Політичний тиждневник Zukunft, редаґований в дусї антісемітскім і руссофільскім, помістив в послїднім числї розмову, яку мав редактор єго Максиміліян Гарден (се псевдонім журналіста Витковского) з кн. Бісмарком. В розмові порушено по-при внутрішні відносини Нїмеччини також заграничну політику европейску, именно відносини сеї політики до Россії.
Кн. Бісмарк зачав розмову коротким зазначенєм свого становища. "Люде кажуть, що моїм обовязком вислати до гамбургского сенату публичне письмо, в котрім би а висказав моє сочувство з нагоди епідемії. Але таке письмо було би смішним бо я тепер нїхто иншій як un particulier dе distinction. Як би я щось такого зробив, зараз закричали би, що я пхаюсь наперед, а так можуть лиш говорити, що мене треба бояти ся."
"Тепер вже і мої найблизші приятелї пересвідчили cя, що я не хочу вернути до уряду, і длятого интересують ся моїм сином. З-разу говорено, що він хоче стати амбасадором в Анґлії; я сумнїваю ся, чи він згодив би ся слухати наставлень якого небудь урядника про ті відносини анґлійскі, котрі він знає лїпше анїж ті пани. Відтак говорено, мов би він хотїв доконче стати міністром. Але він не гонить за посадами і я не знаю, що могло би єго тепер знадити до Берлина. В 1890 р. хотїли єго доконче задержати на урядї, ба навіть на мене напирали, щоби я о се старав ся. Але я відповів: Мій син повнолїтний. Він молодий і длятого о много менше зрезиґнований анїж я, а він добре бачить, що тепер можна лиш конкуровати з поодинокими міністрами, єсли перед тим носилось через довгі лїта ліберію."
Відтак перейшов кн. Бісмарк на внутрішні справи Нїмеччини, именно на відносина польско-нїмецкі. і так про нового архіепископа познаньского, д-ра Стаблевского, котрий в своїй вступній промові а відтак в интервієвах з журналістами зазначив примириме становище Поляків, — висказав ся кн. Бісмарк:
"Сей спосіб говореня я знаю; се лиш на початок, щоби примирити цїсаря і правительство. Лєдоховскій рівнож робив се дуже зручно якійсь час, але мій наслїдник (канцлєр Капріві) не повинен був як раз мене копіювати в тім, де я похибив ся. Вкінци раз похибити, може кождому лучити ся; я-ж нїколи так, як деякі люде, не говоривсь, мов би мав тайні зносини з Господом Богом, але два рази похибити, се за много і дуже зле. Коли я тогдї розвідував ся в Римі про Лєдоховского, папа Пій IX відписав менї: "Я даю вам дорогоцїнний камінь, а ви шлете єго найперше ще до ювілєра, щоби єго отаксувати!" Ба, а я таки мусїв відтак сей дорогоцїнний камінь оправити; він все остав таким, яким був в Боґотї, та аж в Острові дещо притих. Особисто не маю нїчого против Стаблевского, хоч він в "культуркамф-і" був одним з найбільше загорілих. Але єго именованє архіепископом було заохотою для польских забагань, а се не добре з огляду на неспокійні елєменти польскі."
Кн. Бісмарк висказав пересвідченє, що Поляки длятого удають тепер так дуже приязних, бо бажають, щоби Нїмеччина побідила Россію а відтак реституовала для 7% міліона Поляків "давну Польщу разом з Русинами і Біло-Россами", менше більше в таких границях, які мала в XIV-тім столїтю при подїлї Россії, аж по за Кіїв, Чернигів і Смоленьск. Свої замітки про Поляків закінчив кн. Бісмарк словами: "Я хочу жити в згодї з всїми моїми співгорожанами, але Нїмеччина за для свого експонованого становища не може позволити собі безкарно на такій люксус, щоби станули попри ню славяньскі або римскі правительства, а вкіци мабуть, я гадаю, ми всї не хочемо вести війни з Россією лиш за-для того, щоби привернути нещастної памяти ре публику польску. Ба але цїла справа розходить ся о се. Поляки уважають Познанщину і західну Прусію за терен до вправ, де они можуть заховати свої національні окремішности, щоби відтак, коли ми, як они надають ся, побідимо Россію, дальше их плекати в славяньскій державі з антіґерманьскою і антіпротестантскою тенденцією. Длятого то і наша найновійша політика супротив Поляків псує стілько крови також в Россії, бо там ширить ся пересвідченє, мов би ми спекульовали на революцію Поляків в Россії."
"А наші політики — говорив кн. Бісмарк — мов би нїчого не примічали. Всїм видає ся, мов би все було як найлїпше. Хибує знаня як головної річи так і детайлїв. Людей, дуже добрих юристів, котрих я уживав за реперторія, де би можна зараз заглянути, висилаєсь тепер в світ яко представителїв ґерманьскої сили і они мають заимпонувати своїми мірними средствами диким народам. Инших, з огляду на их відносини фамілійні, тримаєсь на силу при купі і они не хотять уступити зі становища, котре их живить. Крім того єсть ще дуже много таких, про котрих говорив Фрідріх Великій: "Дуже забавні при пирі, але відтак викинути их за двері", але тепер их не викидають. І з тих то кругів виходить се непорозумінє з Poсciєю, котрого причини майже такі самі, які довели до семилїтної війни: сплетнї, мнимі або дїйстні дотепи Фрідріха о царици Єлисаветї і п-и Помпадур.
