Оповіданє
Тепер уже виразно було видко, що новий учитель — чоловік непевний. Тому було богато доводів.
Насамперед — учитель нї до кого нїколи не ходив (розуміло ся: до людей статечних) і сидїв у своїй школї то з дїтьми, то з якимись книжками. Що се була правда, міг посвідчити школьний сторож, котрий був і волосним*) сторожем. Друге — він не мав нїякого "благородного виду" і тілько одежою відрізняв ся від мужиків, бо балакав по "мужицкому". Третє — він, як випускав школярів погратись, дурів як маленькій, гуляючи з ними у мяча, ганяючи на-ввипередки або ще які граня вигадуючи. Таку "кумедію" що-дня міг бачити і старшина, і писар, і всякій, хто бував у волости, бо школа була в одному дворі і навіть в одному будинку з воло стью. Четверте — він сам собі варив їжу та ще й умисно з тими школярями, що ночували у школї. Нарештї — він ходив по лїсах та по луках, збирав якісь квітки, камінцї і всяку таку дурницю, і все се обережно ховав. Про сей останній пункт старшина погадала навіть, чи не ворожбит він якій, але-ж ся думка не звернула на себе уваги освіченого писаря.
Але-ж сього мало. Він був навіть неслухняний і неввічливий до начальства. Замість того, щоби вдовольнитись двома поламаними лавками, котрі дала волость для школи, і заклеювати побиті шибки папером — він намагав ся, щоб єму пороблено нові столи, засклено вікна, і навіть щоб покpaшено стару клясову таблицю, наче-б то через те, що на нїй уже крейда не пише. І як волость — звістно — не звернула нїякої уваги на такі єго кумедні домаганя, то він насміливсь написати про се у земску управу, додавши, що гроші, котрі громада призначила на школу, лежать по кишенях у волостних і не вживають ся, на що треба. Управа ж няла тому віри і прислала суворий наказ, щоб старшина, не гаючи часу, поладнав шкільну мебель і зробив усе, що для школи треба. Хоча мебелї, звістно, не лагодили і нїчого не робили, а просто тільки написали в управу, що все зроблено, — але-ж такій вчинок учителїв виразно доводив, що він — чоловік баламутний.
Нарештї волостний писар, котрий уже двацять і один рік писарює, пройшов крізь сито й решето, і знає добре, де чим пахне, догадувавсь, що сей учитель... теє.. Про се він казав навіть урядникови**), котрий жив у другій волости, і урядник цїлком з ним згодив ся, сказавши:
— Межи ними дуже богато мошенників... они сицілісти, тільки так, знаєте, подають себе за учителїв, — і пообіцяв ся незабаром бути і все "розслїдувати".
Такі були обвинувачуючі пункти проти вчителя і так их вияснили у вечер дня .. студня 188.. року волостний старшина Пастушенко, поліцейскій урядник Швидків, волостний писар Льовшин, сїльскій староста Губань і сїльскій крамар, шинкар і волостний поштар Семен Олексїївич Цупченко, до котрого старшина, урядник, писар і староста зібрали ся "на чарочку".
Розмова почала ся після осьмої, здається, чарки з того, що Цупченко розповідав своїм гостям, як він "для штуки* посилав прохати учителя до себе в гостину і як той відмовив, що єму нїколи.
— А хлопець мій, що в школу ходить, каже менї, — оповідав Семен Олексїївич далї, — що він таки плетесь часом у гостї, тільки-ж як би ви думали, до кого? До Семена Попенка!
— До Семена Попенка! — здивували ся гостї. — Та у Семена ж і в самого анї ѣсти, анї пити, анї в чому походити... чим же він буде гостей гостити?
— А от же бачите, ходить до нього! І хлопця Семенового так, кажуть, улюбив, так улюбив!
Далї потроху почали виясняти висше писані обвинувачуючі пункти і всїх, хто там був, оповив правдивий гнїв на такі несвітскі вчинки нового учителя. Але-ж справжне обуренє повстало тогдї, як волостний писар Льовшин виголосив свою славетну промову. Він сказав:
— Усе, що отсе почув я тепер, не здаєть ся менї дуже удивительним. Усякому звістно, що отсі молоді паничики, котрих земска управа нам понасилала, нїчого не знають, длятого тільки і вміють ганяти з мальчиками у мяча...
