І. Росийська окупация нашої териториї.
З усїх народів Габсбурської монархії наш нарід відчув на собі тягар війни найтяжше.
Вже сим одним фактом, що вся наша національна територия занята ворожим військом, значить, перенесла на собі найперше весь тягар, який спадає на терен війни, а опісля й до нинїшного дня переносить на собі тягар ворожої окупациї, — вже сим одним фактом наш нарід в поношеню тягарів війни заняв перше місце поміж усїми народами держави. Отже економічна руїна, яку неминуче потягає за собою веденє війни на данім теренї, економічний тягар, який являєть ся наслїдком окупацийного правлїня, в кінцї дезорґанїзация економічного житя взагалї з одної сторони і з другої непевність полїтичного положеня і дезорґанїзация громадського житя в найширшім значиню сього понятя і як наслїдок того загальний культурний застій і упадок, — се ті наслїдки, які впали тягарем на всю нашу національну територию в Габсбурькій монархії силою того одного факту, що вона стала предметом ворожої окупациї.
Та се ще не все. Характер тої ворожої окупациї і обставини, в яких вона наступила, спричинюють, що шкода, заподіяна нашому народови, далеко більша від тої, яку може заподіяти — що так скажемо — "нормальна" ворожа окупация.
Яку цїль назначила собі Росия в сїй війні супроти нашої національної териториї в Габсбурській монархії, се всїм відомо. Має се бути останній акт т. зв. "збираня руських земель", — "руських" в тім тенденцийно-полїтичнім розуміню росийського націоналїзму, що продовжаючи традициї великого московського князївства, має за цїль цілому т. зв. "руському світови" накинути не тільки полїтичне панованє, але також національну мову і взагалї національну культуру великоруського (московського) центра. Історию всї називають "учителькою житя", але з другої сторони треба признати, що істория майже нїколи нїкого нїчого не навчила. Так і модерний росийський націоналїзм не хоче признати себе побідженим супроти історичного факту, що т. зв. "руський сьвіт" вже в самих початках свого історичного істнованя розпав ся на окремі части та що весь дотеперішний історичний розвиток ствердив окремішність українського елементу від московського, великоруського. Не хотячи бачити сього некорисного для себе історичного факту, росийський націоналізм помагає собі ілюзиєю, що мовляв, уся причина "українського сепаратизму", себто окремого національного істнованя і розвитку, лежить в тім, що часть української землї знаходить ся поза територияльними границями росийської державної власти, наслїдком чого там "український сепаратизм" не тільки може свобідно розвивати ся, плеканий ворогами Росиї (ми, галицькі Українці, найлїпше знаємо, як се "плеканє" виглядає в дїйсности!), але заражує собою росийську Україну.
Пояснюючи собі факт розвитку українства мимо всїх репресий росийського правительства фактом істнованя центра українського національного житя поза границями росийської держави, росийський націоналїзм не від нинї поставив собі за цїль: прилучити австрийську Україну до Росиї, щоб і тут примінити супроти українства ті репресиї, які примінюють ся на росийській Україні, сподїваючи ся, що тодї вдасть ся те, що не вдало ся за тих 260 лїт, які дїлять нас від Переяславського трактату.
Розумієть ся, сї рахунки і надїї росийського націоналїзму ілюзоричні, і реальне житє не здїйснило би їх так само, як не здїйснило воно змагань всїх тих росийських царів від Олексія Михайловича до теперішного Миколи II., на яких тяжить пятно зломаня присяги, зложеної для усьвяченя Переяславського трактату.
Се правда, що в істориї українського національного житя австрийська Україна являла ся — що так скажемо — практичним варстатом українського національного житя, але взаїмне відношенє обох сих частин української землі в істориї українського національного відродженя все було таке, що ідеї відродженя повставали на росийській Україні, запліднюючи собою житє України австрийської.
І даром манять себе росийські націоналїсти ілюзиєю, що вистане захопити австрийську Україну під власть росийської держави, піддати всю українську землю під одноцїльну систему репресий росийської державної власти — і українське питанє перестало істнувати, Україна сталась орґанїчною частю "єдиної недїлимої Росиї".
