Письменник сидів за столом, укритим паперами, книжками, в глибокій задумі, перелистував збірку поезій "Зів'яле листя", яка щойно вийшла в світ. Він мав уже за собою той настрій меланхолії та одчаю, що охопив його наче недуга і тепер бажав дати читачам міцний бадьорий твір. Він відчував потребу спокою, хоча б мінімальних умов для творчої праці. Але це було неможливо, бо мешкав він у двох маленьких кімнатах по вулиці Глибокій, разом з 4-ма малими дітьми. Франко вагався за що йому братися, чи закінчувати збірку переспівів старих легенд і причт, на новий лад, для якої добрав вже заголовок "Мій ізмарагд", чи готувати книжку оповідань з життя бориславських робітників.
Раптом хтось постукав у двері. До кімнати війшов знайомий і з порога промовив:
— Іване Яковичу, новина! Виставляємо вас у депутати австрійського парламенту.
Іван Франко здивовано відповів:
— Чи ви справді не маєте більш підходящого кандидата? Я краще воюю пером, ніж язиком.
— На округ Перемишль — Дрогобич так, що й не маємо. Вас знають там не тільки, як автора "Борислав сміється" і "Панські жарти", а й як захисника інтересів бідного знедоленого люду...
*
Настав гарячий час передвиборчої кампанії. Франко виїхав у Дрогобич, де 22 роки тому закінчив гімназію. Він знав уже, що офіціальним контркандидатом проти нього виступав заступник секретаря галицького сейму шляхтич Витовт Левицький. Польська шляхта за порозумінням з австрійським урядом одержала дозвіл перевести вибори "по свому". Як це було, мова йтиме нижче...
У Дрогобичі Франко хотів скликати передвиборчий мітинг, але у старостві заявили йому, що треба раніше написати прохання. Дозвіл міг прийти не раніш 3 днів, дотого ж йому натякнули, що в місті мовляв, немає відповідної зали. Письменник попрямував у Борислав, щоб приватно порозмовляти з робітниками та разом зібрати матеріал для новел.
По дорозі Франко зустрів селянина і почав з ним розмову, пояснивши мету своєї подорожі.
— Хочете скликати народ на віче у місто — запитав дядько, — з усіх кутків люди привалять...
Франко почав говорити про діючу конституцію.
— Із старої панщини, — казав він, — знесеної ще 50 літ тому залишилися й досі немалі "хвостики", що тиснуть нас і будуть ще тиснути наших дітей. Одним з найважніших політичних "хвостиків" панщизняного ладу є розділ між селянськими і панськими грунтами і опертий на ньому поділ політичних прав, особливо ж страшенна нерівність, щодо виборчих прав селян...
В Бориславі також недозволено скликати передвиборчі збори. Письменник зустрічався з невеликими групами робітників. В кожній своїй промові Франко додавав нові факти, розгортав нову картину національного і соціального гніту.
*
Прийшов день виборів. Було це 16 березня 1897 року. Франко поїхав у село Стоянці. Біля дверей приміщення, де проходило голосування, стояло два жандарми. З Львова прислали урядовця намісництва Болянковського, який мав визнавати недійсними голоси селянських виборців, тому, що мовляв у бюлетені прізвище кандидата Івана Франка було "нечітко написане". До урни підходили невідомі в селі люди, які називали свої прізвища... ці люди в селі давно померли. В юрбі знялись вигуки обурення:
— "Геть звідси! Пройдисвіти!".
Виборчий комісар наказав вийти з приміщення всім, що не мають "урядових посвідчень". Та селяни не вгавали: "Це обман. Крадуть наші голоси!".
Селяни, що мали право голосувати, напирали на двері зали. "Не хочемо таких виборів!". Жандарми. заарештували двох "бунтівників" Легана і Фіту, які погрожували начальникові громади за те, що він запродався панам. Виборці вже перестали цікавитись ходом виборів, оточивши арештованих з метою їх визволити. "Пустіть їх! Вони мають голосувати!" Хтось кинув каменем у жандарма. В цю хвилину залунали постріли і в юрбі впав трупом Томко Мазур. Двоє селян були тяжко поранені.
Син Легана побіг на дзвіницю і почав бити на сполох. У віддалі появилась кавалерія. Коли над'їхало військо, виборчий комісар велів селянам показати свої виборчі картки і 53-ох з них, що мали голосувати, наказав арештувати.
Франко підійшов до комісара і заявив йому, що про все те, що він бачив тут, напише в газеті. Але водночас він відчув повне своє безсилля перед насильством і йому стало боляче.
— Інтелігент, — подумав він, — вихований, вигодуваний хлібом, працею і потом свого народу, повинен своєю працею відплатитись йому. Це перший заповіт, від якого ніщо не може звільняти мене.
Поруч нього голосила дружина вбитого Томка Мазура. Франко вийняв всі гроші, які взяв з собою в дорогу і мовчки всунув їй у руки. Після цього поплентався пішки, недумаючи про те, куди йде.
Три дні пізніше газети принесли звістку, що шляхетського контр кандидата, а не Івана Франка обрано до сейму більшістю голосів.
— Ціною чужої крові і чужих сліз шляхтич став депутатом — прочитавши газету, сказав Франко. Він пірнув у книжки, якби хотів знайти в них розвагу.
— Та прийде день... — була його остання думка про ті вибори.
[Вільна Україна]
20.03.1940