І.
Як довго на Заході греміли гармати і лилася кров, так довго передове становище між державами антанти занимала Франція. Се найшло свій вираз між иншим в передачі француському ґенералови Фошеви начальної команди над союзними військами. Колиж гук стрілів замовк і почалися дипльоматичні переговори, на перше місце стала висовуватися Анґлія. Ще поки старий Клємансо стояв на чолі франкського правління, нераз силою особистого авторітету і залізною впертістю зумів переперти свою волю; з його уступленням, а особливо відколи Анґлія зуміла прикувати Італію до свого дипльоматичного воза, воля і голос Франції у вирішуванню европейських справ зійшли на задний плян. Тепер Анґлія диктує, а анґлійський премієр Льойд Джордж здобув собі у світовій політиці те саме становище, яке перед столітями займав всемогучий "Kutscher von Europa" кн. Метерніх.
Проте не диво, що в такій важній справі, як розвязка східно-европейського питання, очі всіх інтересованих народів та їхніх політичних провідників з напруженням повертаються в сторону Льондону, а вуха жадно ловлять не тільки слова, які падають з міністерських трибун в парляменті або на політичних бенкетах, але й вискази представників поодиноких політичних партій та гуртів над Темзою.
Та, на жаль, досі рідко доводило ся відтам почути що-небудь певного, конкретного. Анґлійці не такі балакучі, як Французи або Італійці, а до того правління незвичайно обережно виминає все, що могло би зрадити його наміри та ціли. "Не нагадую собі" — сказав недавно пос. Кляйнс в анґлійськім парляменті — "щоби наша держава переживала коли небудь добу більшої таємничости в дипльоматії, як за останніх 12—15 місяців". Що йно розведена 20. мая в анґлійській палаті послів загальна дебата над заграничною політикою кидає дещо більше світла на становище головних партій і уряду до подій на Сході. Деякі виривки вже в минулім тижни принесли часописи в формі телєґрам. Але що-йно повний стеноґрафічний протокол сеї інтересної дебати, оголошений в "Robotnik-y" (чч. 147—150), дає спромогу докладнійше розглянутися в настроях та поглядах надтемзенських політиків.
Перше, що кидається у вічі, коли читати промови анґлійських послів, се загальне невдоволення заступників всіх партій ізза польської офензиви над Дніпро, ізза дальшого продовжування війни та проливу крови. Джерелом сього невдоволення не які там гуманно-етичні почування, а зовсім реальні, практичні міркування. Вже перед Великою війною Анґлія покривала велику частину свого запотребоваиня в збіжу довозом з Росії; Риґа і Одеса були найбільшими збіжовими ринками анґлійсько-російської торговлі. Дешевість місцевих цін, а до того близкість віддалі і через те менші кошти транспорту, давали йому перевагу над американськими ринками. Тепер сей важний ринок замкнений, а Америка, змонополізувавши торговлю збіжем в своїх руках, диктує небувалі досі ціни, тим більше доскульні, що прибільшує їх ще некорисна для Анґлії ріжниця курсів валюти. Тому тим швидша паціфікація Сходу є просто економічним імперативом для Анґлії. Се висловив зо всім виразно речник Labour Party, ком. Кенворсі. "Ми не можемо — сказав — довше спроваджувати харчів зза океану по некорисній для нас валюті. Ми мусимо за всяку ціну діставати дешевше збіжя з одинокого місця, де його можна найти, тоб-то зі східної Европи. Се відноситься не лишень до нашої держави, але й до цілої висиленої середущої Европи. Дрожу, коли подумаю про економічну будуччину Европи і ніяк не можу зрозуміти, як можна бути сторонником офензиви на Україну". Крім збіжя Росія доставляла Анґлії чимало инших сирівців та була для неї важним ринком збуту ріжного роду фабрикатів. В 1914 р. Анґлія вивезла з Росії сирівців на 28 міліонів фунтів стерлінґів, а доставила туди фабрикатів на 114 міліонів. Тепер торговельний білянс Анґлії з европейським Сходом спав майже до нулі і се дуже доскульно відчуває ціла анґлійська суспільність.
