У Львові дня 27 н. ст. марта 1890.
У вчерашнім "Дѣлї" подїлились ми з читателями нашими вістію, що Русини галицкі, без різницї сторонництв, з иніціятиви своїх соймових послів приготовляють ся до громадної акції і ужитя всїх средств, щоби справу руску в Австрії вивести вже раз на чисту воду, а для себе вибороти всї ті права і свободи, які запоручує нам конституція і яких доборолись уже давно всї прочі народи Долитавщини, з виїмкою лише Русинів.
Не сумніваємось, що тую вість вся галицка і буковиньска Русь приняла з радостію, що до осущеня великої акції в згаданім напрямі кождий Русин всякого стану приложить кріпку руку, і що кождий патріот ссолідаризує ся вповнї з дїлом, котрого ждали всї в нетерпеливостію.
До такої громадної акції була вже крайна пора. Трицять лїт мине незабавом, як Австрія посїдає конституцію. Кождий нарід став ся вже паном своєї землї, кождий добув для себе і запоруку свого національного розвою і широкі средства до того розвою. Кождому вільно і кождому дано можність двигнутись національно, просвітно і економічно, лиш Русинам австрійским, триміліоновому народови, велено жити з окрушків, що падуть з чужих трапез, суджено бути паріясами на власній земли, лиш Русинів відсуджено від участи в житю політичнім.
Всякі системи внутрішної політики австрійскої, які прикладано до Галичини і Буковини, були сполучені з тяжкою кривдою для народу руского. По короткім просвітку в 1848 роцї, від часів Шмерлінґа по нинї не дано нам на рідній земли розвинутись так, як сего жадає проста справедливість і конституція.
Не тут місце розводитись широко на темат, яке єсть положенє наше, хто тому виноватий, о скілько вина спочиває в нас самих, о скілько провинились в тім добрі сусїди наші, о скілько правительство краєве, о скілько правительство центральне. На той темат говорить Русь австрійска від довгих лїт устами праси своєї, устами послів своїх соймових і ради державної. Сумне і виїмкове положенє наше було і предметом ширших розправ праси австрійскої взагалї, як не менше указувала на него і праса загранична.
Ми стоїмо перед фактом, що не посїдаємо тих широких прав, до яких дійшли народи, стоячі на низшім від нас ступени культури, менше численні і без того великого значіня, яке дальше зрячій політик мусить присудити народови рускому, котрого етноґрафічні границї сягають аж по верхівя Днїпра, по-за Дон і на Кубань під Кавказом, — котрий щасливо посїдає найкрасші і найпродуктивнїйші обшари в Европі, — в котрого краю криє ся множество богатств природи, — котрий має світлі ремінісценції і традиції историчні і свою давну широку культуру. Ми стоїмо перед фактом, що хибна політика кабінетів долитавских нас упослїдила, а сего досить, щоби зрозуміти положенє наше.
Хиби ті належить нинї направити.
Судьба исторична звела нас з Австрією від більше, як сотки лїт. Ми зжили ся з сею державою, зжили ся з старою династією Габсбурґів. Интереси наші звязали ми 1848 року тїсно з интересами Австрії і корони. Але сполучивши их, ми домагаємось для себе того самого уважаня, якого участниками суть другі краї і народи австрійскі — і не сміємо дальше мовчати!
Ми бачимо дуже ясно, що руска Галичина єсть пятою Ахілля для Австрії. В краю нашім робить ся від лїт таке, що зовсїм не причиняєсь до зросту сил держави, а навіть витворило деякі прояви, для Австрії не милі, а може і небезпечні. На край наш, що так сказати, напосїв ся якійсь лихій демон, котрий мов-би нарочно нищать симпатії народу руского в ту сторону, куди они в интересї обох сторін повинні бути звернені, а куди нарід рускій рад би прилягати з всїми своїми надїями. Що більше! Демон той веде всї дїла у нас так, що з того виходить шкода не лише для держави, але і для самого краю, не виймаючи самих Поляків. У нас править судьбою краю слїпий, племінний антаґонізм, править якась расова чи кастова нетерпимість, править система, котру ми тяжко відчували, заким прийшли до Австрії. Руси австрійскій не признано доси становища народу рівноуправненого з другими народами, анї не дано тій Руси можности розвинутись на національних окремих основах в тій мірі, на яке заслугує частина двацятиміліонового народу, маючого більшу, як хто-небудь думає, вагу в політицї держав европейских. Русинам австрійским, мимо надїй их в 1848 і в 1860 роцї, не дано до сего часу положити тут кріпкого засновку до того житя, котре порішить колись судьбу народів славяньских, а котре з интересами Австрії може як найлучше гармоніювати.
А відома річ, що Русь яко така відограла в исторії не маловажну ролю. Она надала колись Литві, пізнїйше Польщи, ще пізнїйше Россії значінє держав первостепенних. Она своїми грудьми розбила силу Османів, зрущила всякі орди азійскі від Хазарів почавши, а скінчивши на Татарах. Она йшла в поміч Габсбурґам в часї 30-лїтної війни, она була і під Віднем она проливала кров свою з великим пожертвованєм як на полях италійских так і ческих. Сили фізичної не то культурної народу руского не належало би проте нїкому так легковажити, як се дїє ся на шкоду тих, при котрих Русь хоче стояти вірно і набрати нових сил на будуче.
Обяв, що Русини стають нинї під проводом послів своїх до акції і хотять зломити дотеперішну систему неґації та упослїджуваня в Галичинї і Буковинї, повинно про-те правительство центральне повитати з повною щиростію. Лучшої нагоди не буде, щоби направити зло, пливуче чи то в нерозуміня справи рускої, чи з слїпого антаґонізму, чи из ненависти до народу руского. При якій-такій обєктивности акція цїла може мати великій успіх, a для краю і держави наслїдки необчислимі. Русини австрійскі хотять вийти з дотеперішної пасивности і перші подають правительству руку до дїла. А наколи з одної сторони чули ми недавно з уст поважного посла Гнївоша, що заміти, роблені звичайно Русинам австрійским суть неоправдані, і наколи з другої сторони міністер гр. Шенборн заявив торжественно, що нинїшне правительство не вірить уже нїяким инсинуаціям і до Русинів не має нїякого упередженя, — то, надїємось, акція примиреня Русинів австрійских з правительством повинна вповнї удатись.
Тим кінчимо на нинї. Интерес наш і интерес Австрії жадає того, щоби справу руску взяти в руки в довести єї до доброго кінця. Лиш ворог наш і ворог Австрії може бажати, щоби в Галичинї і на Буковинї полишено status quo. Русь австрійска упоминаєсь нинї о свої незадавнені права, а голосу єї не радили би ми легковажити.
[Дѣло]
27.03.1890