Нї — Україна живе і буде жити, здобуваючи собі що-раз лїпші умови національного істнованя і розвитку, аж доки не дійде до такого полїтичного значіня, яке належить ся над 30-мілїоновому, другому що чисельної сили народови европейського Сходу.
Се для нас не тільки основна доґма нашої національної віри, але також обєктивний вивід нашого дотеперішного історичного розвитку, і тому ми — що не стало ся би — ясно і спокійно дивимо ся в будучність.
Але ся правда закрита ще перед очима росийського націоналїзму, який, не могучи погодити ся з фактом істнованя окремої української нациї, манить себе ілюзиєю, що прилученє австрийської України до Росиї поверне колесо історичного розвитку по його волї.
Се становище росийського націоналїзму було міродатне для характеру росийської окупациї австрийської України. Прийшла вона, та росийська окупация, до нашої країни з пляном — знищити огнище українського національного житя в занятім краю, числячи, що коли вдасть ся заняту австрийську Україну вдержати при Росиї, то чим більше зруйноване буде українське національне житє війною, тим лекше буде насаджувати "обруссїнє" опісля, в часї мира, а коли-б удержати при Росиї заняту українську територию не вдало ся, тодї чим більшу руїну українського національного житя спричинить часова росийська окупация, тим більше буде ослаблений ворог, якого бачить росийський націоналїзм в українстві, з окрема в його австрийській части.
І як підчас татарських набігів луна далеких пожарів виганяла мешканців безпечних ще осель в лїси та нетри, так сьвідомість специяльно проти-українського характеру росийської окупациї нашої землі ще заздалегідь кинула пострах на все наше громадянство, заставляючи многих, які при евентуальности "нормальної" окупациї були-б остали на своїх місцях, стараючи ся зменшити дезорґанїзацию громадського житя і випливаючі з неї шкоди — тікати перед ворогом, від якого не сподївали ся ніякої пощади.
Наслїдком свого опустили рідну землю не тільки ті, що відповідають за національну полїтику в теперішній хвили і тому мусїли запевнити собі свободу дїяльности, але наступив масовий exodus національно активного громадянства.
Крім того проти нас звернули ся ще инші обставини.
Велике число наших громадян, переважно людий, необхідних на своїх громадянських становищах, вивезено примусово з краю ще перед росийською окупациєю — явище, спричинене також пляновою акциєю другого нашого національно-полїтичного противника — використати воєнний час для як найбільшого нашого ослабленя фактичного і морального.
Натомість по части остало в краю, а по части вернуло до нього разом з росийською окупациєю, втікши перед тим до Росиї, значне число домашних галицьких аґентів росийського націоналїзму, котрі надали росийській окупациї характер порахунків на тлї місцевих відносин, якого вона сама по собі не мала би. Доходить до нас богато відомостей про те, що де і доки не появляли ся москвофільські дїячі, там органи росийської окупаційної власти не переслїдували одиниць; такі переслїдуваня зачинали ся аж по вказівкам москвофільських дорадників місцевих орґанів росийської окупацийної власти.
Коли-ж взяти на увагу, якою ненавистю дишуть ті наші ренеґати до всего, що сьвідчить про наше національне житє, і якою жаждою пімсти до наших дїячів, то можемо собі уявити, до чого вони здібні!
Досить згадати, що навіть офіцияльному орґанови росийської окупациї стало в кінцї за богато всїх забаганок того терористичного реванжу наших ренеґатів, і "Львовское Военное Слово" дуже різко виступило проти вмішуваня д-ра Дудикевича і комп. до справ адмінїстрациї окупованої териториї.
В кінци своє значінє має в сїй справі також характер нашої полїтичної ориєнтациї в теперішній війні.
Таким чином війна не тільки спричина окупацию нашої національної териториї з усїми її нормальними наслїдками, але поставила нас в особливе положенє, яке заключаєть ся в тім, що на окупованій — териториї все національне житє спинило ся так, що нация як живий орґанїзм стала відірвана від своєї териториї й опинила ся на еміґрациї.