— Еге, що правда, то правда — перехопив старшина, — що тепер зa вченє? То як старий дяк Панасович був, так идеш по-уз школу, — аж гуде, аж реве, так усї тії склади складають. А тепер що? І мій хлопець у школу ходив, — та потім взяв я єго.. Бо приходить до дому, питаю ся: — "Ну що-ж ти у школї вивчив?" — Нїчого, каже, не вивчив. — "А що ж ви робили?" — Та, каже, учитель став проти нас та й велить: тягнїть, каже, за мною: о-о-о! А ми собі загудемо: о-о-о! А він знову: кажіть: грр! Ми й собі загарчимо: гарр! гарр! гарр! Он яка исторія: гарчати вчать тепер! — додав старшина.
Усї зареготали ся, почувши про таку сміховину. Писар же, перечасувавши, поки регіть ущухнув, почав знов:
— Так ось кажу: усе се не дуже менї удивительно. І те не удивительно, што він у клявзи пустив ся: нада-ж, єжели нїчого мальчики не знають, хоч тим себе вигородити, що лавок нєту. Менї удивительно і страшно друге...
Тут писар зупинив ся на хвилину, немов би, щоб дати змогу усїм слухачам приготувати ся до свого другого, "страшного". І справдї ті насторошили уха, а урядник додав на щось:
— Действительно!
Бачучи те, писар почав знову:
— От Семен Олексїївич кажуть: до них не схотїв пійти, а до голодранця Семена ходить і хлопця-мальчика єго полюбив. Видите: до статечного чоловіка не пійшов, а пійшов до голодранця і голодранцевого хлопця полюбив. Що з сього виходить, слєдствує? Слєдствує, що він прихиляєть ся до голоти усякої і кунпанію з нею имієть, а з голотою, звістно, які розговори? — про багатих та про начальство!
Писар знов зупинив ся і глянув навкруги. На всїх лицях ще більше запанувала увага. Урадник же насупив ся ще більш і силкував ся дивитись так, як дивить ся сам справник. Він хотїв би всїм довести, що в такому дїлї тільки він, урядник, держить у руках всї перуни, але, на превеликій жаль, нагай, котрим він частенько списував селянам спини, слухав єго красче, нїж язик, і він тільки набрав справницкого вигляду і промовив знову:
— Дєйствительно! — опісля додав: — Возьмутитель! прокламацію пущаєт...
Писар почав далї:
— Тепер другоє: От чого він, як старшина, або господин урядник, або я, або ще хто з начальства, от хоч-би поштосодержатель Семен Олексїйович, йде, некогда первий шапки не знимет? От чого, кажу, і што з свого виходить, слєдствує?
— Еге, що правда, то правда, — озвали ся старшина і хозяїн, — се ми вже добре помітили. Нїколи сам не поздоровкаєть ся, мабуть жде, щоб єму уперед шапку зняли...
— Потом он што, — казав далї писар: — Прихожу я раз до нього — думаю так — зайти відвідать чоловіка, поговорити як з образованим. Захожу, а він книжку читаєть. — "Здрастуйте, говорю, Василій Дмитрієвич!" — Здрастуйте, каже, а сам устав, книжку згорнув, сховав єї у свою шаховку і на ключ замкнув. Спрашую я вас: на што єму ту книжку прятать, ежели она такая, как нада, книжка? А єжели прячеть і по ночах книжки читаєть, то що тут виходить? Слєдствує, що то такії книжки, которії только без людей читать можно...
— Дєйствительно! — скрикнув урядник. — І я єще осенью получив бумагу сікретную от господина станового пристава: Хто учитель? званіє? І потом: способин-лі к отправленію своїх обязанностей? Конешно, я отвечав: не способин! — возмутитель! І книжка запрещонна — все одно прокламація!
— Еге! так он воно якій птах! — скрикнув Цупченко.
— Именно! — доводив свого писар. — Видїли, яке в нього волося довге?
— А хиба то що, як довге волося? — запитав ся старшина.
— Як що? А тож у них сицілістів помітка така, знак, значить, штоб свой свого узнавав.
— Дєйствительно!