Ще як би можна надіятися, що інтервенція Польщі зможе здавити московський большевизм і спричинити нову еру відносин на Сході. Але сеї надії в Анґлії ніхто не має. Там взагалі не сподіються, щоби війна, хочби ведена з найбільшими початковими успіхами, могла принести яке небудь рішення. Сумні досвіди, пороблені з підприємствами Колчака, Денікіна, Юденіча, котрі коштували Анґлію сумезні суми, навчили її бути обережною і скептично відноситися до всіх инших підприємств того рода. Тим більше, що коли акція царських ґенералів пхала в обійми большевиків всі ліві елєменти і примушувала їх разом з ними творити республіканський, поступовий фронт, то акція Поляків заганяє під большевицьку команду всіх Великоросів без ріжниці партій, робить з большевиків оборонців давньої російської великодержавности, пособляє утворенню одноцільного великоруського національного фронту. Значить, польська офензива в глубину давньої Росії причинюється до зміцнення становища большевиків в самій Московщині, а знаючи фактичні відношення сил, годі сподіватися, щоби й при найбільших зусилях Полякам вдалося завдати їм рішаючий, смертоносний удар та взяти о свої руки впорядковання відносин в цій давній царській імперії. Менш-більш ті думки і міркування звеніли в промові речника консервативної партії льорда Роберта Сесіля. По його думці, Поляки навіть коли би їм вдалося звалити большевицьке правління в Московщині, то не будуть мимо того мати спромоги поставити там на се місце що-небудь тривке та тільки збільшать хаос. При тім покликується на висказ одного визначного Поляка, котрий на запит, що було би наслідком повної побіди Польщі над большевиками, відповів: "Анархія, ніщо — лишень анархія". Колиж би Польщу стрінула невдача, тоді нещасні землі на схід від Варшави стали би знову тереном наїзду і останки добробуту культури були би ще основнійше знищені, як се сталося досі, а не виключена можливість, що й сама Варшава впала би большевикам в руки.
Не дивота, що ті перспективи дальшого ведення війни на Сході сильно трівожать анґлійських політиків. Тим більше, що ходять слухи про приготовання Фінляндії і Румунії до активного вмішання у війну, що ще більше заострило би справу. Спадок валюти наказує Анґлії всіма силами взятися за збільшення продукції, щоби масовим експортом привернути буджетову рівновагу. Але сьому стоїть на перешкоді утримування великої армії на воєнній стопі, спричинене побоюванням, щоби несподівані комплікації на Сході не заскочили Анґглії неприготованою. Тому така нехіть проти сеї війни, тому такий напір за її покінченням.
[Громадська думка, 12.06.1920]
II.
Але яким способом покінчити ту війну? На се представники ріжних партій в анґлійськім парляменті дають майже однодушну відповідь: відослати воюючі сторони до Ліґи Народів. "Я і всі инші посли" — говорив льорд Сесіль — "мусимо поспитати, чи Ліґа Народів є дійсністю, чи ні?" А сер Дональд Меклін, відповідаючи на висказ льорда Джорджа, що лишень Найвища Рада Мира має тепер волю, силу і орґанізацію, дякуючи котрим перебрані Ліґою Народів функції можуть бути справді переведені в життя, заявив, що крайна вже пора, щоби та "воля, сила і орґанізація" вже раз перейшли на Ліґу Народів". І справді 11-та стаття трактату про Ліґу виразно каже, що кожна війна чи погроза війни, дотикаюча когонебудь з членів Ліґи, дотикає цілу Ліґу і Ліґа повинна поробити заходи, щоби забезпечити мир. А коли Найвища Рада Мира поки-що заступає Ліґу, то — по думці посла Мекліна — обовязком Ради було вплинути на Польщу, як члена Ліґи, по думці 11-ої статті. Инші бесідники підчеркували, що обставина, що совітське правління ще не є признане з боку Антанти, ніяк не може бути перешкодою в тім ділі, бо Ліґа Народів має право і обовязок всюди там інтервенювати, де заходить небезпека війни, без огляду на признання даної влади. Льорд Сесіль просто зробив закид на адресу Ліґи, що сього досі не зробила, тим більше, що до такого виступу були особливо пригожі два моменти: перший в лютім, після польської офензиви на Двинськ, а другий недавно, в часі виміни нот між большевицьким правительством і Польщею, коли стало ясним, що не прийде до безпосередніх переговорів. А спонукати Ліґу до такого виступу було, по думці більшости бесідників, обовязком анґлійського правління.
