Недомобілізація

​

Сильна книжка – ці «Les Bienveillantes» Джонатана Літтелла. Народжений у США єврей, чиї предки колись емігрували з підросійської Польщі, Літтелл після закінчення Єльського університету добряче попрацював у складі гуманітарної місії в різних гарячих точках, зокрема – і в Чечні, одружився з бельгійкою, оселився в Іспанії і написав французькою мовою роман на 1000 сторінок від імені німецького офіцера-есесівця. І то як написав: формально вибудувавши його за зразком сюїт Рамо, змістовно ж – не вперше в історії літератури, але вельми несподівано переповівши нам міф про Ореста, Агамемнона, Клітемнестру і решту більших чи менших жертв невблаганної Долі.

Ось про це би й поговорити. Але кого таке сьогодні цікавить – усі ці міфи з сюїтами? Ні, сьогодні читачу подавай актуальність. Якої, до речі, в романі теж не бракує. Наприклад, у розпачливих міркуваннях оповідача про неможливість виграти війну, коли верховне головнокомандування спускає тобі два взаємовиключні накази, змушуючи виконувати їх одночасно і заявляючи, що вони обидва є пріоритетними. Не додають, прямо треба відзначити, такі накази бійцям мотивації. Аж бійці починають підозрювати, що їхнє головнокомандування або веде якісь свої таємні ігри, або саме не знає, чого хоче.

Росіяни переклали цей роман як «Благоволительницы». Наскільки пригадую Есхілових «Евменід» (бо назва походить саме звідти), такого слова ні в перекладі Соломона Апта, ні в перекладі В’ячеслава Іванова немає. Є інші: добрые, благие, благосклонные. Натомість в українських «Евменідах» у перекладі Андрія Содомори вжито епітет «прихильні». То, певно, так би мала звучати українською й назва роману Літтелла, якби тільки українською він уже був. Тому я прочитав польською. У поляків принаймні все збігається: і Афіна (точніше, Атена) звертається до ериній, мовляв, будете відтепер евменідами, Boginie Łaskawe; і роман називається «Łaskawe».

Втім, хоч би яку з назв обрати, а головний – сповнений чорної іронії – «месидж» усе одно збережеться. Адже евменіди-еринії – це жахливі богині помсти, які безжально переслідують людей, винних у кровних злочинах, як от батько-, діто- чи братовбивство. І власне в цьому переслідуванні злочинця до самої смерті полягає їхня «łaska», «благоволение» і «прихильність» – звісно, не до вбивць, а до світового ладу, який інакше поляже в руїнах і попелі.

Коротше, хорошу книжку написав Літтелл. Бо хорошими я називаю книжки, які дають можливість читачеві замислитися над тим, що мучить не так автора, як самого читача. Скажімо, над мобілізацією. Ясно, що з усіляких українських соцопитувань уже й сміятися гріх, але хай ще цей раз. Отже, якесь там опитування наприкінці січня – тобто якраз у дні оголошення чергової мобілізаційної хвилі – показало, що 88% громадян України виступають проти відокремлення Донбасу. Ліньки точно вираховувати, але теоретично це мало би означати, що у нас є мільйонів десять чоловіків, ладних воювати за «територіальну цілісність» і тому подібні словосполучення. На практиці однак ситуація виявилася трохи іншою. Настільки трохи іншою, що війсккоматам ледве вдалося назбирати кілька десятків тисяч. Причому, немало з них – обманом або силою. Як таке може бути?

Добре, будь-який народ значною мірою складається з ідіотів, і ми – не виняток. Тому можна припустити, що багато хто, відповідаючи на донбаське питання, просто його не зрозумів. Але ж не 88%. Тоді в чому річ? В елементарному боягузтві? Звичайно, і в ньому також. Але не лише. Візьмемо – щоб далеко не шукати – чоловіка, який давно розміняв п’ятий десяток, поставив на дорослі ноги дитину, сплатив кредит і, в принципі, досяг усього, чого мав досягти. Чому б такому чоловікові не спробувати загинути за ту ж, так би мовити, Батьківщину? Що його стримує?

Джонатан Літтелл знає причину, яка стримує бодай декого з нас. Відомо: громадянин на час війни втрачає одне з найпідставовіших своїх прав – право на життя. Рідше, зауважує Літтелл, говориться про те, що на час війни держава позбавляє громадянина не менш важливого права – права не вбивати. Кожен, даруйте за нагадування, хто народився, мусить померти. Але далеко не кожен мусить сам стати вбивцею. Війна ж вимагає від нас готовності й до цього.

Ось тільки наш випадок з морального погляду – ще гірший за війну. Бо війна принаймні стосується всіх і, відповідно, на всіх ділить загальну вину. Тим часом у нас офіційно війни немає. Зате є часткова мобілізація, що перетворює на офірних цапів нерідко цілком випадкових людей, які не встигли заховатися від Долі в особі сумнівного «воєнкома». І є воєнні дії, в процесі яких цілком випадкові люди часто не мають поняття, чи вони щойно здійснили подвиг, а чи скоїли злочин проти тих, хто не встиг заховатися від їхніх снарядів по той бік лінії відсутнього фронту.

Мало того. Ці воєнні дії без війни ведуться на території, яку наше головнокомандування вперто називає українською. Відтак постає дилема. Якщо – попри всі їхні референдумні вподобання – на Донбасі живуть наші брати-українці, то чому ми їх убиваємо, віддаючи своє сумління на довічну поталу ериніям? А якщо весь цей еленеродеенерівський електорат нашими братами не є, то якої соборної матері ми взагалі там шукаємо? Боюсь, що без чітких відповідей з боку головнокомандування на ці – зовсім не соціологічні – питання суттєве збільшення кількості бажаючих бути змитими наступною хвилею мобілізації Україні не світить.