*) Россійскій повіт дїлить ся адміністративно на кілька "волостей". Начальник волости — виборний волостний старшина. Волость складаєть ся з кількох громад сїльских і кожна має ще свого виборного сїльского старосту. Волостний сторож — сторож у будинку "волостного правленія", де начальникує волостний старшина.
**) "Урядник" в Россії — нижчій поліціянт, помагач "станового", истнує тілько по селах і там грає велику ролю.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 21.03.1890]
(Дальше.)
Після сієї писаревої промови счинило ся, як я вже казав, велике обуренє. Чарка не переставала гуляти з рук до рук і пособляла тому, щоби правдивий гнїв проти вчителя виявивсь у виразнїйших формах. Балакано довго і багато, і нарештї ураджено і постановлено зробити так:
а) щоб скарати учителя за єго зневажливість і неушанованє до свого начальства, то не давати єму більше дров;
б) щоб не псував він дїтей, настрочувати батьків, забирати их з школи;
в) розпитатись по селу, про що балакав учитель з людьми, а найбільше з Семеном Попенком, а також, як-що буде змога, зазирнути потихеньку і в єго шаховку з книжками. [Розпитуваня брав на себе урядник, а також приручав єго писареви, а для вислїдів у шаховцї сподївали ся помочи від сторожа.]
— А там, когда дізнаємось, тогда можно буде єму підпустити! Уже я знаю ті дєла! — казав писар.
— Окончательно! — додав урядник. — Тогда ми доношеніє сікретноє, і єго голубчика тогда — фіть! А Афанасій Дормидонтович, — удавсь він до писаря — неукоснительно сообщіть мнє, бо, знаєте, я тут не живу і мнє за всїм не вспіть, потому сікретних дєл множество.
Урадившись так, випили ще по одній перед дорогою, по другій на дорогу і по третій на добре прощаня і, хитаючись та колихаючись, гостї розійшлись по своїх хатах, хоча треба додати, що старшина до своєї не дійшов, а заночував у писаря.
ІІ.
Як урадили, так і вчинили. Другого-ж таки дня учителеви не дали дрів і сторожем переказали:
— Отсе, щоб шанував ся!
Опріч сього сторожеви звелено було не слухати, як що вчитель казати-ме робити.
Дїти мерзли, учитель приходив у волость, гриз ся, але-ж похитнути незломність духа сїльских орударів не міг. Тогдї він здумав був знов написати про се у земство, але-ж волостний писар, догадавши ся, що містить у собі присланий від учителя для пересилки пакет, вернув єго назад, додавши, що по закону волость повинна відсилати тільки такі пакети, котрі запечатано скарбовою печатью.
Так минув тиждень.
Не вважаючи на те, що учитель мерз добре, єго непокірливість не поменшала, а досягла навіть до того, що він сам хотїв був їхати у повітове місто в земску управу, але-ж Цупченко, звістно, не дав єму коней.
— Ну, а найняти єму, три рублї дати — нї з чого, — казав старшинї писар, — він уже третій місяць не получає жалуваня, і тепер у нього в карманї вітри гудуть.
— Хиба зборщик не брав у нього довірености на жалуваня, щоб з управи получити, як їздив у город? — спитавсь старшина.
— А вже-ж я не звелїв, щоб брав. Побачимо тепер, як він свої гроші получить, — відмовив писар.*)
Се була правда і вчитель нїяк не міг рушити в села. До того-ж ще післа відлиги вдарив мороз і зробилось таке, що їхати зовсїм було не можна навіть підкованими кіньми. Таким побитом правдива кара сїльского начальства досягла своєї мети. Коли додати сюди ще то, що сторож, слухаючи наказу, не носив у школу води і не робив там нїчого, то запевне можна сказати, що й учитель зрозумів, що начальство на нього сердить ся.
Не так легко було виконати другій пункт присуду. Не вважаючи на те, що староста з старшиною навіть у волость кликали деяких батьків і умовляли их узяти своїх дїтей з школи, додаючи до того, що за таким чи иншим дядьком було стільки чи стільки недоплатку — се-б то до "холодної" недалеко, — а також і на те, що у школї було холодно, — дїти усе-ж ходили вчити ся і деякі батьки на перестороги та накази від свого начальства казали:
— А що я єму зроблю? Я єму кажу: покинь у школу ходити, старшина сварить! А він каже: менї треба вчителя слухати, а не старшини.