"Тепер дають обманювати ся мнимим супокоєм. Але в таких ситуаціях треба завсїгди тямити на сю подїю. В 1848 р. один баталіон войска братав ся з революціонерами на барикадах. Всї загально чудувались. Нараз донесли щось командантови, а сей і видав зараз розказ: "Но, хлопцї, тепер маємо знов патрони, тож зачинаймо!" І дїйстно, Россія не може думати про якусь активну політику на великі розміри скорше, заки не має грошей і відповідного оружя. Але непорозумінє єсть дїйстно, хоч як раз можна би єго тепер дуже легко усунути. Для Россії потрібно цїлком природно помагати собі у внутрішних клопотах залицянєм. Ми не даємо їй до того нїякої причини, тож она й залицяє ся до Италії, Австрії, до папи, може аж надто до Румунії, а з Францією так женихає ся, як Дон Жуан з красавицею. Аґрессивна політика в Европі або Азії цїлком напевно не відповідає намірам царя, котрий єсть спокійним, розважним і любячим домашне житє родинне; єсли-ж він добачає з нїмецкої сторони неприязне успособленє і скріпленє польщини, то він вкінци також і в ударі може бачити як найлїпшу параду. Туга за посїданєм Царгороду зменшила ся де-що під Александром II; він бояв ся ослабленя своєї держави — ще нїхто не став ситим від Візантії — і утрудненя адміністрації, котра і тепер вже майже непроглядна. Для виключно нїмецких интересів повинно бути властиво байдужим, чи Россія возьме до кишенї одного гарного дня ключ до Дарданелїв, запоручить султанови єго серайль і безпечність та відтак буде вижидати виповідженя війни зі сторони Европи. Не знаю, чи і Франція видержить сю пробу, бо она на Всходї має свої амбіції, союз з Магомеданами не був би конче так і популярним в Россії, де реліґійні чувства все ще суть найсильнїйшим мотивом.
"Моя-ж політика тепер така сама як підчас війни кримскої. Я би сказав: Дайте менї спокій з вашими справами, они мене нїчого не обходять, я не хочу мати нїчого з ними до роботи. Я все за тим, не мішати ся, бо зараз і инші зачнуть се наслїдувати. Але у нас тепер така політика, всюди втикати свій ніс, а лиш не лишати ся самим для себе. Се нагадує менї служницю, котра виповідаючи службу моїй жінцї, таку подала причину: "До всего можу навикнути, лиш не до самотности."
Розмову закінчив кн. Бісмарк натяком на внутрішну ситуацію Нїмеччини, именно що-до предложеня войскового. "Правительство гадає, що оно добре поступає, єсли находить підпору. А хто-ж єго підпирає? Як-раз ті партії, котрі невдоволені з истнуючих відносин? Консерватисти, хоч запевняють о своїй независимости до центра, уступлять під напором правительства. До виясненя ситуації причинять ся на кождий случай проєкти войскові і податкові. Я явлюсь в парляментї лиш в крайній потребі. Берлин се місто ґарнізонове а я мусїв би після совісти і мого обовязку станути в опозиції до правительства. Се фатальна роля для мене і я так того бою ся, як давнїйше, коли купаючись, скакав з дошки у воду. А жахаюсь вступленя до парляменту передо всїм з тої причини: особистости теперішних міністрів дуже тонкі, охоронне забороло, яке они подають, таке прозрачне, що завсїгди пробиває через него особа монарха. Я бачу на будучність небезпечність для монархізму в тім, єсли якійсь володїтель занадто часто, хоч би і в найлїпшім намірі, показує ся публично без міністеріяльної одежи. А позаяк видаєсь менї та небезпечність вже близькою, а я не маю охоти ставати до борби зі "штроманами", то і скажу так само як Шаміссо, коли Французи були в Нїмеччинї: Fur mich hat die Situation kein Schwert."
Вкінци не міг здержати ся кн. Бісмарк від притику для тих ґазет, котрі накидають ся тепер на него. "Пpaca перемінить се все, що я говорив про причини, длячого не явлю ся в парляментї. Се так легко, без фальшованя, опускаючи лиш де-що, змінити змисл якої небудь промови. Я-ж сам пробував ceгo, редаґуючи депешу емску (по виповідженю Францією війни), на котрій вже від двацять лїт їздять соціял-демократи. Король прислав менї депешу, позволивши оповістити єї або в части або вповнї; я ж єї так зредаґував вичерпуючи поодинокі слова, що Мольтке, котрий був тогдї у мене, сказав: "Перед тим було се шамадою (сиґнал трубою або бубном), тепер же справдешною фанфарою!"
[Дѣло]
31.10.1892