виголошена в соймі підчас дискусії над справозданєм комісії еміґраційної.
Перечитавши справозданє комісії еміґраційної, я прийшов до пересвідченя, що правду сказав один наш літерат, коли приглядаючись теперішному рухови еміґраційному і роботї верховодячої в нашім краю партії в сїй справі, замітив, що "нещастєм сеї цїлої справи єсть се, що тут велика елєментарна подїя натрафила на малих людей". Справозданє комісії еміґраційної єсть найлїпшим сего доказом.
Безперечно, велика се елєментарна подїя, коли наш селянин, любячий свою землю мов рідну неньку, зневолений историчним ходом, опускає ту родиму скибу, зриває ся в світ за очи, щоб там за морем шукати лучшої долї, бо на нашій не своїй земли він вже вижити не годен! Се доказ самої природи, що єму неможливо вже стало вижити тут на рідній земли.
А тут виходить комісія адміністраційна, говорить о лїнивстві, недбальстві хлопа, рецитує як з катихизма сїм гріхів головних хлопа, дальше повтаряє стереотипні паньско-шляхотскі фрази о "браку привязаня до тих, з котрими зжило ся і kochać powinno", о "zaniku religijności" нашого хлопа — тогдї, коли п. референт повинен був чейже знати, що наш хлоп скоро ино до Америки прийде, зараз пише за священиками і спроваджає их собі.
І на що здобула ся вся наша интеліґенція сойму в так важній хвили? Раптом на "ściganie agitatorów," котрі намовляють хлопа до еміґрації і — на кодекс карний. I не тілько (після справозданя) поліція має тих аґітаторів слїдити, але і цїлій суспільности поручає ся той шляхотний обовязок!
Менї здає ся, що до сеї справи треба було совістнїйше приступити. Може бути, що п. Незабитовскій в своїм селї бачив 2–3 хлопів з 30 морґами поля, котрі непотрібно виеміґрували, може бути, що они ведені невластивими инстинктами або мотивами пійшли до Америки, хоть им не треба було, але — Панове — з льокальних двох, трех фактів не можна доходити до загальних дедукцій. І хто зна, чи і ті 2–3 хлопи не мали розумної причини до еміґрації? Хто зна, чи сею причиною не було пересвідченє хлопа, що він ще нинї виживить родину, але вже дїтям нїчого або дуже мало буде в можности дати. Але подивіть ся, панове, не на тих 2–3, котрих п. Нєзабитовскій видїв, ино на тих, 10.000, котрі торік вивандрували до Бразилії, та пригляньте ся их вимарнїлим лицям і сему, що их вигнало з рідної хати — чи не пересвідченє, що тут, хоч і як гірко будуть працювати, нїчого не зможуть доробити ся, що оставши дома голодовою смертію мусять умирати — і так перті инстинктом животин идуть там, де ще можуть жити.
Не виходжу в тій хвили на рекримінації, але годї не згадати о историчній причинї нужди нашого хлопа, як руского так і польского. Ледви він вийшов визволений з панщини з 1848 р., мусїв зараз заплатити около сто міліонів сплати индемнізаційної, — будь що будь довг, признасте самі, нерентовний і не инвестиційний. Відтак пійшла реґуляція сервітутова, де чотири міліони морґів уживаних хлопами зредукували ся на 351.000 морґів. Пійшли дальше процеси сервітутові в числї 32.000; хлоп наш програв з панами трицять тисяч процесів а лиш 2.000 виграв і се коштувало єго знов пятьнацять міліонів зр. Відтак пійшли всякі автономії, катастри грунтові і худоби, дальше зелїзницї, всякі конкуренції шкільні і церковні, всякі мита, такси і оплати від спадщини. Мої панове, чи годна то все сама бідна земля поплатити?
Ось так н. пр. зелїзницї. Ми взяли ся до них так форсовно, горячково, що і не спостерегли ся, як той чоловік, привиклий до давної порільної господарки, де єго нїхто не рушав, раптом в одній хвили учув як ним щось в самих основах потрясло, як єму ґрунт вивласнено, як єго самого кинено сею новою артерією комунікаційною у віз конкуренції світової, до котрої він ще зовсїм не був підготовлений, як в наслїдок того нові енерґічнійші і рухливійші елєменти викинули єго з місточка на передмістє і він з господаря став пролєтарем. При браку підготовленя не міг він так скоро погодити ся з новими порядками. Сей тяжкій, неповоротний чоловік, заходячій ся дотепер з тяжкою землею, має раптом заробкувати не так як доси, орати землю, сїяти і жати, а в догідних хвилях довозом заробляти готовий гріш — але обставини велять єму тепер бути н. пр. фіякром!
