Сховище цивільної оборони

«Сховище цивільної оборони» — саме так було написано на дверях, які ще вчора, а може, передвчора, хто ж на це звертає увагу, були дверима підвалу. Навіть не так, сорок чотири роки ці двері, з часу заселення цього типового багатоквартирного будинку — «архітектурний шедевр» епохи Брежнєва — звичайного західноукраїнського міста, були нічим не примітними дверима в підвал.

«Слава Богу ми далеко», — сказала сусідка пенсіонерка, вперше помітивши напис «Сховище» на дверях в підвал. Вона просто забула, що «Киев бомбили, а нам объявили, что началась война». Або не вірить, не хоче повторення того, що було в дитинстві. Власне, ніхто не вірить, надто важко повірити, що нас будуть бомбити. Експерти також кажуть, що це неможливо, так далеко він не зайде, це безумство. Так власне й казали, розмаїті експерти, наші і їхні, вони ж точно знають, коли в Криму, якісь невідомі БеТеРи з солдатами рушили колоною в напрямку Сімферополя, і навіть тоді, коли впав, був збитий наш перший вертоліт біля Слов'янська, вони шукали якесь раціональне пояснення, чому цього не може бути, це вже було. Війна.

В школи знову повернули «початкову військову підготовку». Можна сміятись, коли нас школяриків також вчили довго і нудно марширувати —  так, але автомат АК-47 нас таки навчили розбирати й збирати на швидкість, з закритими очима, що я і зараз можу це повторити. У нас в школі в підвалі був тир, і ми навчились стріляти. Можливо, такий воєнрук нам попався, фронтовик, а можливо, так мало і бути. Надягання протигазу, марш-кидок, димова завіса і одиночні постріли з АК. Все це в школі, старші класи, п'ятиденні збори. Можна сміятись, дитинство. Наш взвод співав на плацу «Красная армия чорний барон снова готовят нам царский трон».

Можна сміятись з цього параду і з того, що «які автомати, чоловіче, зараз війна технологій». Так, тільки не на вулицях міст, де кожен дім — це фортеця, де кожен двір — западня, ти тут свій, а вони, вороги, тут чужі. Тут ми бігали довго і нудно, вчились, нам кричали «спалах справа, спалах зліва», ми готувались до нападу ймовірного противника з Заходу. Завжди з Заходу.

Вони, покоління наших дітей, має не противника, реального ворога зі Сходу, з яким вже воює, і це вже назавжди. Ворожнеча і ненависть, це дуже погано й трагічно, але це на віки. І не тільки тому, що війна, зараз і вже, і не тому, що географія винна, яку не змінити: живуть же у мирі сусіди, домовились і поважають інших і себе, проблема тут люди, народ, росіяни. Насамперед люди. Ті, що з того боку кордону, ті прості роботяги Уралвагонзавод, чи ткачіхі з Іваново, що хочуть «надо было сразу танки на Киев», чи московські професори філології, які доводять, а завжди доводили, що «было же единое пространство, единый язык от Новгорода, Пскова до Киева» і далі звичайно на Південь, чи ще гірші історики, попи, для яких ми єретики, і Філарет наш єретик, або журналісти і політологи, які ніби за нас, за свободу — ці демократи, ці їхні ліберали. Тільки от деколи так і пролітає цей тон, ця зверхність, іронія і, звичайно, поблажливість «куда вам без нас». Про поляків, не то що про німців, японців, французів, так не пишуть. Ніколи. Бо вони незалежні.

Миру між нами не буде ніколи. Перемир'я — так, звичайно, на якийcь час. Навіть тоді, коли на троні буде не Путін, а ще хтось, зовсім інший, там сидітиме деспот. Ми тепер — це Ізраїль, а вони — це араби, і краще, якщо кожен згадає, як тримав автомат чи робив перев'язку, навіть якщо на уроці ми не вчились як треба, були дітьми, сміялись, бо не вірив ніхто тоді, як не вірить тепер. Вони також не вірять, не всі. В Маріуполі, чи в Краматорську, я мовчу про Донецьк, Волноваху, Дебальцеве чи той же Слов'янськ.          

Ви можете вимкнути телевізор, відключити телефон, Інтернет, не читати газет і не слухати радіо, не виходити на вулицю і не помічати людей зі скриньками і оголошень, які починаються «Шановна громадо...» —  далі кого, де і коли ховатимуть — і закінчуються «Герої не вмирають». Ви можете вірити, що в нас нічого не змінилось, мирне небо над нами, але коли ви, чомусь, не почуєте сиґнал тривоги, а лиш побачите, як падають стіни, — буде вже пізно, тому краще знати, де ж той підвал, де ті двері, де «Сховище цивільної оборони» і як туди бігти, дуже скоро. Краще бути готовим, навіть якщо вся твоя зброя — це старий автомат або просто рушниця. Краще так, бо інакше війна і поразка, і смерть.