Вранці 1 вересня 1939 року Макс Фріш разом із працівником Forstamt der Stadt Zürich (Лісового управління міста Цюріха) вирушили поглянути на підготовку до вирубки ясенів, стовбури яких призначалися для спорудження голуб’ятні у міському парку Цюріха. Це був перший самостійний архітектурний проєкт Фріша, на той час студента-випускника Конфедерального технічного університету. Макс дуже пишався цим замовленням магістрату, попри те що йшлося лише про «малу архітектурну форму», а сам проєкт виглядав радше як ескіз.
Пронизаний сонячними променями ліс ще бринів літом, але щебет птаства вже був позбавлений того нестримного радісного натхнення, з яким воно зустрічало ранки напровесні і влітку. Ясени були молодими – стрункими, оправленими у розкішні зелені шати, наразі не позначені кольорами осені.
– Шкода дерев, такі гарні, – сказав Фріш.
– У такому разі треба було запроєктувати металеві конструкції, – зауважив лісничий.
У його словах вчувалася кпина. Утім, ніби схаменувшись, таки додав, що на місці зрубаних дерев висадять саджанці, заготовлені Forstamt der Stadt Zürich одразу після затвердження містом проєкту паркової голуб’ятні. Йому не хотілося псувати настрій цьому молодому симпатичному архітектору, хоча він не любив проявів сентиментальності у чоловіків.
Власне у цю мить вдарили дзвони кірхи, яку було видно з узлісся, куди вони вийшли, огинаючи ділянку вирубки.
– Щось трапилося, – сказав лісничий, глянувши на годинник. – Щойно пів на десяту.
Він не помилився: дзвони сповіщали про початок війни. Другої світової.
Резервіста Макса Фріша, якому у травні виповнилось двадцять дев’ять років, мобілізували другого вересня. Зранку він ще встиг заскочити в архітектурну майстерню, нашвидкуруч поскладати напрацьовані ескізи у папки та позначити дати роботи на ними. Потім побіг додому, перевдягнувся в однострій солдата Швейцарської армії (ще учора – Milizsystem, тобто Міліцейського народного ополчення), хлипнув кави, обійняв рідних, підхопив «тривожний» наплечник і рушив на двірець.
Там усе вже встигло прибрати риси воєнного стану: скрізь снували патрулі з припнятими до карабінів лискучими багнетами, цивільні давали прохід мобілізованим, які групами або поодинці поспішали до перонів, звідки відправлялись потяги у пункти призначення резервістів. Так відбувалося не лише у Цюріху, а й по всій Швейцарії, армія якої вже 4 вересня 1939 року налічувала 430 тисяч відмобілізованих солдатів та офіцерів плюс 200 тисяч у складі допоміжних підрозділів.
Рядового Макса Фріша приписали до артилерійської батареї, місця дислокації якої він не знав. Та й не мусив. Йому належало сісти до вказаного потяга і доїхати до вказаної станції, де зголоситися до вказаного командира. Цього було достатньо. Що робити потім – довідається після прибуття.
Макс Фріш їхав до пункту призначення і спостерігав за тим, що діється навколо. Світ, який зараз оточував його – люди, слова, мовлені ними, вирази їхніх облич, погляди їхніх очей, змінені форми усталеного спілкування, реакції на запитання, інтонації відповідей, способи зберегти приватність, запахи залізничних вагонів – ніщо не нагадувало день учорашній. То була інша Швейцарія, Макс Фріш її раніше такою не бачив. Це відкриття примусило його радше відрухово, аніж усвідомлено витягнути з наплечника зошит і зробити у ньому перший запис. Так народжувалася майбутня книга під назвою «Аркуші з наплечника», яка невдовзі зробила автора відомим у німецькомовному літературному світі.