Якеж становище супроти всіх тих замітів і виводів заняло анґлійське правління? Дуже замітне, що в засадничій справі, в осудженню польської офензиви представник правління Бонар Лоу станув на тій самій вихідній точці, що й головні речники парляментарних партій. Він зовсім згодився з поглядом, що всяке дальше ведення війни під яким небудь кличем се вода на большевицький млин, бо зміцнює позицію совітів у внутрі великоруської суспільности. Тому ліпше було би, коли би Польща не починала була офензиви. За найліпшу та за одиноко доцільну тактику супроти Східної Европи Бонар Лоу вважає, очевидно ту, котру вже давнійше вказав сам Льойд Джордж: оставити Росію саму собі, отворити її для торговлі, а торговля і природний розвій справ змусить большевицький режім куди швидше, чим всякі воєнні підприємства. Осудивши таким чином на рівні з иншими бесідниками польську воєнну політику, речник правління присвятив львину пайку своєї промови запевненням, що Анґлія зовсім не підпирає польської імпрези, та виправданню, чому правління не спинило Польщі від підняття офензивних кроків. Супроти Польщі і всіх окрайних держав анґлійське правління тримається засади повного невмішування в їхню політику і здержується від давання їм якихнебудь рад, щоби не брати на себе ніякої відповідальности за наслідки. Теж саме становище заняв Льойд Джордж ще в січні, заявляючи мін. Патекови, що Анґлія не вважає себе за покликану давати Польщі якінебудь ради, що Польща мусить сама рішитися в справі мира чи війни, але й сама нести відтак цілу відповідальність за своє рішення. Отсе саме становище також не позваляє анґлійському правлінню домагатися вмішання Ліґи Народів, бо Ліґа може піднятися тільки такої акції, яка мала би вигляд на успіх. Виступаючи супроти Польщі з домаганнями і заборонами, Ліґа перебирала би на себе відповідальність і зобовязання, яких не могла би перевести.
В дебаті порушено також безпосередно українську справу. Пос. Форель заінтерпелював правління про відносини Антанти до України, чи вже розглядано справу визнання України, а коли ні, коли остаточно наступить порозуміння в тім ділі. Бонар Лоу відповів: "Відносини на Україні не є до того ступня усталені, щоби головні держави Антанти могли признати якийнебудь уряд. В теперішній хвилі годі передвидіти, коли западе рішення в тій справі".
Сі слова речника анґлійського правління повинні собі добре затямити всі ті наші політики, котрі переконані, що нам Українцям нічого не треба робити, тільки супокійно дожидати, а Антанта, особливож Анґлія не допустить, щоби ми пропали і одного гарного ранку принесе нам суверенну державність на полумиску. Антанта чекає на наш іспит політичної зрілости, приглядаючися тепер з боку, на скільки ми самі виявимо державно-творчу силу і аж опісля скаже своє важке слово. Колиж ми прозявимо ще й сей корисний момент, коли збойкотуємо будовання України тому тільки, що за се діло тепер взялися особи і чинники декому менше симпатичні, з котрими маємо великі розрахунки — то, очевидно, й ця справа покінчиться невдачно і світ перейде над нами до денного порядку.
Инше діло, що се безконечне вижидання Антанти, ця політика заложення рук, ця формула оставлення Росії самій собі, яку голосять Лойд Джордж і Бонар Лоу, не робить користного вражіння і викликує підозріння, що рішаючі чинники Заходу все ще не орендуються як слід у відносинах Східної Европи. Вона дуже нагадує засаду неінтервенції, проповідану перед сотнею літ Метерніхом. Але слід би тямити, що коли Греки, бажаючи скинути турецьке ярмо, зірвалися до визвольної війни, тодішній керманич анґлійської політики люрд Кенінґ перший відкинув Метерніхівську засаду, потягнув за собою Францію і Росію і чинно підпер змагання грецького народу. І сей мужеський виступ Кенінґа історія записала на своїх сторінках золотими буквами. Зрештою Антанта ще не так давно зовсім не полишала Росії самій собі і всіма силами підпирала Денікіна, котрий замість воювати з большевиками кинувся на Україну і тим спричинив катастрофу спершу української армії, а відтак своєї власної. Тепер державні мужі Заходу вже не відказуються признати, що се була фатальна похибка. Але не приходить їм на думку, що сею похибкою затягнули супроти України довг, котрий повинні сплатити не бездільним, пригляданням з боку, як сильнійший стане дусити слабшого, але рішучою підмогою тому, чиє ослаблення мають на сумлінню. Ся підмога не мусить і не потребує бути воєнна. Вона може бути лишень чисто моральна. Вже саме негайне визнання суверенности України чимало вияснило би заплутані відносини в Східній Европі, прочистило би душне повітря. Відтак дальшу міцнійшу підмогу могла би нам дати анґлійська дипльоматія, втягаючи українське життя в сферу своїх переговорів от хоч би тепер з Крассіном.
Представник Labour Party, ком. Кенворсі сказав в своїй промові: "Я почуваю велику симпатію до Українців і виступив минулого року в їхній обороні, але найшов мало співчуття з боку правління, бо ми тоді підпирали Денікіна. Я вірю, що волю України можна би добути радше дорогою переговорів чим війни. Проте домагаюся переговорів під теперішню хвилю".
Сього від анґлійського правління домагаються й Українці.
[Громадська думка, 13.06.1920]
13.06.1920