— Замічаєте, замічаєте, Михайло Савельович? — питавсь писар у старшини, — замічаєте? Проти начальства воззтановляє!
— Та як же они там вчать ся в нетопленій хатї? — питавсь старшина у сторожа.
— А так: их там богато збереть ся школярів, а хата маленька, то поки у школї сидять, то оно й нїчого, від духу нагріваєть ся, а до того ще всї у кожухах та свитках.
— А сам мерзне?
— Коли мерзне, а коли хлопцї єму носять з дому дрова, так топить у себе.
— Що ж се? звелїв им він, чи що, дрова носити?
— Де вам! Прокляті хлопцї так улюбили єго! І воду они носять.
— А ти им відер не давай! — звелїв писар.
— Та я й не даю. З дому хтось принїс, тими й носять.
— А ти доглядай за хлопцями! тілько которий воду чи дрова принесе, по потилици жени!
Нарештї зостававсь ще третій пункт присуду. Але-ж тут нї старшина, нї хитромовний писар нїчого не могли зробити. Поміг им урядник, забігши на той час у волость.
— Што-ж? как слєдство? — спитав він
Ті розказали, що було.
— Не хорошо! — покрутив головою урядник. — Довжно вам приймать мери. Од вищой власти приказ — препаґанду ловить і всячески преслєдувать. Неукоснительно старайтесь! А то будете виноваті.
И він дав им инструкції.
Старшина з писарем трошки злякались і заходились щирійше "ловить препаґанду".
Але-ж скільки не допитувались, які розмови бувають у вчителя з селянами, нїхто нїчого не сказав: чи то не хотїли, чи то справдї нїчого було казати. Один тільки рудий Гарасим пообіцяв ся де-що розказати, як-що єму дадуть на чвертку, і справдї зясував, що учитель наче-б то казав єму, що не погано-б старшину скинути геть.
— А про багатих нїчого не казав? — спитавсь писар.
— Про багатих? — не розумів Гарасим, — нї, про багатих казав.. казав, що добре, як би всї були багаті...
— А книжок нїяких не давав?
— Книжок? Нї, давав і книжки усякі...
— Кому-ж він давав? Які-ж він книжки давав?
— Кому давав? Давав.. Я вже того не знаю, кому саме він давав, тільки давав усякі...
— Ну, а ту... як би?., пре... пра... та як бо, Афанасіє Дормидонтовичу? — спитавсь старшина у писаря.
— Прекламаціа! — відмовив той.
— Еге, прикламація! Так прикламації тієї не говорив? не дєлав?
— Як? — спитавсь Гарасим, — що оно таке?
Але того не звав і сам старшина з писарем. Тим они кинули далї питать ся, зрозумівши, що від Гарасима великого не дізнаєш ся. До того-ж ще усякому було відомо, що Гарасим за чвертку і рідного батька продав би і що єго вже ловлено у брехни на волостному судї, де він часто ставав за свідка, а одного разу навіть і бито за сі брехнї. Але ж не маючи красчого, можна було, як-що потреба, і з Гарасима скористувати ся, щоб скарати винного, і писар сказав Гарасимови:
— Гляди-ж, не забувай того, що сказав.
— І! Боже мій! З чого-б я забув? Нї з роду з віку не забуду, тільки на чвертку дайте!
Маючи на увазї, що Гарасим може ще здати ся, старшина дав єму з громадских грошей на чвертку.
Зоставало ся ще одно: дізнати ся, які книжки вчитель читав. Але се була зовсїм неможлива річ, бо виходячи з школи, учитель кожного разу замикав єї. Писар уже й так і сяк захожувавсь, але нїчого не міг зробити.
— А може-б так: при ньому трус зробити? — казав нетерплячій старшина. — Так просто: а давай, такій-сякій, які в тебе проти начальства книжки єсть!..
— Нї, Михайло Савельович, так не можна. Треба се дїло потихеньку вести, — відмовляв більш політичний писар.
Але ж, щоб учитель не забував, що начальство усякими способами може скарати непокірливого, писар де-що таки вимудрував.
Так звана "холодна" відгорожувалась від школи тільки тонкою стїною. (Школа, як уже казано, була в одному будинку з волостью.) З сього й скористував ся писар, хоча сам він нїчого не робив, а усе дїло склав на старшину. А старшина того ж таки дня покликав рудого Гарасима, знову вийняв єму з громадскої скринки на чвертку, дав потрібні инструкції і посадив єго у "холодну", саме в той час, як у школї було вченє.