[Дїло, 30.01.1915]
II. Наша еміґрация.
Війна не тільки спричинила ворожу окупацию нашої національної териториї в Австриї з усїми "нормальними" наслїдками її, але поставила нас в особливе положенє, яке заключаєть ся в тім, що на окупованій териториї все національне житє спинило ся, так що активні елєменти нациї, як живого орґанїзму, тепер відірвані від своєї національної териториї й опинили ся на еміґрациї.
На еміґрациї творимо ми неначе суспільність в мінїятурі, але суспільність відірвану від рідної землї, позбавлену нормальних відносин, суспільність, яка неначе зависла в воздусї і всї свої інтереси, бажаня і надїї перемінила в одно дожиданє: що принесе будучність.
Що житє такої суспільности особливо важке, що треба богато-пребогато зусиль, щоби вдержати її в станї бодай приблизно здорового суспільного орґанїзму, се ясне. Але так само ясне, що наша еміґрация не тільки мусить вдержати себе в станї здорового суспільного орґанїзму, але ще приготовити ся до тих великих задач, які наш нарід ждуть в кождім разї в недалекій будучности, по війнї, і які заключають ся в тім, щоби в кождих обставинах, витворених війною, посунути нашу національну справу по лїнїї здїйсненя нашого національного ідеалу.
Отже вдержанє нашої еміґрациї в станї здорового суспільного орґанїзму, се наша головна задача з огляду на масу нашої еміґрациї. Належить сюди, розумієть ся, і материяльне забезпеченє її істнованя, і утворенє культурно-духових центрів її житя, і кріпленє серед неї національного духа, і приготовлюванє її до тих задач, які ждуть її після війни.
Богато з того зроблено, а чого ще не зроблено, те повинні покликані до того чинники серед нашої суспільности як найшвидше в межах можливости зробити.
Про материяльне забезпеченє істнованя нашої еміґрациї — загально відомо: се акция запомогового комітету в Відни — при чім треба зазначити, що вибороти сьому комітетови рівнорядне з польським признанє держави було справою дуже трудною і велика в сїм заслуга тодішньої т. зв. парляментарної делєґациї, яка се зробила, — і акция державних властий на провіяциї. Зачислити сюди треба також заходи в справі увільненя невинно інтернованих і поправи відносин інтернованя — заходи, які мали на увазї й материяльний інтерес інтернованих і моральний інтерес як їх самих так і цілої суспільности: зрегабїлїтованє інтернованих і посередно цїлої суспільности від безпідставних закидів, які були причиною інтернованя. Сю акцию перевела наша парляментарна репрезентация через свою делєґацию також з успіхом, поборюючи при тім чималї трудности.
Певна річ, що материяльні відносини нашої еміґрациї не сьвітлі, але тут треба взяти на увагу, що ми не розпоряджаємо капіталами і мусимо обмежити ся на державну поміч, якою і означені межі можливости в сїй справі.
Що-до утвореня культурно-духових центрів житя нашої еміґрациї не маємо даних, які давали би нам змогу говорити про відносини в усїх еміґрацийних центрах. Натомість зазначимо, що в сїй справі повинно бути зроблене. Отже побіч товариств т. зв. касинового характеру, потрібних для щоденного житя інтелїґенциї, повинні повстати в як найбільшім числі орґанїзациї для піднесеня просьвітного рівня нашої еміґрациї, від науково-дискусийних вечерів для людий з висшою осьвітою аж до курсів для анальфабетів включно. При добрий воли зробити се не трудно. Наші наукові і просьвітні інституциї, яких видїли бодай в части знаходить ся на еміґрациї — як "Наукове Тов-о ім. Шевченка", "Тов-о учителів висших шкіл", "Тов-о ім. Петра Могили", "Педаґоґічне Товариство", "Просьвіта" — повинні взятися за орґанїзацию сеї справи, а людий до працї не повинно забракнути. Як тільки взяти на увагу державних урядників, як також урядників наших інституций, які вільні тепер від своїх службових обовязків, то вже стало би робітників для сеї области. Адже кождий з них почуваєть ся до морального обовязку за свої побори дати в якій-небудь формі еквівалент своїй суспільности, а приміненє в области просьвітної роботи відповідно до свого знаня і здібностий знайде кождий. Таких інтелїґентних робітників на просьвітній ниві не повинно забракнути ніде, де тільки є наші еміґранти. Повинно се бути точкою нашої амбіциї, щоб еміґрация наша вернула до рідного краю здібною до будованя нової України, зокрема щоб та наша народня маса, яку доля кинула на еміґрацию, вернула як просьвічені і сьвідомі члени суспільности.
