Війна миром

Свіжі домовленості, якими закінчилися нічні чування, коли всі чекали мінського дива, – розчарували скептиків і заспокоїли оптимістів. Ллється відтак багато оцінок: від набридлої мантри про те, що влада нас «злила», до гордості за стійкість президента та української дипломатії. Однак, на відміну від попередніх раундів, 17-годинний марафон з участю президентів України та Росії, а також лідерів Німеччини і Франції у гостях в «ізольованого диктатора» відбувся вже без ілюзій. Без ілюзій щодо справжніх прагнень Росії на Донбасі, без ілюзій щодо подальшої ескалації конфлікту – а вона раніше чи пізніше настане, адже лідери РФ, щойно повернувшись із переговорів, уже оголосили кілька заяв, протилежних за змістом до того, про що йдеться на папері.

Самі ж угоди не несуть нічого категорично нового для «мирного плану», що був оголошений ще у вересні. Кожен з пунктів у той чи той спосіб уже проголошувався раніше. На відміну від попередніх версій, новий документ встановлює чіткіші часові межі для виконання зобов'язань, а також узалежнює одні пункти від інших: скажімо, Україні обіцяно повернути контроль за державним кордоном з Росією, після того як вона внесе зміни до Конституції щодо децентралізації влади й ухвалить додаткові ґарантії для самоврядування на Донбасі.

Порошенко та Путін: віч-у-віч

Цього разу без ілюзій

Згодом спробуємо проаналізувати зміст нового мінського документа з назвою «Комплекс заходів щодо виконання мінських домовленостей», який підписали лідери рухів «ДНР» і «ЛНР» Олександр Захарченко й Ігор Плотницький за участю представників тристоронньої контактної групи – Леоніда Кучми, Михайла Зурабова та Гайді Тальявіні, – а також спробуємо порівняти його з попередніми версіями. А поки що поставимо інакші питання. Чи означає нова угода, що війна закінчилася? Чи забезпечує вона перемогу України? Чи повертає вона Донбас під контроль України?

Відповіді: ні, ні і ні.

Маємо справу з тимчасовим перемир'ям. Росія не досягла своїх стратегічних цілей, і вона не відчепиться від України. Кожна зі сторін по-різному бачить вихід з конфлікту, має свої сподіванки від «мінських угод» й інакше тлумачать спосіб втілення задекларованих пунктів. Ніхто не ширяє фантазіями у хмарах, думаючи, що назавтра російські війська вийдуть зі своєю технікою з території України, а з сепаратистських окопів припинять стріляти у напрямку українських солдатів уже під час перемир'я. Не виглядає також на те, щоб український президент сприймав результат дипломатичної битви як крапку в цій війні.

Головний вислід довготривалої суперечки: підписана угода дозволить найближчим часом установити сяке-таке затишшя на фронті, припинити кровопролиття, перевести подих. Вона дозволить звільнити українських полонених і, можливо, навіть Надію Савченко. Угода стримала війну, яка наближалася – це визнають усі сторони – до нечуваного рівня ескалації. Західні лідери, що протягом останнього тижня брали участь у переговорах із Володимиром Путіном, зазначали, що дипломатам залишається чи не єдиний шанс уникнути масштабного кровопролиття.

«Домовленості стали полегшенням для Європи і надією для України», – сказав після переговорів Франсуа Олланд. «У нас тепер є проблиск надії, але ми не плекаємо жодних ілюзій, багато що потрібно зробити з того, що належить», – оцінила натомість Анґела Меркель. Думку голови уряду Німеччини підхопив також міністр закордонних справ Франк-Вальтер Штайнмаєр: «Для декого цього не буде достатньо. Ми теж хотіли більшого».

Якщо у Мінську й був переможець, то це Олександр Григорович

Важливо підкреслити, що переговори в Мінську – це також спосіб скласти чіткий перелік зобов'язань перед Росією, дарма що вона наполегливо заперечує свою причетність до конфлікту. За порушення домовленостей Росію чекатиме збереження санкцій, а в разі ескалації – їх посилення. До честі європейських лідерів, за півроку вони не допустили різночитань щодо попередніх угод, і там, де Росія на «чорне» казала «біле», Захід лишався на боці України. Москву попередили про те, що чекатиме на неї через порушення нових угод. «Яструби» західної дипломатії пропонували вдатися до рішучих кроків іще в січні, відколи почалися потужні атаки на донецький аеропорт. Проте для того, щоб визріти до таких децизій, неквапливій дипломатичній машині знадобився час. Понад усякий сумнів, наступного разу (сподіваймося, що того разу все-таки не буде) вагань буде набагато менше.

