Чи можливо створити загальноєвропейську армію? Ця ідея реґулярно спалахувала в головах провідних політиків Старого континенту, але так само швидкоплинно сходила на пси, натикаючись на рифи реальності. Цього тижня її озвучив президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер. І навіть склалося враження, що його наміри поважні.
Більш-менш розлого колишній голова уряду Люксембурга Жан-Клод Юнкер виклав свої мілітарні плани в інтерв'ю, опублікованому на шпальтах Welt am Sonntag. На його переконання, лише володіючи власними боєздатними збройними силами, Європа зможе переконливо реагувати на загрозу миру і в країнах-членах ЄУ, і в сусідніх з нею країнах.
Зрозуміло, що повернутися до цієї ідеї президента Єврокомісії змусила аґресія Росії в Україні. Тепер вже Кремль загрожує державам Балтії, російські бомбардувальники, здатні нести ядерні боєголовки, зухвало літають поблизу Туманного Альбіону, російські субмарини вештаються територіальними водами Швеції тощо.
«Загальноєвропейську армію неможливо створити моментально. Але вона дасть Росії зрозуміти, що ми серйозно ставимося до обстоювання цінностей Європейського Союзу», — наголошую Юнкер, доречно натякаючи, що поки що Москва не вважає позиції ЄУ «серйозними».
Для європейців дедалі очевиднішою стає та істина, що Путін може не обмежитися інвазією в Україні. На Донбасі й у Криму він лише тестував свою новітню стратегію «гібридної війни».
«Апетит матінки-Росії приходить під час їжі, тож успіх (в Україні. — «Z») може надихнути Путіна на те, щоб просуватися щораз далі й далі, при тому не перетинаючи критичного порогу, визначеного 5-ю статтею Північноатлантичного договору про колективну самооборону, за яким починається війна. Щобільше, у нього може виникнути спокуса перевірити, чи справді в цій статті в обов'язковому до виконання формулюванні записане останнє слово Заходу. Стратегія гібридної війни демонструє, що не варто нічого сприймати як даність і непорушний факт. Зокрема й обіцянку партнерів з НАТО дотримуватися військової солідарності», — слушно зауважує колумніст Die Welt Міхаель Штюрмер.
Отже, небезпека, яку в Європі й досі сором'язливо називають «українською кризою», лякає європейців чимраз більше. Але чи вперше? Аж ніяк. Вперше ідея створення Європейської оборонної спільноти виникла ще 65 років тому. У липні 1950 року бушувала корейська криза. Пхеньян за підтримки Москви і Пекіна напав на Південну Корею, щоб об'єднати півострів під комуністичним прапором.
Зауважмо, що тоді небезпека дислокувалася на кілька тисяч кілометрів далі, зрештою, на іншому континенті й, так би мовити, в іншому цивілізаційному вимірі. Проте вже тоді у Європі зростали побоювання, що аналогічний сценарій (гібридної війни?) може бути реалізований Кремлем і в «Країні сонця, що заходить». Зосереджених у Східній Німеччині радянських військ і техніки було досить для розгортання повномасштабного воєнного наступу. А Берлінського муру тоді ще не спорудили.
Тож політики Франції, Італії, Західної Німеччини та країн Бенілюксу розпочали інтенсивні перемовини про об'єднання своїх оборонних потенціалів. І хоч на той момент НАТО вже існувало й мало свою 5 статтю (в якій передбачено, що напад на одну країну-члена вважається нападом на весь Альянс), усе ж багато хто сумнівався у реальній здатності трансатлантичного блоку надати надійний захист від загрози, яка тут, під боком.
Вже тоді було розроблено революційну концепцію, згідно з якою збройні сили кількох країн мали б об'єднатися під загальним командуванням. Усі розуміли, що протистояти такій шаленій потузі, як радянська армія, яка нещодавно розгромила Вермахт, можна було лише об'єднавши зусилля.
Чим все закінчилося — відомо. Корейський конфлікт поступово вщух. Між КНДР і Південною Кореєю було створено потужний кордон з мурами і мінними полями. З останнім пострілом на Далекому Сході розвіялася й тривога європейців. Ідея Європейської оборонної спільноти зійшла на пси.
Однак розмови про європейські збройні сили точилися реґулярно, щойно виникала нова загроза. 1962 року розгоряється Карибська криза й відповідно — загроза атаки радянських танків з боку НДР. Знову збираються владні мужі з європейських столиць і починають балакати про доконечність об'єднання воєнних потенціалів. Потім — Афганістан, далі — балканська війна, напад Росії на Грузію…
Так, такої серйозної загрози, як під час вторгнення російських військ в Україну, Європа вже давно не відчувала. Але чи означає це, що ідею буде доведено до реалізації? Навряд.
Ініціатива Юнкера має мізерно мало шансів ще й тому, що її обґрунтування цілком хибне. Адже нинішня воєнна слабкість Європи полягає зовсім не в нестачі озброєння. Вона полягає у браку рішучості, у браку єдності членів ЄУ. Що з того, що буде створено багатотисячну армію під синім прапором з дванадцятьма золотистими зірочками. Що з того, що вона буде озброєна найновішими танками Leopard, невразливими панцеротранспортерами Boxer, сучасними винищувачами Tornado, потужними гелікоптероносцями Mistral тощо, якщо вона так і не зрушить з місця. Бо не наважаться європейські лідери піти війною на Путіна, принаймні забракне консенсусу (бо саме консенсусом ухвалюватимуть рішення в новій військовій структурі).
За існування Європейської оборонної спільноти Україна навіть не змогла б отримати британських і польських інструкторів для вишколення своїх новостворених батальйонів. Бо вже зараз багато європейських політиків різко критикують одноосібне рішення щодо цього Лондона і Варшави. Мовляв, не можна провокувати Москву.
Юнкер, розповідаючи про спільні збройні сили, кілька разів запевнив, що вони в жодний спосіб не мають стати конкурентом чи альтернативою НАТО. Але якщо міркувати в практичних категоріях, то чим ще вони можуть стати? Тут вже справді: або труси, або хрестик. Або радикально реформувати Північноатлантичнй Альянс, або нарешті лишитися того ровера й перейти до створення Європейської оборонної спільноти. Який сенс витрачатись подвійно на одне й те саме?
Але якщо НАТО вже давно існує, якщо воно виробило свої принципи функціонування, створило структури, то який сенс відмовлятися від організації, яка через кілька років святкуватиме своє сімдесятиліття? Яка довела якщо не таку вже й ефективність, то принаймні життєздатність. Може, набагато доречнішим і прагматичнішим було б здійснити радикальну реформу в Альянсі, спрямовану на підвищення ефективності та обороноздатності. Можна навіть вдатися до такої «крамольної» речі, як відмова від необхідності консенсусу, принаймні у чітко визначених екстраординарних випадках.
Адже створення європейських збройних сил неминуче призведе до певного дистанціонування від Сполучених Штатів. Що це означатиме в контексті кремлівської загрози? Лише те, що Європа, яка останні два десятиліття бездумно заощаджувала на оборонному бюджеті, залишиться сам на сам з армією країни, яка зароблені в тій-таки Європі мільярди спрямовувала на підвищення своєї обороноздатності. Так, навіть за актуальних обставин російська армія у технічному плані великою мірою поступається сумарній армії Європи. Але вже зазначені вади гіпотетичних об'єднаних європейських збройних сил можуть звести ці переваги нанівець. Тому без Америки, без НАТО Європі наразі не перебутися.
10.03.2015