Вторгнення вже відбулося. У 2014 році. Точніше, відновилася своєрідна "столітня війна" між Росією й Україною, проміжний етап якої було програно у 1920 році.
Нічого нового нема під сонцем. Московська держава використовує свій традиційний інструментарій проти України. Тепер є усвідомлення, що для традиційної тактики інкорпорації, як то було із Гетьманщиною / Військом Запорозьким та Річчю Посполитою, у Росії на сьогодні нема вже достатньо інструментарію.
Михайло САВЧИН,
доктор юридичних наук, професор, Ужгородський національний університет
На сьогодні маємо чистої води поєднання декількох елементів неконвенційної війни: 1) інформаційної; 2) прокачка Московією своїх мілітарних можливостей та демонстрація сили; 3) мітка території, себто артикуляція неприпустимості розширення НАТО за рахунок України; 4) окремі елементи кібервійни; 5) окремі елементи економічної війни через фактор "Північного потоку – 2" й енергетичну світову кризу загалом.
Що маємо в результаті?
По-перше, доволі дику суміш невиконання окремими гарантами Будапештського меморандуму гарантій суверенітету і територіальної цілісності Україні у поєднанні із Мінськими домовленостями, отою своєрідною угодою Труа, яка насправді підриває засади унітарності і територіальної цілісності України.
У цьому контексті першою слабиною з боку української влади було відкликання законопроєкту про перехідну юстицію – а конституційний порядок на деокупованих територіях лише так поновлюється, а не інакше. Як на мене, там після деокупації на років 10–15 має залишатися спеціальний адміністративний режим для демілітаризації і притягнення до відповідальності злочинців, що вчинили злочини проти людяності й миру.
При цьому маємо зволікання ще з 2014 року із внесенням змін у розділ ХХ Кримінального кодексу приписів Римського статуту, які визначають каталог злочинів проти людяності й миру, які за всі ці роки скоюються на тимчасово окупованих територіях.
По-друге, демонстрація сили потрібна РФ для насаджування страху та істерії, а також проведення торгу із НАТО та США за сфери впливу. Росії частково вдалося їх втягнути у цей дискурс. Все залежатиме, наскільки Захід буде наполягати Президентові Зеленському на виконанні Мінських домовленостей.
Я проводжу паралелі Мінських домовленостей із угодою Труа 1420 року. Хочу лише нагадати, що ця угода мало не вбила Францію як окреме королівство у XV сторіччі. Тому Україні тут треба тягнути максимально час або навіть думати про шляхи виходу із них. Тим більше, що за ними РФ не додержується своїх зобов’язань, адже згідно із цими положеннями Україна має контролювати Дебальцевський виступ і важкі військові підрозділи мають бути відведені на 50 км від лінії зіткнення.
Водночас той факт, що Європейський суд з прав людини визнав прийнятними скарги України проти РФ, свідчить про те, що йде мова про визнання того факту, що Москва фактично здійснює ефективний урядовий контроль над тимчасово окупованими територіями.
По-третє, хочу наголосити на специфіці розуміння принципу неподільності безпеки. Точніше, дискусії, яка розгорілася між РФ і НАТО щодо його трактування. Путін офіційно поширює відому ґебістську байку, що нібито були чи не якісь секретні протоколи між НАТО та керівництвом РФ у другій половині 1990-х. Ніби згідно з ними було надано гарантії Кремлю щодо нерозповсюдження НАТО на країни соціалістичного табору, що напередодні зазнав колапсу.
Насправді ніяких такого роду зобов’язань у природі не існує, а офіційний Кремль користується доктриною «оточеної фортеці», яку сповідує чи не з часів Івана Калити. Урешті-решт, з точки зору конституційних та міжнародних аспектів розуміння національного суверенітету, вирішення питання про приєднання до оборонних альянсів чи міжнародних / наднаціональних утворень є суверенною справою держави.
Якщо говорити про системи колективної безпеки, то тут у силу стереотипу «оточеної фортеці» у Москви існує своєрідний Веймарський синдром – 2, який був артикульований Путіним у 2007 році на безпековому форумі у Мюнхені про «найбільшу геополітичну катастрофу» ХХ сторіччя. Але ця «катастрофа» була прямим наслідком деспотичної традиції урядування, яка притаманна московській державності. У рамках цих геополітичних метань і фобій існує уявлення про права на певний геополітичний простір як виключну сферу інтересів Москви. Але це мислення на рівні ХІХ століття.
Для справжньої конкуренції на глобальному ринку насправді Москва не має достатньо інституційних можливостей, хоча ресурсно вона багата.
У що це виливається?
По-четверте, сучасні війни ведуться часто неконвенційно (тобто багато їх компонентів не вписуються у міжнародні договори, які визначають правила і звичаї ведення воєн, оскільки розвиток ІТ-сфери, трансформація економіки є також своєрідними платформами для їх ведення насправді). Виходячи із цього, противник використовує інституційні та процедурні слабкості і завжди по них б'є.
Однак, як ми бачимо, США та їх партнерам по НАТО вдалося сформувати дискурс та інформаційну атаку на РФ, яка проводить низку військових маневрів біля кордонів України, сконцентрувавши близько 150 тисяч вояків. Тому Захід був змушений реагувати на ці обставини в рамках превенції своєрідного дежавю Мюнхена–1938.