Відразу ж після Мінська Петро Порошенко відбув у Брюссель, де зустрічався з чільниками країн-членів ЄС у форматі Європейської ради. На найближчий час запланована розмова голови держави з кимось із лідерів США. Розмовляли про координацію дій у втіленні «мирного плану», реакцію світової спільноти на випадок зриву «режиму тиші», обговорили військово-технічну співпрацю (можемо пофантазувати, що ховається за цим евфемізмом). Президент України заявив у Бельгії: «Якщо Мінський меморандум буде порушуватись, то це призведе до подальших жорстких заходів з боку Європейської комісії та США».

Знову вибори

Стрижень плану – перехід учасників сепаратистського руху на леґальне становище через місцеві вибори, а також посилення повноважень реґіональної влади на окупованих територіях. Для того доведеться амністувати представників організацій «ДНР» і «ЛНР», а декотрих – звільнити з українських в'язниць. «Комплекс заходів…» передбачає, що вибори мають відбуватися за законом про «особливий статус», ухваленим у Верховній Раді ще восени.

Амністія… Ми проходили цю дискусію ще восени. Держава може висловити своє ставлення до людей, котрі підняли проти неї зброю, у два способи: покарати – для цього треба продовжити війну; або примусити їх до роззброєння іншими методами, і тоді амністія – це «вхідний квиток» до переговорів. Тобто нема вибору між тим, милувати чи не милувати – треба вибирати між тим, воювати чи домовлятися. Не маймо також сумнівів, що Росія вимагатиме амністії для найбільших злочинів, котрі потрапили до рук українських правоохоронців, намагаючись зробити їхні кримінальні справи нарочито гучними і показовими. Наприклад, таким кроком може бути вимога випустити на волю корегувальника на прізвисько «Даїшник», який, за інформацією правоохоронців, спричинився до десятків смертей у Маріуполі. Уявляєте собі реакцію української громадськості на такі кроки влади?..

Помилування та амністія мають відбуватися за спеціальним законом – такий акт також вже ухвалено в парламенті. І, власне, за що би ми не вхопилися в цій частині «мирного плану», то смикнемося: «Стривайте! Те саме пропонувалося раніше...»

Іноді кажуть: щоб вирахувати брехуна, змусь його розповісти історію у зворотній хронології. Скажімо, сьогодні Сергій Лавров силкується виглядати як конструктивний дипломат, у той час коли він просить «кієвскіє власті» провести вибори на Донбасі. Та Лавров, вочевидь, забув, як Кремль тиснув на Україну, аби та змирилася з сепаратними, самовільними виборами 2 листопада. Він не хоче згадувати про те, що леґальні вибори були обіцяні Донбасові 7 грудня згаданим законом. Намагається приховати згадки про «гумконвой» з буряками та морквою, якими одурених виборців заманювали до виборчих дільниць. Ця лицемірна когорта гучно реготала з України, коли обдурила наївну «хунту» з виборами. Вона підло скористалася зі згорьованих виборців, котрим обіцяли «зажити краще і веселіше» – хоча насправді втягувала їх у горнило війни, яке від осені забрало сотні, тисячі життів. Адже ці дивні вибори – звісно ж, при мізерній конкуренції, звісно ж, імітаційні – могли відбутися ще восени…

Сьогодні вони хвастають тим, що змусили Київ відновити виплати та дотації для Донбасу. В новій угоді це називається так: «Визначення модальностей відновлення соціально-економічних зв'язків». Хоча забувають, що зрив соціальних виплат розпочався, знову ж таки, саме з рішення Росії проводити на Донбасі сепаратні вибори. «Економічна блокада» була дошкульною політичною відповіддю на відхід сепаратистів від «мінських домовленостей». Фактично Кремль видає за власну дипломатичну перемогу ті пропозиції, котрі були очевидними для всіх, крім Кремля, ще півроку тому. Тим самим він також розписується у власній дурості та власних помилках. І доводить, що в цій збройно-пропаґандистській війні його найменше цікавлять люди чи доля їхнього самоврядування.