Гарасим не хотїв дурно брати гроші і зараз-же почав галасувати а потім і бити кулаками у ту стїну, котра була до школи. Стїнка була стара, складена з поганенького кривого дерева, і Гарасим скоро продовбав у нїй дїру і, висторомивши голову у школу і удаючи з себе пяного, почав на всї боки лаяти і вчителя, і школя рів, і налякав дїтей так, що деякі троха не повтїкали.
Другого дня писар, лукаво поглядаючи на старшину, сказав :
— А знаєте, Михайло Савельович, громада лає вас за вчителя.
— Як?
— Та так! Каже: дїтей зморозили і все..
— Громада! — скрикнув старшина, — начхать менї на громаду! Я начальник! Хиба громада начальник? Я! Усе я можу! А що громада вибирає старшину, так на те я начхав! То колись може було так, а тепер хиба громада настановляла й настановляти-ме мене? Кого справник звелїв, того й настановили. Я єсть старшина, а старшина — начальникь від справника, а не від громади. Бо не громада менї зуби побьє за несправність, а він..
— А от же громада каже, що будуть жалїть ся, — ще лукавійше додав писар.
— Нехай! Мене те й не свербить. А ось я им покажу! Я им школу розвалю і вчителя викину геть к чортам! — кричав уже зовсїм розсердившись громадскій репрезентант, начальник від справника, пан старшина.
И сього ж таки вечора, випивши добре у свого кума, він зайшов по дорозї до волости і почув, що у школї хтось балакає, навіть співає.
Розлючений за такі "непорядки", він кинувсь у школу. В школї був учитель і троє хлопців ночувальників, котрі й співали.
— Смиррно! — гримнув старшина, відчиняючи двері і вступаючи в хату. — Смиррно! я вам кажу, маттери вашій! Що ви менї тут кричите, дїло робити у волости не даєте!
Але-ж учитель і тут не змовчав перед начальством і насміливсь сказати єму, старшинї:
— Вийдїть зараз геть!
— А! такь ти, такій-сякій! Начальство вигониш! Цить! Рроздеру!
Здаєть ся, після такого категоричного начальникового слова кожен мусїв би скорити ся. Тільки-ж ледачого нїчим не до скулиш. і хоч і дуже дивно буде се для всїх, а мушу сказати, що вчитель вигнав старшину, так таки простїсїнько узяв та й вигнав, бо був собі чоловік при здоровю та й палиця якась в руках у нього була, — не диво-ж, що старшина, хоч і дуже пяний був, але-ж не схотїв змагати ся з таким бунтівником и, вилаявши ся ще раз чи двічи, вийшов геть.
Другого-ж дня після сього у волости дізнались, що вченя в школї нема і що вчитель поїхав у повітове місто.
— Хто ж єго повіз? — допитувавсь у сторожа старшина, котрому своя голова здавала ся завбільшки в винницкій казан після учорашного вечера.
— Та Грицько Дараган. Та ще й набір, сказав: потім віддасте, як свої одержите.
— Гм.. Ну, Грицька треба буде провчити...
— А що, — питаєсь старшина на самотї у писаря, — чи не скоїть ся чого з того, що він поїхав?
— Дурниця! Нїчогісїнько не буде! Самі побачите, — заспокоював писар.
Учитель повернув ся, а за ним наспів і наказ від земскої управи. Управа, перелїчивши усї вчинки волостного старшини, суворо наказувала, щоб надалї сього не було, щоб волость вволяла справедливу волю вчителеву, а також щоб "донесла", на підставі якого права старшина робит усе "висше писане".
Писар тільки всміхнув ся, прочитавши се, і сказав:
— Ну, ми напишемо такій одвіт, що довго він нас памятати ме!...
Він — се-б то учитель.
*) Народні школи в земских ґуберніях заводить своїм коштом земство (автономна рада і ґубернска), але-ж доглядає за нами і начальникує над ними урядова инспекція вкупі з радою шкільною, котра складаєсь з виборних і урядових членів. Плату вчителї одержують з земскої управи в повітовому містї і мусять або самі туди їхати, або звіряти кому брати их.
