У Львові, дня 20 н. ст. марта 1890.
В понедїлок рано, 17 марта, внїс кн. Бісмарк просьбу о димісію, в полудне того самого дня цїсар Вильгельм мав приняти димісію.
Вість та, попереджувана від тиждня здогадами про недалеке уступленє зелїзного канцлера, перелетїла нинї цїлу Европу і всякій завдав собі питанє, які могли бути дійстні причини, що кн. Бісмарк вкінци рішив ся зложити з себе уряд канцлера Нїмеччини і президента кабінету пруского і переносить ся у спокійний захист свій, до Варзина.
Причини уступленя не лежать так закриті, щоби вже нинї на них показати не можна. Дїйстна і найголовнїйша причина спочиває напевно в тім, що дві автократичні натури не могли довго устоятись в мирі і гармонії по-при собі. Цїсар Вильгельм єсть за надто палкої вдачі і за дуже самостійного успособленя, як щоб схотїв був в політицї, доси лише внутрішній, у всїм ити на руку свому канцлерови і безвзглядво єму у всїх справах підчинятись. Цїсар єсть за молодий, кн. Бісмарк за старий для него; цїсар хоче скорого і різького поступу і розвою внутрішних наглих питань держави, кн. Бісмарк зріс ся з своїми теоріями і являєсь супротив цїсаря консерватистом. З єгo рук виривалась на кождім кроцї керма держави, котрою управляти научив ся за старого цїсаря по автократичному і він — чи скорше, чи пізнїйше мусів розстати ся з монархом, котрий рве ся до самостійности і сам у власній особі хоче стати канцлером Нїмеччини.
При такій суперечности вдач мусїло прийти до колізії, а близші причини найшли ся самі.
Пригадуємо, що кн. Бісмарк подавав ся до димісії і у старого Вільгельма. Але старий цїсар зріс ся за надто з вірним другом, товаришем боєвищ, обєдинителем Нїмеччини і душею держави, як щоби міг розстати ся з своєю правою рукою. Старий Вільгельм написав на канцлерскій просьбі о димісію одно слівце: "Нїколи!" — і кн. Бісмарк лишив ся. Не так дружні відносини вязали канцлера з пок. Фридрихом, чоловіком ліберальним, не люблячим юнкерства пруского і перенятим идеями поступовими і на скрізь гуманними. Кн. Бісмарк був би вже тогдї мусїв уступити, наколи-б не скора смерть цїсаря, що лише 99 днїв носив корону. Пок. Фридрих забирав ся вже до свого канцлера, димісіонував Бісмаркового alter ego, міністра Путкамера, за єго штучки виборчі, звернені против лібералів нїмецких, і був би певно політику внутрішну звів на инші дороги, свобідні від борби з церквою і надмірного мілітаризму. На щастє своє, кн. Бісмарк пережив єго, а упослїдженє своє відомстив досить неблагородно пашквілями, які по смерти Фридриха видала на него і єго жінку плачена фондами державними праса.
Молодий цїсар був з кн. Бісмарком з разу на дуже приязній стопі. За обідом, в однім тоастї назвав він канцлера свого хоружим держави нїмецкої, за котрим велїв всїм ити безвзглядно. Не витревало однакож півтора року, як обожатель розійшов ся з своїм кумиром.
Димісію підготовило в першій лінії пораженє, якого дізнав кн. Бісмарк в парляментї нїмецкім при нагодї, коли палата мала ухвалити на ново строгій закон против соціялістів. Закон упав значною більшостію і не міг не вразити кавцлера. Небавом відтак, при нових виборах до парляменту, одержав кн. Бісмарк друге пораженє. Сторонництва ліберальне і соціялистичне побідили давну так звану картелеву більшість, на котрій кн. Бісмарк опирав ся. Шукати за новою більшостію значило тілько, що піддатись їй, а сего не могла перенести на собі автократична вдача зелїзного канцлера. Він може і лагодив ся уступити, коли тут неждано, а може навіть без порозуміня з канцлером, виступив молодий цїсар з новою проґрамою внутрішної політики, з проґрамою несеня помочи робітникам і пролетаріятови нїмецкому. То був крок діяметрально противний політицї кн. Бісмарка, котрий формально залюбив ся в законї антисоціялістичнім, а вождів соціялістів научив ся уповорювати і переслїдувати при всякій нагодї. Першій закон против соціялістів внїс кн. Бісмарк 11 мая 1878 р.