Замолоду Макс Фріш мріяв стати письменником. З цими намірами вступив на факультет германістики Цюріхського університету і провчився там два роки – поки жив батько. Потім виникли фінансові проблеми, і він був змушений полишити навчання, узявшись заробляти на життя журналістикою. Багато подорожував. Водночас писав прозу, і 1934 року видав свій перший роман «Юрґ Райнгарт. Літня подорож долі». Критика зустріла дебют початківця стримано, однак Макс продовжував писати. Так тривало доти, допоки до його рук не потрапив роман Ґотфріда Келлера «Зелений Генріх». Прочитане настільки приголомшило Фріша, що йому зробилося ніяково не лише за Юрґа Райнгарта, а й за себе й за усе, що встиг написати. Відтак поскидав до мішка рукописи, відніс їх до лісу, де після кількох невдалих спроб (падав доволі рясний дощик) врешті спалив усе вщент.
Тоді ж пообіцяв собі більше ніколи не писати, натомість узятися за щось придатніше для заробляння грошей – Макс мав намір одружитися, збудувати власний дім ну і таке інше у межах шкали цінностей типового швейцарського буржуа. Вибір впав на архітектуру, якою Макс завжди цікавився, позаяк архітектором був його батько. Остаточне прощання з літературою як з професійним ремеслом спростила певна обставина. Близький товариш Фріша Вернер Конінкс (Werner Coninx) походив з дуже багатої швейцарської родини, яка погодилася оплатити навчання Макса на факультеті архітектури (4 тисячі швейцарських франків щорічно). Відтак він знову став студентом і з головою поринув у навчання.
Здавалось, література залишилася в його житті лише як спогад про бурхливе захоплення нерозважливої молодості. Щось на кшталт першого кохання –щемкого, неповторного, болючого, але приреченого на погибель. В усякому разі, протягом усіх чотирьох років навчання у технічній школі він справді не написав жодного рядка. І щойно тепер, коли потяг мчав його крізь глуху тривожну ніч у невідомість, найімовірніше назустріч смерті, Макc відчув непереборну потребу знову взятися «за старе».
Книгу «Аркуші з наплечника» (Blätter aus dem Brotsack) він написав у період вересня 1939-го – першої половини 1940-го, цього ж року вона побачила світ у видавництві «Artemis Verlag». Згодом Макс Фріш неодноразово повертався до неї, переосмислював зафіксоване у щоденнику з відстані прожитого і пережитого. Як результат, 1974 року з’явилася «Солдатська книжка», а 1989-го, тобто за два роки до смерті письменника, – «Швейцарія без армії? Порожня розмова». Ці дві книги є по-своєму цікавими, позаяк дають можливість прослідкувати еволюцію світоглядних позицій автора як і його естетичних уподобань. Однак саме «Аркуші з наплечника» є текстом, який сьогодні варто читати з особливою увагою. З не меншою, ніж «Назовуся Ґантенбайном», чи «Штиллера», чи «Гомо Фабер», чи п’єсу «Андорра».
У кожного письменника, який пройшов через війну, своя історія. Як у кожного вбитого на ній – своя смерть, а у того, хто вижив – свій довічний біль. Для Макса Фріша, рядового армії Швейцарської конфедерації, яка де-юре у Другій світовій участі не брала (де-факто це далеко не так), його війна розпочалася наступного дня після вторгнення гітлерівських військ до Польщі. Уряд Конфедерації, спираючись на донесення розвідки, був зорієнтований стосовно планів Гітлера і Муссоліні поділити між собою Швейцарію.
Майбутній кордон мав пролягати від Сан-Моріса уздовж водорозділу Аре-Рона до гірського масиву Ретикон і далі до гори Мутлер. Операцію під кодовою назвою «Танненбаум» розробив генерал Отто Вільгельм фон Менгес. Згідно з планом, у визначений день 12-та армія Вермахту під командуванням генерал-фельдмаршала Вільґельма Ліста силами одного гірсько-стрілецького і трьох піхотних корпусів повинна була перетнути кордон зі Швейцарією й упродовж 2–3 днів розгромити її збройні сили. З півдня наступ гітлерівців повинна була підтримати союзницька Італія.