Тривожний початок

Щодо автономії, то Петро Порошенко в ранкових заявах мав рацію: про автономію Донбасу в підписаних документах не йдеться. Однак Україна бере на себе зобов'язання провести конституційну реформу, якою передбачатиметься децентралізація влади та особливий статус Донбасу. Нове законодавство має ґарантувати: право реґіону на мовне самовизначення; можливість погоджувати прокурорів і суддів, формувати «загони народної міліції»; транскордонну співпрацю з Росією. А це, власне, і є ознаки автономного реґіону. Декотрих із цих прав не мала навіть АР Крим.

Ці пропозиції теж перекочували у новий план з попередніх, вересневих, домовленостей. Та якщо раніше йшлося про те, що «особливий статус» є тимчасовим, то тепер він має стати законодавчою константою, може, на рівні Конституції.

І щойно після того, як Україна проведе конституційну реформу, їй обіцяють повернення повного контролю за державним кордоном з Росією.

Яких солдатів виведе Росія?

Пастки є на кожній сторінці підписаного документа. Зокрема, вони містяться у двох найважливіших пунктах – контролі за кордоном та виведенні військ.

Позаяк доступ до державного рубежу узалежнюють від змін до Конституції, це означає: якщо Росії не сподобаються конституційні зміни (наприклад, якщо там не буде механізмів для закріплення позаблокового статусу України) – Москва може залишити кордон відкритим. (До речі, колишній міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський на радощах прокоментував, що підписані в Мінську угоди не передбачають ані позаблоковості, ані федералізації. Тим самим він підтвердив, що ці речі є важливими для Росії, і вони, можливо, стояли на порядку денному дискусії.) Українська влада, нагадаємо, планує внести зміни до Конституції у вересні–жовтні. Є великі сумніви, що перемир'я збережеться до того часу…

Щодо вицофування військ, то цей пункт сформульовано так: «Виведення всіх іноземних воєнізованих формувань, військової техніки, а також найманців з території України під наглядом ОБСЄ. Роззброєння всіх незаконних груп». Росія далі наполягає на тому, що її вояків на Донбасі немає, а отже, нікого звідти вона і не може виводити. Відразу після закінчення мінського саміту МЗС Росії видало глузливу заяву, в якій закликало інші країни не висилати своїх військовиків на Донбас. Як приклад, відомство Сергія Лаврова згадало про хорватських бійців, котрі воюють в Україні на боці полку «Азов». МЗС РФ вважає це порушенням нових мінських домовленостей. Немає жодного сумніву, що Кремль вигадуватиме ще сотні подібних бздур для приховування воєнних злочинів Росії на Донбасі.

​Путін: наодинці з манією

За останній рік українці вже вивчили спосіб думання російських лідерів, тому можемо спрогнозувати, що надалі у Лаврова казатимуть, ніби на Донбасі залишилися не найманці, а леґалізована завдяки закону про «особливий статус» «народна міліція». Звісно ж, якщо бійців офіційно працевлаштують через муніципальні структури, а їхню військову техніку (танки, «Гради», «Тополі» тощо) поставлять на баланс відповідних райвідділків, то не буде кого виводити за кордон...

Якщо ж порівнювати «Мінськ-2» з «Мінськом-1», то головні поступки, на які пішла Україна: надання «особливого статусу» окупованим районам Донецької та Луганської областей на довготривалу перспективу; декларація готовності відновити соціальні виплати. Головні здобутки: встановлення часових меж для відведення важких озброєнь, виводу найманців та перекриття кордону. Тільки хто ж це виконуватиме?.. Підсумовуючи: якби план, підписаний у Мінську, втілився так, як він викладений на папері, – це справді вважалося б прийнятним компромісом і добрим способом на мир. Не сталося ані прориву, ані «зради». Україна могла досягти більшого – могла відступити ще більше. На жаль, план, в якому ми ставимо ультиматум «Забирайтеся всі геть, а ті, хто лишаться, не дістануть амністії», – нереальний… Та хоч би яким був план, Росії ж ідеться про інше. Тож варто чекати, що Москва намагатиметься зірвати план у той чи інший спосіб: або через провокації у зоні АТО (чи як тепер називатиметься ця зона?), або через виставляння неприйнятних вимог.

План, схвалений «нормандською четвіркою», має шанси успішно подолати кілька пунктів, просунутися до «режиму тиші», тимчасового відведення важких озброєнь, обміну полоненими та проведенням виборів на Донбасі. Подальші поступки – законодавчу автономізацію Донбасу, оформлення дотацій, відбудову інфраструктури – Україна, вочевидь, прив'язуватиме до того, як Росія виконуватиме свою частину зобов'язань. Саме тут перемир'я і може зірватися.