(Конець буде.)
[Дѣло, 22.03.1890]
(Конец.)
III.
Тут начальству пощастило. Приходячи одного разу двором, старшина побачив школяря, котрий нїс до школи якусь книжку.
"Ану лиш, що воно таке?" подумав старшина і він зупинив хлопця.
— А хто тобі сю книжку дав, хлопче?
Хлопець з острахом відмовив:
— Учитель.
— А дай єї сюди!
Хлопець тремтячими pyкaми віддав книжку.
— Ну, йди до дому! — звелїв єму старшина, а сам зараз-же пішов у волость до писаря.
— А глянь-те, Афанасій Дормидонтович, що се за книжка?
Писар розгорнув книжку.
— Гм... що оно таке? А де ви єї взяли, Михайло Савельович?
— А у школяря! Учитель єму дав.
— Учитель? Ану, подивимось!
И писар почав пильно з усїх боків розглядати книжку.
— "Бесїди о силах земних" — читав він россійскій заголовок. Гм... хто єго знає, що оно таке...
Потім він розгурнув книжку по серединї і почав читати.
— "Дождь происходит от паров, которие поднимаются от водяних вмістилищ вверх і собираются там в видї облаков..." А! ось де оно! Ось! Чуєте, Михайло Савельович, у сїй книжцї що? Не від Бога дощ а від "паров". Он що!
— То се, значить, книжка така... проти Бога?
— Конешно!
— Та єї й теє... і представити до начальства можно?
— А всенепремінно! Ну, тепер, голубчику, побачимо! Тепер я вшкварю! — гукнув писар.
Але він поїхав ще порадити ся до урядника. І они вшкварили! Писар списав цїлого аркуша паперу, та як списав! Я можу переказати єгo чудове писанє тільки в тій мові, в якій він сам єго написав:
"В Н—скую Земскую Управу Н—скаго Волостнаго Правленія Доношеніе.
Оное Волостное Правленіе иміет честь донести, что топливо для школи г-ну учителю всегда давалось в достаточности і ежели на каких два дни случилась пріостановка, то единственно от недостачи общественних сумм, которих недоставало. І на щот оскорбленій, то никаких такових оскорбленій волостной старшина учителю не чинил. А наоборот всегда споспішествовал просвіщенія юношества і зашол в школу как начальник, отечески пекущійсь о благосостояніи, чтоб узнать необходимое для школи. Ho г-н учитель без всякаго на то вниманія поносними і дерзскими словами старшину изругал і вигнал прочь, с устрашеніем палкою.
И всякія другія г-на учителя жалоби не вірні, а единственно от того, что он на волостного старшину і писаря злобу иміет і постоянно иміет между волостью истязаніе і разсужденіе разних будто-би чинимих єму причепок, какових причепок он єсть причиною, а оних не существует. Сам-же г-н учитель нимало в школї не учит, а лиш занимается припагандою і книжки мислей безбожних розширяет і разния річи относительно против властей, чему приміром крестьянин Герасим і свидїтелем..." і таке пише.
До сього додав ще й книжку, що старшина відняв, — нехай начальство бачить.
Урядник же написав своєму начальству ще красче. Він просто казав, що вчитель хотїв збити на селї бунт розмовами та книжками, а доводом виставляв те, що мужики починали виявляти ще більшу непокірливість, бо зовсїм нехотя знимають перед урядником шапки.
Се все полинуло, куди треба.
. . . . . . . . . . . . .
Трохи згодом начальство школьне завитало у школу. Оно сказало вчителеви.
— Що ви тут так погано поводитесь? Книжки якісь там, розмова...
Бідолашний учитель хотїв був виправляти ся і доводив, що книжку, котру старшина віднимав, дозволила не тілька цензура, а і "Учебний комитет" в школи, але начальство не дало єму скінчити.
— Се все добре, але ви чоловік неспокійний, "неблагонадежний"... Шукайте собі місця деінде, нам вас не треба.
Учитель мусїв шукати...
Волостний старшина Пастушенко, поліцейскій урядник Швидков, волостний писар Льовшин, сїльскій староста Губань і поштар Дудченко могли тепер на дїлї пересвідчити ся, що ще истнують способи скарати винного...
[Дѣло, 24.03.1890]
24.03.1890