Колісні пари вагонів без упину вибивали на колії один і той самий ритм. Куди їх везуть, особовий склад батареї з числа рядових не знав. Лише коли на черговій зупинці пролунала команда капрала «На вихід, шикуйсь!», і Макс Фріш разом з іншими новобранцями зійшов на перон, щойно тоді він побачив назву станції – Сhiasso. Це був кантон Тічіно (Ticino) на кордоні з Італією. Тут розмовляли італійською.
На світанку вантажівки повезли їх далі і згодом зупинились у якомусь містечку. Гуркіт двигунів збудив мешканців, і вони відчиняли вікна, виходили на балкони, аби зрозуміти, що діється. Вочевидь, побачене їх заспокоїло, бо багато хто почав вигукувати «Evviva Svizzera!» – «Хай живе Швейцарія!» Тічінці були швейцарцями, хай навіть послуговувалися мовою держави, яка готувалася анексувати їхню батьківщину. Вони входили до числа 630 тисяч німецько-, італо, реторомансько- та франкомовних громадян Конфедерації, готових боронити Швейцарію від будь-яких загарбників без огляду на те, якою мовою ті розмовлятимуть.
Тічінці німецької не знали. Невдовзі після прибуття, коли батарея сяко-тако облаштувалась, солдати у вільний від служби час почали зазирати до кантини, де урядувала юна тічінка зі своєю невеличкою на зріст матір’ю. Стара увесь час в’язала, але при тому неослабно пильнувала касу закладу.
«Hür чи Hur?» – допитувалася дівчина, намагаючись правильно вимовляти незнайоме їй слово. «Hür» чи «Hur» німецькою означало «хвойда». Вона почула його у кантині від когось із солдатів.
Макс, до якого у якийсь момент звернулася юна господиня кантини, всіляко уникав однозначної відповіді на це запитання. Він подумки добирав варіанти евфемізмів, аж поки увага тічінки не зосередилася на іншому німецькому слові. На цьому, так виглядало, тема вичерпалася.
Хтось із солдатів – у мирний час шкільний учитель – зголосився давати лекції італійської усім охочим. «Глядіть, – напучував він спонтанно сформовану аудиторію. – Для початку вам слід запам’ятати два дієслова: “essere” і “avere” – бути і мати. Достатньо просто. Повторюємо за мною».
«Клас» повторював, але за якийсь час просив викладача навчити більш практичним речам. Наприклад, як сказати дівчині, що вона дуже вродлива і що було б знаменито, якби вона погодилася прогулятися околицями містечка.
«Ну, власне так: бути і мати, – промовляв до себе Макс Фріш. – Я існую, я маю – тобто володію. І що далі? Усе навколо переповнене нашою присутністю, але водночас позбавлене майбутнього. Коли ми повернемося домів, солдати і ті, хто не луплять зараз з нами камінь у горах під лафети гармат, стануть один супроти одного, і знадобляться чималі зусилля, аби між ними не утворилася глибока прірва. Але багато хто, притому не з найгірших, не захочуть повертатись. Чи може інакше: вони бажатимуть повернутись, але в оновлений світ. Та хто ж їм його дасть? Час пошуків і сумнів настане одразу, щойно ми поскидаємо з себе шинелі. Перед нами знову виникнуть манівці – усі, скільки їх є. Лише поодиноким вдасться зберегти себе в епоху великих потрясінь, і це, вірогідно, буде єдиним виправданням війни. Взагалі. Проте основна маса людей не витримає довгих пошуків і, в кращому разі, знайде собі цапа-відбувайла, і поновляться вічні суперечки, а з ненависті, як гриби з-під прілого листя, почнуть вилазити нові доктрини, про існування яких наразі ніхто не здогадується».
Так думав рядовий Макс Фріш.