По другім атентатї на старого цїсаря (2 червня 1878 р.) заострив він ще сей закон і хотїв єго удержати в силї аж до тепер, добачаючи в недавних страйках poбітників нїмецких велику небезпечність для держави.
Що-ж лишалось тепер кн. Бісмаркови окрім димісії? Цїсар заопікував ся робітничою клясою, скликав з всеї майже Европи відпоручників на конґрес до Берлина і поплив струєю, котру канцлер єго всїми силами старав ся спинити. Причина достаточна, щоб розійти ся.
Найновійші вісти доповняють обговорену нами справу ще тим, що цїсар Вільгельм від довшого часу не питав уже ради свого канцлера. Мову тронову на закінченє парляменту нїмецкого виробив цїсареви Беттіхер, а звістні рескрипти в справі робітничій уложив Гівцпетер. Окрім того добив ся великого значіня у цїсаря послїдними тижднями ґенерал Капріві. Молодого Бісмарка відсував цїсар мов би нарочно від важнїйших справ державних. Тож не диво, що батьківске серце старого канцлера могло заболїти тим більше, що він в Гербертї хотїв бачити свого наслїдника. Остаточною причиною димісії мало бути і то, що цїсар против волї канцлера рішив ся звернути князям вумберляндским забрані державою нїмецкою фонди Вельфів, як і та обставина, що в часї побуту Бісмарка в Фридрихсруге, полагода справ державних ишла дуже пеняво, чого молодий цїсар не міг стерпіти.
Просьбу о димісію уложив кн. Бісмарк дуже ляконічно і без алюзій. Уступленє своє оправдує він немочію фізичною, наслїдками високого віку. (За кілька недїль кн. Бісмарк скінчить 75-ий рік житя.)
Однакож мимо того, що уступленє то, судячи по случайно зложивших ся причинах, видаєсь досить природним і навіть конечним, — Нїмеччина про свого канцлира не повинна сказати нї одного лихого слова. Кн. Бісмарк положив для Прус і ширшої своєї вітчини заслуги, якими в наших часах жаден другій муж державний повеличатись не в силї. Чи всї дїла князя вийшли на користь Нїмеччинї, чи всї були оправдані і чи будуть тревали, — в питаня ті входити не хочемо. Кн. Бісмарк як на поли політики внутрішної, так і внїшної лишив по собі плоди, а сего досить.
Що-до внутрішної політики, то кн. Бісмарк в лїтах 1870—1872 підняв так званий Kulturkampf з церквою римскою, котру то борбу удалось присмирити доперва папі Льву XIII. На поли економічнім був кн. Бісмарк з разу вольноторговцем, відтак змінив систему і запровадив всюди високі граничні мита. Бісмарк першій став удержавнювати зелїзницї і першій приймав ся засновувати нїмецкі кольонії за европейскі, щоби піднести фабричне житє в своїй вітчинї. А вже ж першою і найбільшою єгo заслугою було зєдиненє Германії, звязанє интересів Прус з прочими державами нїмецкими, винесенє вітчини своєї до первостепенної держави в Европі і радикальне знищенє давної переваги Франції.
То лиш поверховний начерк єго політики внутрішної. У внїшной політицї показав ся кн. Бісмарк дїйстним велитом. Рік 1866, похід на Францію, трицїсарскій союз з 1872 р., союз в Австрією в 1879 р. і хитро обдумана ним політика супротив Россії, — се єго дїла для Нїмеччини. Від 120 лїт всї нитки політики европейскої сходились в єго руках, він правив, коротко кажучи, судьбою держав европейских. Чим був Кавур для Италії, тим був Бісмарк для Нїмеччини.
Що з уступленєм кн. Бісмарка наступлять важні зміни у внутрішній політицї Нїмеччини, се річ певна. Чи змінить ся і політика загранична се неимовірно. Цїсар Вильгельм нїколи не заявив свого невдоволеня з внїшної політики свого канцлера, а то єсть достаточною порукою, що бодай не так скоро відносини Нїмеччини до Австрії могли би стати иншими.
[Дѣло]
20.03.1890