Урочистості, присвячені 45-ій річниці студентських акцій протесту, проходять цими днями в цілій Польщі. Події березня 1968 року стали одним з найважливіших історичних моментів в повоєнній історії країни. Саме тоді в ПНР спалахнула перша повномасштабна політична криза, ознакована студентськими демонстраціями, жорстоко розігнаними поліцією.
Українським читачам більш знаними є Празька весна чи паризькі тогочасні події. Насправді ж ті чи інші акції непокори прокотилися фактично цілою Європою. Багато істориків вважає, що весною 1968 року Старий світ ставив нарешті тлусту крапку в своїй тривалій «історії несправедливості» й переходив у нову еру – еру гуманізму. І ми можемо лише шкодувати, що цю революційну хвилю було зупинено на неприступному кордоні «братських» держав – ПНР і СРСР.
Говорячи про березень 1968 в Польщі, не можне випускати з уваги події, які сталися 12-ма роками раніше. Жовтень 1956 рік приніс багато надії польського народу. Тодішній перший секретар ПОРП Владислав Гомулка на восьмому пленумі партії ініціював ліберальні зміни. А куди було подітися польським товаришам, раз уже Хрущов проголосив «відлигу» – лише йти московським курсом. Польське керівництво заявило тоді про свої наміри: амністувати політичних в'язнів, налагодити взаємини з Церквою, послабити цензуру, обмежити вплив служби безпеки тощо.
Нині ми можемо впевнено стверджувати, що ніхто особливо й не думав реалізовувати ці обіцянки. Польський народ, котрий вже приготувався на повні груди вдихнути кисень свободи, наразився на вуглекислий газ демократичних обмежень. За наступні роки було лише нарощено поліційний апарат, посилено цензуру, відновлено антицерковну політику. Були ліквідовані популярні в колах польської інтелігенції тижневики "Po prostu" і "Przegląd Kulturalny".
Нова хвиля згортання демократій прокотилася Польщею влітку 1967 року у зв'язку з початком арабо-ізраїльської війни. Кремль засудив Ізраїль і розірвав з ним дипломатичні відносини, давши таким чином відмашку антисемітській істерії в цілому комуністичному таборі.
Цькування євреїв розпочалися й у Польщі фактично на всіх рівнях: у апараті ПОРП, в армії й поліції, у наукових і викладацьких колах тощо. Свого апогею антиєврейська кампанія досягла 19 червня 1967, коли Владислав Гомулка, виступаючи на VI з'їзді профспілок, виголосив тезу про існування в Польщі "сіоністського п’ятої колони", яка підтримує агресію Ізраїлю проти арабських країн.
Після цього євреїв почали масово звільняти з роботи. Лише з Війська польського було відправлено у відставку 200 високих чинів, зокрема 14 генералів. З університетів виганяли викладачів, зі шкіл – вчителів, з газет – журналістів. Причому не лише євреїв, а й тих, хто дозволяв собі стати на їхню підтримку. Своїх кафедр позбулися такі знані професори, як Зиґмунт Бауман, Лєшек Колаковський, Броніслав Бачко, Марія Гіршович тощо.
А тут ще почала набирати обертів Празька весна, то ж Гомулка вирішив продемонструвати Кремлю, що він – не Дубчек, що він твердо вірить в комуністичні ідеали й придушить у зародку будь-який ліберальний ревізіонізм.
Аби засвідчити перед Москвою, що він святіший за Папу Римського, Гомулка дав наказ розпочати цензура польської класики, яка досить часто була спрямована проти Російської імперії. Таким чином під заборону потрапила навіть п'єса Адама Міцкевича «Дзяди». 30 січня 1968 року відбувся останній дозволений показ вистави поставленої режисером Казімєжем Деймком у Варшавському Народному театрі. Зал був ущерть заповнений глядачами, серед яких найбільше було молодих людей, студентів.
По завершенню вистави увесь глядацький загал рушив до пам’ятника Міцкевичу, вигукуючи «Хочемо культури без цензури!», «Незалежність без цензури». Поліція спершу не знала як реагувати, та згодом, отримавши, очевидно, відповідні вказівки, мітинг біля пам’ятника було брутально розігнано. Кілька десятків студентів було затримано. Двоє з них – відомі нині інтелектуали Адам Міхнік і Генрик Шляйфер – були вигнані з університету.
Звістка про події у Варшаві досить швидко рознеслася Польщею і цілим світом. Про студентський мітинг написали, зокрема, "The New York Times", "The Washington Post", багато європейських видань, про це була програма на "Радіо Свобода". У самій Польщі розгорнулася ціла «війна листівок».
І от 8 березня цілою країною прокотилася хвиля студентських демонстрацій: у Вроцлаві, Лодзі, Кракові, Гданську, Торуні, Познані… Учасники акцій вимагали поновлення в університеті Міхніка і Шляйфера, скасування карних справ проти інших арештованих студентів. Окрім того, студенти несли гасла про скасування цензури й повернення творчої свободи. Влада нацькувала на студентів поліцію з кийками. Багатьох учасників акції було жорстоко побито.
Але це не злякало студентів. Протести тривали й наступними днями, до них почали долучатися чимраз нові виші. Для упокорення демонстрантів влада була змушена мобілізувати народних дружинників, курсантів військових училищ.
Зрозуміло, що влада не змарнувала шансу, аби використати студентські протести для посилення боротьби з "сіоністською п’ятою колоною". Партійні бонзи стверджували,що саме євреї збурили несвідому молодь. Польська влада починає ледь чи не силою виганяти євреїв з країни. Їх позбавляли громадянства й внутрішніх паспортів, видаючи так званий «білет в один кінець» – закордонний квазі-паспорт, дійсний лише на виїзд з Польщі без права повернення. У документі було записано: «Власник не є громадянином Польщі». Зайве казати, що такі події серйозно зашкодили реноме Польщі на міжнародній арені. З такими документами свою батьківщину упродовж 1968-1972 років полишило понад 15 тисяч колишніх польських громадян.
А студентські протести до кінця березня владі вдалося поступово вгамувати. І хоча до реальних політичних змін вони не призвели, все ж серйозний позитивний ефект на суспільну ситуацію в країні вони справили. Акції протесту змінили свідомість значної частини польського суспільства, зробили його більш непокірним, вільнішим, принаймні, у думках. Саме березень 1968 можна вважати прологом до подій 1980-го року, створення «Солідарності» й врешті-решт декомунізації Польщі 1989 року.
12.03.2013