Якогось дня у приміщенні місцевої школи, де розташувався штаб батареї і де в коридорі хтось із солдатів ремонтував черевики особового складу – набивав нові сталеві зубчаті триконі замість тих, що збились під час переходів у горах, – з’явився радіоприймач. То була неабияка подія. Раптом у приміщення, в якому досі лунали лише рапорти підлеглих і накази командирів, увірвалися віденські вальси, сонати Бетховена. У якісь миті з хрипкого гучномовця виривалися промови французьких політиків або голоси німецьких дикторів, які повідомляли про підступність та запроданство британців.
Слухати ворожу пропаганду заборонялось, тому приймач здебільшого транслював музичні програми. Час до часу особовий склад возили до театру. Слухали Верді, Россіні, ще когось. А одного разу для них приготували концерт якоїсь співачки з репертуаром пісень німецькою, італійською та французькою мовами. Вона мала доволі приємний тембр голосу і була гарненькою. Зал, де пахло кіньми і чоловічим потом, просто шаленів. У перервах між піснями з гальорки у партер і на сцену летіли паперові літачки, на що командир бригади реагував майже по-батьківськи поблажливою усмішкою.
– La bella! – лунало звідусіль. – La bella!
Однак армія, яка готова воювати з переважаючими силами противника – це не про арії, а тим паче не про звабливі ніжки актрисок. Така армія – це передовсім готовність виконати наказ командира. У цьому опосередковано, але достатньо промовисто виявляється головна засада і водночас безальтернативна умова функціонування боєздатної армії – абсолютний послух як головний елемент військової дисципліни.
Макс Фріш дійшов висновку, що послух у війську повинен базуватись на довірі, а не на страху бути покараним за невиконання наказу командира. Він – філософ і вільнодумець – мав усі підстави думати інакше. Його перший командир, який був у чині капітана, з першого дня (а йшлося про 3 вересня 1939 року) незлюбив рядового Фріша і пообіцяв, коли зробиться гаряче, знайти для нього «тепленьке місце». Невдовзі цього капітана перевели в іншу батарею, однак Макс запам’ятав свій перший досвід знайомства з засадничим принципом армії: наказ не оскаржується. Він виконується. «Поза усяким сумнівом, послух стане дієвішим, якщо досягатиметься не примусом, покаранням чи погрозою, але усвідомленням і довірою. Довірою до тих, хто у підсумку несе відповідальність і кому своїми особистими чеснотами цю довіру слід завоювати. За ці мої думки дехто вважав мене підлабузником. І це прізвисько було одним з найлагідніших. Більшість розцінювала ці мої інтенції про суть військової дисципліни як зраду своїх, тобто солдатів. Ось як легко стати ворогом народу, ворогом демократії. Чудово, коли народ так пильно, так ревно стоїть на сторожі своїх прав і свобод, і як сумно, коли він настільки втрачає спроможність розумно мислити, що будь-яке слово з натяком на основу-основ усіх прав і свобод – обов’язок – сприймається ним приблизно так, як бугай реагує на червону шмату».
Так думав рядовий Макс Фріш, який, попри це, навчився отримувати задоволення від того, що виконує накази механічно, не замислюючись над тим, наскільки вони доцільні. Щось у цьому було: вимкнути голову. Осягнувши цю науку, людина просто перестає «бути в наявності». Крім того, коли вона демонструє повну покору, її мало що турбує – теж непоганий внутрішній стан, сказати б психічний комфорт...
Водночас думки навздогін: Вітчизна – невизначений символ того сильного почуття, яке володіло Фрішем 2 вересня 1939 року, коли потяг віз його і ще сотню солдатів назустріч невідомому. Тоді він чувся патріотом. Багато років по тому письменник визнає, що ці відчуття були суголосними радше з творчістю поета-романтика Гьольдерліна чи того ж Ґотдфріда Келлера, аніж з реальністю. Солдати, розмовляючи між собою, не послуговувались високим штилем, не звірялись один одному в тому, що от, мовляв, «Вітчизна розраховує на нас». Так могли промовляти до них офіцери. Командири, особливо вищого рангу, не могли висловлюватись інакше, бо були безпосередніми представниками влади. Солдати ж воліли почути «наша армія». Армія, її сила – це те, чого вимагає від них Вітчизна. Тут ніхто, навіть з числа прихованих анархістів, для яких референдум з приводу того, варто спорудити місток через гірську річку в тому місці, де пропонує війт, чи деінде, не мав права стверджувати, що гасло «Вітчизна – це її армія» звучить фальшиво.