Адже агресивні дії щодо України з боку РФ здійснюються у рамках наративу, що вона має поновити сферу своїх інтересів у Східній Європі, по суті, на момент колапсу тоталітарних комуністичних режимів. Це все ніщо інше, як відвертий ревізіонізм і диктат своїх правил, який несумісний із поняттям принципу неподільності безпеки. Насправді московське трактування неподільності безпеки є прямою загрозою національній безпеці країн Східної Європи, якщо не всій Європі.
Адже за рахунок ущемлення національного суверенітету інших держав РФ намагається просувати власні національні інтереси та ревізувати міжнародний порядок. Будучи невільною за критеріями економічних свобод та демократії, Москва намагається таким штибом нав’язати свій порядок денний для своїх сусідів, втручаючись у їхні суверенні справи.
Натомість Україна це певним чином компенсує. Попри складність процесу євроатлантичної інтеграції, щойно досягнуто угоди про політичну інтеграцію та безпекове співробітництво зі Сполученим Королівством та Польщею (що вже гуляє медіапростором як УПА). Це на тлі раніше сформованих альянсу України з Туреччиною (Квадрига) та Люблінського трикутника (разом із Польщею та Литвою) вписується у конституційно закріплені зобов’язання держави щодо європейської й євроатлантичної інтеграції України.
По-п’яте, дуже важливо забезпечити економічні реформи, зокрема показати приклад виходу з енергетичної кризи, бо резерви для цього у нас існують насправді. Хоча за останніми даними в Україні є зниження у рейтингу економічних свобод у зв’язку зі зростанням дирижизму уряду в економічних процесах. Слабкість верховенства права та гарантій незалежності правосуддя лише поглиблюють ці проблеми.
Хоча є й певні зрушення. Зокрема, в останні тижні уряд, скориставшись панікою на ринках, пов’язаною із потенційним вторгненням, викупив низку облігацій по наших зобов'язаннях за сприятливим курсом. Однак це мають бути системні рішення, а не спорадичні. Вони повинні бути спрямовані на скрупульозну побудову ефективних інституцій та дієвих процедур.
Стійкість і сталість інституцій громадянського суспільства і держави є основою успішного протистояння Росії. Власне, ще з часів Московського царства ця країна має давній досвід інкорпорації свої сусідів, яка ґрунтується на їхній інституційній слабкості. Спочатку можна назвати інкорпорацію Новгородської республіки із геноцидними практиками та масовими депортаціями, потім Гетьманщини / Війська Запорозького і Речі Посполитої, а в часи Радянського Союзу – країн Східної Європи (окрім Албанії та Югославії, ну а Греція – це взагалі окреме питання завдячи Черчиллю).
Щоби тому протистояти, слід укріплювати свою кібербезпеку від можливих кібератак, оскільки і далі будуть спроби гакерських атак на критичну інфраструктуру України. Також не зможу не згадати втрачений шанс оперативно зреагувати на енергетичну кризу, яка, на відміну світової економічної кризи, що розгорілася минулого року, у нас вже була присутня ще у 2020 році. Диверсифікація енергоносіїв та зниження їхнього споживання, особливо в інституційно значимих сферах національної економіки, є головним завданням незалежних регуляторів. Так само, як і зниження надмірного дирижизму держави в економічних процесах.
По-шосте, можливі провокації і певні протомілітарні заходи, оскільки є відкриті дані про інфільтрацію в Україну членів приватної військової компанії Ваґнера та інших парамілітарних структур, які куруються ФСБ та ГУР МО РФ. Прикладом, як то діє, є усунення Франції від впливу на процеси у Малі після державного перевороту 2015 року, де тепер всім фактично заправляють чуваки із ПВК Вагнера.
Концентрація сил РФ на периметрі кордонів України, включаючи союзну їй Білорусь, є свідченням готовності далі посиляти ескалацію і вчиняти тиск на Україну. На цьому моменті відбулася мобілізація зусиль Заходу, багато країн якого почали надавати мілітарну підтримку Україні, в тім числі летальну зброю.
І знову на порядку денному стоїть питання про адекватні державні замовлення на підприємствах оборонно-промислового комплексу, розробки якого в майбутньому також можна використовувати в цивільній сфері. Це можна розглядати як один із чинників і пожвавлення національної економіки, і посилення обороноздатності України
І насамкінець, по-сьоме, коли в американських колоніях батьки-засновники при обґрунтуванні прийняття конституції, окрім дискусії про те, чого ж то має зобов’язувати документ наступні покоління, водночас поставили й інше завдання. Йде мова про закладення засад функціонування інституцій, які б обмежувати афекти деяких особистостей, які внаслідок різних обставин, навіть масового психозу, опинилися при владі.
Інституційно спроможна держава має методично впроваджувати рішення задля національної безпеки, захисту прав своїх громад та забезпечення розвитку країни.
Оскільки вторгнення вже давно триває, кожен на своєму місці має якісно робити свою роботу і бути готовим дати відсіч противнику в будь-який момент.
