Тамара Гундорова. Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми. – Київ: Грані-Т, 2013. – 548 с.
Транзитність здається нам винятковою ознакою нашого часу. Варто поглянути на міфології та релігії, філософські системи і дискурси, і ми збагнемо, що, не помиляючись, помиляємося.
«Транзитна культура – це постійно відновлюваний діалог між я і світом, тілом і оточенням, свідомістю і буттям, минулим і сучасним», – у своїй новій книжці Тамара Гундорова, авторка досліджень «Проявлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму» (1997 / 2009), «Femina melancholica. Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської» (2002), «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (2005), «Франко і/не Каменяр» (2006), «Кіч і література. Травестії» (2008), вивчає «симптоми постколоніальної травми» в сучасній українській культурі на прикладі художніх творів та культурних феноменів.
«Транзитна культура» продовжує тематику попередніх праць, певним чином підсумовуючи дотеперішній доробок вченої, доктора філологічних наук, члена-кореспондента НАН України, завідувачки відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. «Транзитна культура» – проміжний підсумок, ще один епізод у розмові, що триває:
Ця книжка є спробою проговорити і пропрацювати травматичні місця української культури початку XXI ст. – постколоніальний ressentiment, розрив ґенерацій і пам’ять про минуле в сучасному пострадянському романі, розрив високої і популярної культури, нове розуміння класики, кічезацію як спосіб рецепції травматичного досвіду, а також Чорнобиль – подію, яка значною мірою визначила й оформила теперішнє мислення в Україні.
До видання ввійшли статті та есеї, почасти публіковані, значною мірою перероблені та розширені. Водночас «Транзитна культура» – більше, ніж збірка: теми і твори вступають у продуктивний діалог, з якого народжується відчуття цілості. Мабуть, така форма найбільше відповідає сюжетам. Улюблені сюжети Гундорової – сучасна література, Чорнобиль, меланхолія, популярна культура і кіч.
В контексті актуальної ситуації вступний есей (««Внутрішня колонізація» – повторна колонізація») набуває особливої ваги. Аналізуючи новітні публікації дослідників російської літератури Александра Еткінда і Марка Ліповецького, Гундорова доходить невтішного висновку:
Таким чином виходить, що свій народ, свій інший, щодо якого російська еліта, якщо йти за міркуваннями дослідника, здійснює внутрішню орієнталізацію, є саме українцями.
Ці сказані в іншому, хоч, може, й не такому вже іншому контексті слова якнайкраще наближають до того, що зараз відбувається між Україною та Росією, пояснюють, самі того, можливо не прагнучи, чому так. Чому Росія досі не відпускає Україну? Бо в уявленні росіянина українець – це «інший» його власного «я», яке делегувало цьому «іншому» все те, що завадило б «я» відчути себе таким, яким воно воліє себе бачити. Без цього «іншого», без українця, росіянин опиняється раптом сам-на-сам із дражливим питанням власної ідентичності, до чого він не готовий навіть зараз, на початку XXI ст. Альтеритичність як жодний інший підхід чудово описує цей парадокс. А що ж українська література?
Саме українська література виступає тим полем, де артикулюються чимало постколоніальних моделей мислення і де випробовуються різні форми культурної ідентифікації. Таким чином найновіша українська література впродовж 1990-х років запліднюється соціокультурною рефлексією, спрямованою на осмислення стосунків метрополії і колонії, «свого» і «чужого», домінантного й підлеглого, інтимного й соціального, чоловічого і жіночого, моно- і полікультурного, автентичного і стилізованого, у цілому – сигналізує про новий стан: входження в зону транзитної постколоніальної культури.
Досліджуючи пострадянський роман, Тамара Гундорова пише про уяву і пам’ять, про тип лузера, героя сучасної літератури, про порожнечу і присутність. Слід визнати, що в контексті проблематики пам’яті пострадянський роман – явище воістину симптоматичне. Він не так далеко втік від Еткінда і Ліповецького, а часом здається – в їхні обійми. В ньому уява часто-густо – різновид амнезії. Звісно, в сучасних художніх творах зустрінемо спроби серйозного проговорювання, як у Євгенії Кононенко, однієї із розглянених Тамарою Гундоровою авторок. Інша промовиста лінія дослідження – від Гоголя до Вєрки Сердючки.
«Транзитна культура» – цікавий, важливий погляд на сучасну літературу й культуру, осмислення світових здобутків у теорії літератури, а воднораз – артефактів та феномени українського сьогодення. Тамара Гундорова робить це майстерно, полемічно, критично.
20.03.2015