Отже, армія. На час початку війни до складу сухопутних військ армії Швейцарії входили три армійські корпуси, одна окрема дивізія і допоміжні підрозділи. Три піхотні бригади мали танкові роти по вісім легких танків LTH чехословацького виробництва. У дуже короткі терміни чисельність сухопутних військ зросла. Військово-повітряні сили налічували 42 літаки. Хоча формально Конфедерація участі у Другій світовій війні не брала, над територією Швейцарії відбулося понад 80 зіткнень з авіацією Третього рейху. Як результат – швейцарські винищувачі збили одинадцять літаків ворога, втративши при цьому три власних. На суходолі проти швейцарців було сконцентровано 2 гірсько-стрілецькі, 6 танкових/моторизованих і 8 піхотних дивізій Вермахту. Будь-який з німецьких танкових полків в рази перевищував чисельність бронетехніки швейцарців в цілому. Розуміючи, що у разі зіткнення у «відкритому полі» вони програють, було ухвалено доктрину «Redut national», згідно з якою вирішили відвести війська з кордонів у високогірні райони, де приготуватись зустріти ворога всуціль замінованою територією і готовністю армії й усього населення вести боротьбу до останнього, у тому числі – партизанськими методами.
25 липня 1940 року головнокомандувач армії генерал Анрі Ґізан зібрав на галявині Рютлі увесь командний склад війська. Тут, в самому центрі Швейцарії, на західному березі Фільвардштецького озера навпроти містечка Бруннен 1307 року зібралися вожді трьох кантонів, аби об’єднатись у боротьбі з Ґабсбургами, з чого, власне, і народилася майбутня Конфедерація.
«Жодної капітуляції. Боротимемось до останнього, навіть якщо нас оточать звідусіль, – промовляв він з притиском на кожному слові. – Відходимо в гори. Маємо для цього добре опрацьований план. Ми єдині. Колись ми налічували три кантони, тепер їх двадцять два. Тримаймо стрій».
Армія готувалася до війни. Навчали її серйозно, щодня, до сьомого поту. На думку командування, крім підвищення рівня бойової підготовки, інтенсивний вишкіл повинен був гартувати у вояків волю до перемоги. Але не випробувана у боях воля до перемоги могла радше засвідчити намір продемонструвати її без пред’явлення переконливих доказів. Більшість розуміла (хоча, напевно, остерігалася зізнаватися собі у цьому, а комусь сторонньому і поготів), що на перемогу сподіватися марно. Йшлося радше про спротив, бажано якомога триваліший. Ніхто з офіцерів, наділених такими повноваженнями, не наважувався промовити до вояків: «ми непереможні». Стосовно того, чим обернеться для швейцарців війна, майже не говорили. Армії достатньо було вірити у свою спроможність боротися – а цієї віри їй, так виглядало, не бракувало.
Водночас дедалі частіше лунала фраза «от як дійде до справи…» Але ніхто не знатиме, ким і чим він стане тієї миті, у ту годину, коли справді озовуться гармати і в шанці полетять перші міни. «Зрозумілим є одне: ми будемо чесними, ми, можливо, вперше предстанемо без масок, без завчених жестів. Ми кажемо “війна”, та, по суті, те, чого ми боїмося більше смерті, про неминучість якої ми знали і вдома, – це наше власне обличчя», – такий запис зробив у своєму щоденнику рядовий Макс Фріш.
