такої праці нині, в часі повномасштабного вторгнення і національного підйому, поглибленого інтересу до української культури, не викликає жодного сумніву і варте всілякої підтримки і схвалення.

Диригент Іван Остапович і композиторка Анастасія Сисенко.

Програма концерту прозвучала у виконанні Академічного симфонічного оркестру Луганської обласної філармонії – колективу, який внаслідок воєнних реалій дислокується у Львові, і своєю діяльністю є яскравим свідченням культурного єднання сходу і заходу України в умовах війни. Оркестр під батутою Івана Остаповича звучав добре, злагоджено щодо балансу звучання оркестрових груп. Останнє особливо цікаво з огляду на те, що в колективі на сцені було лише по три пульти перших і других скрипок, хоч стандартом є п’ять. До місії світової прем’єри творів колектив поставився зі всією професійною чесністю і реалізував програму якнайкраще. Шкода тільки, що слухачів було не так багатоБ як хотілося, але  зрештою, з огляду на те, що пропонована програма вимагала підготовленого слухача, можливо так воно і мало бути.

Хоч музичні твори з назвою «Поклик» є в класичній традиції (твори Віктора Косенка, Станіслава Людкевича), зрозуміти суть цього заголовку у творі Анастасії Сисенко було проблематичним: в чому поклики? До чого поклики? Музика цього одночастинного твору повільна, медитативна, самозаглиблена, позбавлена патетики, пов’язаної з закликами і покликами, плинність і «повноводність течії» розгортання якої підсилена ще й підкресленим поліфонічним мисленням композиторки. У зазначеній плинності авторові цих рядків зі слухацького сприйняття бракувало вибудуваної єдиної генеральної кульмінації, до якої був би векторно спрямований хід всього твору (тоді б і назва «поклик» була зрозумілою). У твору прослуховувалися окремі спалахи, які могли б стати поштовхом до такої кульмінації, але вони не знайшли розвитку. У цьому сенсі назву твору можна б інтерпретувати як «поклики» різних оркестрових інструментів, які провадять між собою діалог. Твір засвідчив значний рівень відчуття композиторки і володіння барвами симфонічного оркестру, хоч тембровий баланс не завжди був рівномірним. Відчутне було поліфонічне, рельєфне ведення кожної оркестрової групи, та домінувала звуково (не знаю, чи внаслідок виконання в капризній акустиці органного залу, чи внаслідок інструментовки самого твору) духова група, що подекуди загрожувало певною монотонністю.

 Академічний симфонічний оркестр Луганської обласної філармонії під батутою Івана Остаповича.

         Постать і творчість Якова Лапинського (1928-2020) – київського автора, який своє творче і фізичне багатоліття завершив в еміграції в німецькому Дармштадті, невідома ще як належить львівському слухачеві. А вже виконання цього твору показало його як потужного і цікавого майстра, якому притаманне тяжіння до експресіонізму і великих концепційних полотен. Конфлікт, який  експонований в першій частині твору, пронизує весь твір, і залишається риторичним, відкритим, оскільки у фінальній третій частині твору  не розв’язаний остаточно, а переростає у якусь вселенську трагедію. Уже початок першої частини, який своєю агресивною зловіщою ходою нагадує в чомусь першу частину Шостої симфонії Г. Малера, характерний для образного світу цієї симфонії.  Ліричні  осередки прориваються у панування цієї агресії, створюють контраст і конфлікт, але агресія все ж домінує. У музичному стилі звучання першої частини часто дає алюзії до музики Д. Шостаковича (особливо в епізодах певної іронії, наче глузування). Все це композитор майстерно передає оркестровими барвами і у володінні оркестровкою показує себе учнем українського класика-симфоніста Левка Ревуцького. 

         На противагу невмолимій агресії першої частини, друга частина цілком інтровертна, наче показує внутрішній світ людини в умовах тої зовнішньої агресії (цим частина могла б змальовувати і сучасні реалії). Внутрішній світ людини зазнає  різких і епізодичних втручань зовнішнього насильства і злості, однак все ж залишається цільним і неподоланим. «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була..» – ці слова Павла Тичини настирливо приходили на думку при прослуховуванні цієї частини твору. Фінал (третя частина) твору є продовженням боротьби, започаткованої у першій частині. Боротьба доходить тут своєї кульмінації – тої точки, до якої спрямований весь твір і яка постає питанням: чи справді та агресія має панувати над людиною? Невже не знайдеться в людині сил подолати її?

Оплески вдячних слухачів виконавцям програми "Вечір симфонічних прем'єр".

         Дуже компактний часово, але глибокий і наповнений змістовно концерт, назагал сприйнявся добре, залишив у свідомості і душі слухачів глибоке враження і матеріал до роздумів. Якими  б далекими, різними і незалежними один від одного  були автори пропонованих творів, виконана програма подекуди зближала їх на ґрунті образів самозаглиблення (друга частина симфонії Я. Лапицького і твір А. Сисенко), спогляданням внутрішнього світу людини і окреслення цього засобами модерної музичної мови. Може, таке тяжіння і є мистецьким віддзеркаленням тих непростих реалій, в яких зараз живемо?