Зокрема що-до нашої інтелїґенциї треба зазначити ось-що: Всї ми живемо надією, що вернемо до рідного краю вільного від чужинецького панованя, що станемо самі господарями на нашій землї, що здійснить ся ідеал Вільної України. До чинників, які мають провід нашої національної полїтики належить дбати, щоби держави, з якими ми злучили нашу національну долю, сповнили наші домаганя. Натомість до загалу нашої інтелїґенциї належить — приготовити ся до тих задач, які нас ждуть з хвилею сповненя наших домагань.
Вільна Україна в перекладї на щоденну мову значить український державний орґанїзм в найширшім розуміню сього понятя. Отже як у значїню суверенної наддніпрянської держави (концепция в теперішних обставинах утопійна), так у значіню правно-державної автономії й самоуправи українських територий в границях австрийсько-угорської монархії — концепция, яка лежить в области реальних можливостий. Коли оставимо на боцї першу концепцию, а поважно будемо трактувати тільки другу, то — якщо в сїй формі ми справді хочемо здїйсненя ідеалу Вільної України — мусимо вже тепер приготовляти ся, щоби бути здібними до сповнюваня всїх тих функций, які складають ся на державний орґанїзм.
Не маємо анї за богато людського материялу в сїй области анї не перейшли ми доброї школи — тільки як найгіршу. З такою школою, яку ми зажили в нашій країнї, і з таким розумінєм сути і задач публичної управи, яке вона нам дала, можна існуючу державу зруйнувати, але не збудувати новий здоровий державний орґанїзм.
Се кладемо загалови нашої інтелїґенциї особливо на увагу. Вільна Україна, се значить український державний орґанїзм, в якім буде стільки і стільки задач до виконуваня, від найвисших до найнизших. Сповнити ті задачі мусимо в цїлім їх безконечнім майже розмірі. Але сама тільки наша добра воля взяти ся за найтяжші функциї в державнім орґанїзмі лише тодї вийде поза круг плятонїчних мрій і стане реальною, творчою силою, коли їй товаришить твереза оцїнка власних сил і змаганє приготовити ся як слїд до тих задач, які хочеть ся взяти на свої плечі.
Теперішні посли і взагалї полїтичні провідники мусять подумати, чи стане в них хисту взяти на свої плечі тягар кермованя державним орґанїзмом, чи є в них дані, щоби справдї послужити рідному краєви на становищи орґанїзаторів державного житя — в обставинах зовсїм інакших, ніж ті, в яких розвивала ся наша національна полїтика доси, в обставинах, де неґативну критику і спинюванє державної працї (дїяльність накинену нам зверненими проти нас полїтичними відносинами в державі) треба буде заступити власне позитивною творчістю. Про все те треба подумати і до того підготовити ся.
Так само всї инші — функціонарі судівництва, адмінїстрациї, шкільництва і т. д. — повинні подумати про задачі які їх ждуть в українськім державнім орґанїзмі і належно підготовити ся до виконаня тих задач.
Бо тільки в такім разї, коли усьвідомимо собі той обовязок, який нас жде і приготовимо ся до його сповненя, зможемо справдї не змарнувати таланту, якого ждемо від війни в формі здїйсненя ідеалу Вільної України, тільки обернути його на користь і славу нашого народу.
Але на сїм не конець.
[Дїло, 06.03.1915]
ІІІ. Наша еміґрация.