До слова, письменник ніколи не соромився того, що служив рядовим. «Я не шкодую, що служив в армії, але я пошкодував би про це, якби служив не рядовим: як інакше людям з моєю освітою (гімназія, університет, Вища технічна школа) вдалося б поглянути на наше суспільство з іншої позиції – не згори додолу». Коли 1931 року після закінчення курсів початкової військової підготовки йому запропонували піти на офіцерські курси, він відмовився. На той час вчився в Цюріхському університеті на факультеті германістики. Робити кар’єру, навіть цивільну, було легше, маючи офіцерське звання. Старший брат Фріша, за фахом хімік, який не вирізнявся особливим здоров’ям, мав зірочку лейтенанта, що допомогло йому знайти пристойну роботу. Однак піти на офіцерські курси Макс відмовився. «Чому?» – кисло запитав майор. Макс не бажав бути ані адвокатом, ані лікарем, ані прокурором, ані вчителем середньої школи, ані фабрикантом. Він хотів стати письменником – про що повідомити майору, ясна річ, не зважився. Той глянув на студента з підозрою і запитав, чи Фріш, бува, не комуніст.
У комуністах, рівно ж як і в тих, хто симпатизував фашистам, швейцарці вбачали потенційних шпигунів і зрадників. На таких, якщо їх викривали, чекав смертний вирок. Приводити його в дію здебільшого доводилось підрозділу, в якому служив запроданець. Фрішу не доводилося брати участь у таких екзекуціях, але він знав, як вони відбуваються: прокурор зачитує вирок, до засудженого, очі якого зав’язані білою стрічкою, підходить капелан, щось промовляє до нього, офіцер наказує розстрільній команді цілити у серце, ремінь на штанях засудженого зумисне максимально підтягнутий вгору, щоб легше було влучити у вказане місце, потім наказ стріляти…
В очікуванні війни, що могла розпочатися з дня на день, швейцарці, не без допомоги газет і радіо, зробилися надзвичайно пильними, коли йшлося про шпигунів і диверсантів. Усі дорожні вказівники були зняті, щоб ворог, якщо опиниться у даній місцевості, не орієнтувався, де саме перебуває. При появі у містечку чи селищі підозрілого незнайомця, який цікавитиметься тим, чим не мав би цікавитись, приписувалось негайно (однак без зайвого розголосу) повідомляти про це дільничного поліцейського. Надто, якщо прибулець розмовлятиме не на місцевому діалекті. З газетних кіосків були вилучені всі мапи, призначені для туристів.
Фріш згадує, як одного разу був відряджений командуванням в якесь гірське село, а принагідно вирішив накидати план забудови його центральної частини. Не встиг він витягнути з планшета папір і олівець, як до нього підійшов власник м’ясної крамнички, що розташовувалась поруч, і поцікавився, чим це гер має намір зайнятися. Фрішові довелося показати свої документи і запевнити, що не працює на ворога. Той нібито вдовольнився поясненням, але не факт, що не сповістив про інцидент у поліцію. Так діялось скрізь. Особливо у високогір’ї, де мінували мости, тунелі, дороги, ба навіть стежки, що провадили до укріпрайонів.
Попри те, що у горах велися масштабні інженерні роботи, на які треба було багато будівельних матеріалів, і дерева у першу чергу, самовільно вирубувати ліс суворо заборонялось – а якщо таке траплялось, державі належало покрити збитки, завдані місцевій громаді. Фріша залучали до будівельних робіт як архітектора. Одного разу, інспектуючи спорудження позицій артилерійських батарей, він зауважив на одній із них велику кількість чудових кругляків під фашини, заготовлених явно не у польових умовах.
– Звідки вони у вас? – поцікавився в одного з канонірів.
– Та у селі «позичили». У них у дровітнях такого добра багато, не збідніють, – похвалився той.
Далі Фріш занотовує, що виставлений чек на суму понад двісті франків, який невдовзі був вручений командиру цієї батареї, швидко розставив усе на свої місця. Тобто війна війною, але законів Конфедерації наразі ніхто не скасовував, тому, будьте ласкаві, сплатіть за рахунком.
