Одинокий на ложу недуги
З сьвітом горя робив порахунки,
І питав ся: "де брати, де други,
Де останнї, пращальні цїлунки?
Я любив вас, учив — а ви нинї
Позабули мене, опустили,
Пю терпіннє гірке по краплинї
І неплаканий йду до могили."
Зажурив ся, зітхнув, примкнув очи;
"Ох, як тяжко в неволї вмирати!"
Чорна хмара тягнула з півночи,
Десь далеко гудїли гармати.
Десь далеко горіло пів сьвіта.
Як у пеклї в огни клекотіло...
Мре під муром вдова неогріта,
Бє опівніч годинник несьміло.
І втворили ся двері у хату
І народу найшло повні сїни,
До постелї припали. "Наш тату!
Наш учителю!" "Хто ви?" "Ми тїни."
Бачить — тїни блїді і керваві,
Куля, стричок, несказані болї.
Але око їх мріє о славі,
Але думка буяє круг волї.
Хоч конали, як пси на морозї,
Дерли землю і з голоду пухли,
Не піддались чужій перемозї,
На крик волї вони не оглухли.
"Батьку! Батьку! Диви ся на рани,
На керваві мужицькі долонї,
Ми пірвали ворожі кайдани,
Хоч самі сконали на припонї.
Ти учив нас, як волю кохати,
Ти учив нас, де сьвіт, де темрява,
І учив, як достойно вмирати.
Коли того жадати-ме справа.
Ми послухали тої науки,
За приміром великим йшли гідно,
І хоч крачуть над нами злі круки,
Ми ідемо зі сьвіта погідно.
Бо сповнили усе по закону,
Як велїла нам честь чоловіка.
Дали справі такого розгону,
Що вона не спинить ся до віка.
Їй уже не страшні казамати,
Нї Сибір, анї кнут, нї тирани,
Ми вже знаєм, як грають гармати,
Ми вже чули, як рвуть ся кайдани.
Ми дивились, як воля сьмієть ся,
Коли правда тьму чорну розсьвітить,
Хоч умремо, дїло не спинить ся,
Що почали батьки, скінчать дїти!"
Тихо стало, як в келї чернечій,
Десь далеко гудїли гармати.
Опустились повіки старечі...
Міг спокійно і тихо вмирати.
[Дїло]
20.02.1915