Переходячи до дїяльности проводу нашої національної полїтики на еміґрациї, зазначимо найперше, в яких важких обставинах опинив ся на еміґрациї сей провід. Зустріло нас на еміґрациї оклеветанє цїлого народу, яке мало за цїль завдати смертний удар нашим національним змаганям, звязаним з війною, і вичеркнути нас з ряду наций, які ждуть від сеї війни визволеня. Побороти клевету, яка грозила нам страшними — як моральними так і материяльними — наслїдками, се була перша й найголовнїйша задача нашого полїтичного проводу на самім початку еміґрацийного житя. Тепер можемо сконстатувати, що удар, вимірений в нас, відвернено. Скільки працї се коштувало, сього невтаємничений в справу не в силї собі уявити. Не досить було зорґанїзувати працю, щоб як найшвидше мати під рукою потрібний арсенал публїкаций, мемориялів і т. п. — треба було знайти дорогу, щоб ті публїкациї, ті меморияли дійшли куди слїд і зробили бажане вражінє. А се при впливах сторони, яка вимірила в нас удар, була справдї нелегка задача.
Ся задача — повторяємо — сповнена, але се не значить, що дальша безупинна дїяльність наша в сїй области зайва. Противник не кинув своїх намірів і веде далї своє вимірене проти нас дїло. В останних часах його дїяльність стала навіть знов живійша. Віденська преса знов повна звісток, які мають за цїль викликати вражінє, що на сходї держави тільки одні наші національні сусїди є опорою й надїєю держави і що вони, і тільки вони, повинні за се після війни дістати відповідну нагороду*, а статей і звісток про наш нарід стало без порівнаня і дуже значно менше в порівнаню з станом в перших місяцях нашої еміґрациї. На сю обставину звертаємо особливу увагу наших полїтичних дїячів; промовчуваню нас у віденській пресї треба старати ся зарадити.
Що зроблено для обзнакомленя полїтичного сьвіта з українським питанєм, про се говорить кождому спис публїкаций, виданих в ріжних — головно в нїмецькій — мовах. Розумієть ся, що ся дїяльність мусить пляново вести ся далї.
Розумієть ся так само, що сим не можна обмежити ся. Мусить бути покликаний до житя (дещо в сїй области вже зроблено) бодай суроґат нашої власної дипльоматиї, яка оставала би в зносинах з відповідними кругами держав, з якими ми злучили нашу національну справу в теперішній війнї, як також з кругами держав невтральних, і підготовляла-би ґрунт для здїйсненя наших домагань на тім дипльоматичнім турніри, який закінчить війну.
Щоби сї наші заходи могли принести успіхи, треба нам дбати за дїйсно гармонїйні внутрішні відносини. Оставити на боцї всї партийні, фракцийні й особисті ріжницї, амбіциї й аспірациї, поборювати те, що дїлить, і скріпляти те, що лучить, вміти вшанувати й використати кожду силу, скріпляти авторитетність полїтичного проводу супроти чужих і уникати всего, що ту авторитетність могло би ослабити — ось в загальних рисах те, що повинні мати на увазї чинники, покликані до полїтичного проводу нашого народу в теперішній історичній хвилї.
З істориї полїтичних еміґраций инших народів знаємо, як се тяжко. Але знаємо також, як се шкідливо відбиваєть ся на справі, яку заступає політична еміґрация, коли серед неї нема внутрішної гармонії. І тому звертаємо на се особливу увагу, певні, що наші полїтичні дїячі зуміють до кінця вдержати ся на висотї свого покликаня.
Взагалї наш головний клич на еміґрациї: видержати до кінця. Видержати в розуміню збереженя здорового материяльного й морального стану нашої еміґрацийної маси, — видержати в полїтичних заходах, використуючи війну для української національної справи.
Що справа ся, українська національна справа, може неодну важну користь вписати на рахунку своїх зисків уже тепер, — се показує нам цілий ряд фактів.
Гляньмо і на них.
* На скільки деякі орґани віденської преси сторонничі в сїй справі, клясичний примір маємо в донесеню "N. Fr. Presse" про те, що через Київ перевезено на Сибір 40 "галицьких нотаблїв". Як відомо, звістка ся відносить ся до засланих українських дїячів з Галичини, але названий віденський орґан мабуть звязаний своїм теперішним обовязком мовчати про Українців. Отже з українських зробив "галицьких" нотаблїв. А за кілька днїв "галицькі" нотаблї готові стати польськими...
[Дїло, 13.03.1915]
13.03.1915