Макс Фріш не брав участі у Другій світовій, якщо оцінювати цей період його життя формально. Як відомо, Німеччина не напала на Швейцарію, хоча операція «Танненбаум» була розроблена до найменших деталей. Це рішення Гітлера мало багато причин, серед яких бажання залишити Швейцарію як зручний майданчик для сепаратних переговорів і таємних фінансових трансакцій, неможливих на території інших держав – далеко не єдині. Однак мова зараз не про них. Мова про те, що маленька нейтральна Швейцарія, територія якої дорівнює приблизно площі Криму, була готова чинити збройний опір державам «осі», чиї армії чисельно і озброєнням перевищували її в десятки, якщо не в сотні разів. І про Макса Фріша, який змінив цивільну одіж на військову й у ту мить витіснив із себе архітектора, звільнивши місце для письменника. Хоча архітектурою він зароблятиме на життя ще довго – до 1950 року.
Письменник на війні і письменник про війну: чи існує між цими двома статус-кво різниця? Безумовно. Той, хто брав участь у штурмах, ходив у розвідку, проривався з оточення, кого не раз і не два накривало ворожим вогнем, розповідатиме про те, що «пропустив» крізь себе у прямому і в переносному значенні, а отже матиме більше шансів написати добру книжку. З іншого боку, створити сильний текст про війну може і той, хто на ній побував опосередковано – і таких прикладів у літературі достатньо. Усе залежить від таланту. У випадку з Максом Фрішем відповідь лежить десь посередині. На противагу, скажімо, Ернсту Юнґеру, він не брав «язика», не вривався у ворожі шанці, не мав поранень. Водночас відчував присутність війни настільки виразно, що, здавалось, чув, як пульсує її чорна кров. Якщо перебуваєш на бойовій позиції і цівка твоєї гвинтівки націлена у той бік, звідки у будь-яку мить може з’явитися ворог, подальший розвиток ситуації залежить вже не від тебе, а від Провидіння. І як воно буде, ніхто не знає. Це, зрештою, не аж так важливо. Головне – що ти готовий зустріти ворога. Не кинути зброю, не втекти, а стріляти у нього.
Маск Фріш розповідає про свою війну, дивлячись «знизу вгору». У його щоденниках не знайдеш описів боїв, але гортання «Аркушів з наплечника» не менш напружене, ніж читання «Сталевих гроз» Юнґера. Правда про той час просочується у цих записах крізь рядки, як кров крізь бандаж на свіжій рані.
«Де, часто думаємо ми, привид війни, де картина убієння, де обличчя мертвих і лиця тих, кого у цю годину женуть, як худобу з клунком у руках і відчаєм у серці, де задимлені міста? Я нічого не бачу, навіть коли думаю про це, думаю на відстані. Я бачу дим від картопляного бадилля, що стелиться поміж вільхою, осиною та березами, і повільно насувається на озеро, що виблискує. Я стою на вечірньому березі, ноги у скляній воді, а те, що триває війна, яке мені до того діло? Виноград навдивовижу смачний».
Що такого знаходиш у цих рядках, які насправді доносять до тебе вологий сморід дихання війни, а не запах виноградної галузки? Або у рядках листа його товариша з Цюріха, в якому той запевняє Макса, що йому пощастило, бо «у місті зараз мерзенно». Жінки на вулиці, пише він, дивляться на нього з ледь прихованою зневагою. Шановний, читається у їхніх поглядах, ти чому не на кордоні? Скрізь він почувається ледь не зрадником. А декотрі відверто випромінюють глум, бо у них чоловік, брат чи наречений на кордоні, а ось цей тип… Передчуття подій, які торкнуться усіх, відчуваються навіть у вагоні трамваю: у важкі часи потреба пересічних громадян усіх повчати зростає.
Макс Фріш прослужив у війську загалом 650 днів, але з перервами, коли частину особового складу того чи іншого підрозділу відпускали додому з тим, що за першим повідомленням усі повинні були негайно прибути на місце збору.
Під час служби в армії він зміг захистити диплом архітектора, підготувати кілька нових проєктів, написати і видати «Аркуші з наплечника». З роками, неодноразово повертаючись до цього щоденника, Фріш ніколи не робив спроб редагувати написане. Доповнити нотатки роздумами з урахуванням прожитого і пережитого – так. Але нічого не переписувати на догоду приявним суспільним настроям.