Дебальцеве під найвищою загрозою

Сам «режим тиші» планують запровадити о 00:00 15 лютого. Іншими словами: російські війська ще мають дві з половиною доби на війну. Їхня мета цілком очевидна – Дебальцеве.

Становище українських вояків у Дебальцеві нагадує футбольну команду, яка грає з жорстоким суперником на утримання рахунку і гравці якої відчайдушно тримають оборону, чекаючи «фінального свистка». «Свисток» мав пролунати в Мінську – однак виявилося, що ще залишається «додатковий час», який минає нестерпно важко, а противник напосідає на ворота.

Увесь четвер точилися бої за Логвинове – у пункті, де російські сили прагнуть «замкнути» котел. На південь від Дебальцева все контролюють сепаратисти

Під Дебальцевим росте напруга, незважаючи на деклароване перемир'я. Користувачі соцмереж інформують про те, що довкола міста формуються потужні загони російських сил. Вночі проти 12 лютого штаб АТО зауважив перехід через кордон 50 танків, 40 одиниць систем залпового вогню та 40 панцеротранспортерів. Авжеж, вони їдуть на українську територію не для того, щоб робити мир. Росія кине всі сили на те, щоб протягом цих двох діб влаштувати біля вузлової залізничної станції трагедію.

У четвер удень, невдовзі після закінчення переговорів у Мінську, українським силам удалося розблокувати дорогу, що веде до Дебальцева з Артемівська, неподалік від села Логвинове. Надвечір цю ділянку знову перехопили російські сили. Це лише підтверджує інформацію про вкрай загрозливу ситуацію: ворог зосередив біля «дебальцівської дуги» надзвичайно потужні сили.

Для Росії Дебальцеве має не лише велике воєнне (атака на живу силу, нищення техніки, захоплення територій та комунікацій) та політичне (демонтаж «лінії розмежування», примушення до поступків) значення, але також емоційну вагу: деморалізація суспільства та війська, приниження Української держави і світової дипломатії, дискредитація української влади тощо. Для Кремля ідеальним є варіант, коли «мирний план» виглядає як капітуляція іншої сторони, як її падіння. Йому хотілося б, щоб цей «мирний план» виглядав як безглуздя, на тлі жахливих втрат та появи численних роликів з полоненими солдатами; щоб цей план від перших же днів відкидався громадськістю. Те саме було з «мінським протоколом», який підписували на тлі жахливої іловайської трагедії. Фактично, намагання взяти Дебальцеве – це спроба влаштувати «другий Іловайськ».

Ці паралелі невипадкові. В Мінську їх привідкрив і сам Володимир Путін, коли говорив про ситуацію під Дебальцевим і погрожував «котлом». «Представники "Донецької та Луганської народних республік" стверджують, що у відповідь на аґресивні дії київської влади вони не лише стримали атаки армії, силових структур Києва, а й, перейшовши у наступ, оточили значне угрупування», – взявся хвалитися Путін. Президент Росії замість того, щоб аналізувати «мирний план», вирішив обговорити якраз перспективи Дебальцева, де, «виходячи з нормальної логіки речей, ті, хто в оточенні, намагатимуться вирватися, а ті, хто перебуває назовні, намагатимуться організувати коридор».

Те саме ми вже чули у серпні щодо Іловайська, і подекуди – навіть дослівно. Влітку Путін казав, що «ополчення досягло серйозних успіхів у припиненні силової операції» й оточило велике число солдатів, «що беруть участь у воєнній операції не зі своєї волі», запропонувавши російським бійцям «відкрити гуманітарний коридор» для українських сил.

Потуги російських сил у районі Дебальцева – це квінтесенція «мирного плану» за версією Росії. Брутальне порушення міжнародного права, збройна аґресія, психологічна «гібридна» війна, лицемірство і бравада, уґрунтовані на вірі у власну безкарність. Комусь здавалося, що це закінчиться протягом 17 годин? Це триватиме довго й довго…

Отже, «мирний план» може зазнати удару вже в перші дні після його (пере)підписання. Дебальцеве – можливо, момент істини. Росія не позбулася думки, що найліпший спосіб її дипломатії – війна. І важко сказати, скільки триватиме те, що формально навіть не почалося.