1989 року Фріш публікує розлогий есей чи радше одноактну п’єсу під назвою «Швейцарія без армії? Порожня розмова». Він вибудовує текст у формі діалогу з онуком біля каміна в своєму заміському будинку в селі Берцона у кантоні Тічіно. У тому Тічіно, де йому вперше довелося взяти в руки зброю. Розмова точиться навколо «Солдатської книжки», яку онук Йонас – студент університету, бере з книжкової шафи дідового кабінету, гортає, час до часу цитує певні фрагменти і просить діда про деякі роз’яснення. Приводом для бесіди є повідомлення у пресі про збір підписів під зверненням до парламенту Конфедерації з пропозицією розформувати швейцарську армію, позаяк, на думку авторів петиції, головною зброєю держави є її нейтралітет.
Статус Швейцарії як нейтральної держави має за собою давню історію. Її початок датується 1515 роком і був підтверджений кількома загально визнаними міжнародними актами, зокрема Декларацією держав, підписаною на Віденському конгресі у березні 1815 року, і Паризькою декларацією, ухваленою в столиці Франції того ж року в листопаді. Нейтралітет Швейцарії витримав випробування двома світовими війнами і, попри всі наявні ризики, вивів маленьку альпійську країну за рамки процесу переділу мапи Європи.
– І що ти думаєш з приводу цієї петиції? – запитує Фріш.
– Не уявляю собі Швейцарію без армії… Хоча, ти знаєш, я не люблю військову службу… В університеті мені дали до зрозуміння, що після захисту диплома мені належить піти на офіцерські курси.
– А ти не хочеш…
– Не знаю, але Швейцарії потрібна армія.
«Без сумніву», – погоджується Фріш. Далі він розвиває цю думку і каже, що Швейцарська армія напевно не загрожує миру на планеті. На її утримання справді йдуть великі гроші, але ж Конфедерація є багатою.
Йонас цитує «Солдатську книжку», не дуже тямлячи, що в її основі лежить щоденник, розпочатий Фрішем на самому початку Другої світової. Дід нагадує йому про це.
– І про що ти думав тоді? Чи не сподівався, бува, що, захопивши Польщу і Голландію, Францію, Гітлер не наважиться перейти через Рейн, бо там стояли ви з багнетами і в сталевих шоломах?
– Я був у Тісіні, – відповідає Фріш.
– Тобі не подобається моє питання?
– Ні, просто відповідь на нього лежить на поверхні. Ніхто не чекав від нас, що ми розіб’ємо гітлерівські війська. Питання полягало у ціні квитка на вході до Швейцарії. Вона була дуже високою, і Гітлер це знав…
Вони ще довго розмовляли про ту війну і про ймовірну наступну. Коли звечоріло, онук поїхав, а його дід узяв зі столу ту книжку і, розгорнувши її навмання, почав читати «голосом школяра, вимушеного читати вголос щось мало зрозуміле».
– Я не наважувався думати про те, що могло б статися. Послух може бути спричинений тупістю, а може бути породжений вірою у Конфедерацію. Якби довелося піти у бій, я не хотів би загинути рядовим артилерійської роти без віри. Я бажав не знати, а вірити. Мені здається, так воно і було.
Потім старий кидає книжку у камін, де догорають дрова, і промовляє: «Так, Йонасе, людина боягузлива».
На сцені гасне світло, завіса опускається.
P.S.
Щодо гвинтівки Макса Фріша, то, ймовірно, він носив на плечі К31 – карабін, який надійшов на озброєння Швейцарської армії 1931 року. Калібр 7.5 х 55, ємність магазину – 6 набоїв, дальність ефективного вогню – 400–600 метрів. Виробник – Waffenfabrik Bern. Вирізнявся надійністю і вважався одним із кращих зразків стрілецької зброї часів Другої світової війни.
23.09.2025