Прийшов закон о заразї худоби, котрий спиняє хлопови вивести худобину на торг, прийшов закон дороговий з шарварками і престаціями грошевими, заведено мита мало не на кождій дорозї, велено хлопови, коли жене худобу на торг, заплатити крім мита дорогового ще торгове, заведено пашпорти пристемпльованє их що 8 днїв, — а де-ж се хлоп годен все заплатити?
Не забувайте також панове, що в р. 1848, коли покінчилисьмо з давними порядками, то було в краю лиш 72.700 господарств хлопских, а між тими вже тогдї було 21.500 господарств двоморґових. Скоро тогдї був такій процент двоморґових господарств, то чи можлива яка раціональна і интензивна господарка та чи можливий тут поступ і культура? Нї, панове, — ми вже тогдї в 1848 р. мали добру третину всїх хлопских господарств засуджену на повільне, так сказати би, голодове вимиранє. З тих 72.700 господарств дійшли ми в 1890 р. вже до міліон шістьсот посїлостей. Землї, звістно, не прибуло, лиш она так страшно подїлила се. І ми дійшли тепер до того, що маємо в краю два міліони душ самих халупників. А тут ви хочете кодексом карним нужду гоїти, або их від еміґрації здержати?
(Конець буде.)
[Дѣло, 06.02.1896]
(Конець.)
Для мене в сїй цїлій дискусії були важні два голоси: сей скромний польского хлопа п. Сьреднявского, і голос комісаря правительственного.
П. Сьреднявскій виказав статистичними датами, що коли по инших краях коронних один кільометр квадратовий має виживити лиш 30–40 а найбільше до 45 людей, то в нашім краю доходить число жиючих з самої землї до 77, а суть повіти, де з землї по-над 100 душ на однім кільометрі мусить жити. Всї з землї вижити негодні, тож они мусять або умерти або виеміґрувати. Знаю з досвіду, що суть околицї, де робітник селянин цїлий день не може більше заробити як 12 кр. на своїм харчи і з того мусить удержати цїлу родину. Тож не дивно, що цїлі села заникають морально і фізично. Міліони мусять або вигинути або утїкати з сеї нещастної землї.
А на те все каже п. комісар правительственний, що Австрія не веде політики кольонізаційної, що не буде єї вести за-для наших хлопів, а цїла єї робота на будуче обмежати ся буде на спинюваню еміґрантів. Ось і гороскоп для наших хлопів, котрих міліони гинуть! А тая Австрія, котра прецї мала нагоду бодай в Боснї устроїти такій лад, щоби там єї горожане могли спасти ся від голодової смерти, тая Австрія замикає на всьо свої очи і уха та каже тут устами свого правительственного заступника. Я не буду вести кольонізаційної політики! I так стало ся в додатку, що братя Серби просять Австрію, щоби их перед Турком ратувала, помагають Австрії заняти ті краї, а Австрія прийшовши там замість помочи бідним Сербам і другим голодуючим своїм народам витворює турецку аристократію. Она форитує там Турка, котрий нинї вже спорти робить, вельосипедом їздить, перегони устроює, а в Сараєві тінґль-танґльом суспільність образовує. Мадяр розпаношив ся там на всї заставки, він вводить на босаньску землю свої зелїзницї, тартаками лїси нищить міліон зр. на виставу пештеньску дає, а бідний Серб стогне там тепер, замість під одним турецким ярмом, і під турецкою десятиною і під мадярско-австрійским порядком. Ось наші порядки!
Та поверну я до моєї любой Галичини. Ми вже нещастні в сїм краю за для нашого ґеоґрафічного положеня. Наші природні артерії водні Днїстер, Висла і Сян не дають нам можности до моря дістати ся. Щоб добути ся на ширшій світ, мусимо аж через Рєку і Трієст, або Гамбурґ на чуже море ити, — то чи ж не повинно правительство бодай над тим подумати, аби тим еміґруючим з причини голодової смерти их долю облекшити і поміч якусь подати? А ми тут чуємо: Ми не ведемо політики кольонізаційної — і квіта! Мої панове! Россія має свій Амур, Нїмеччина свій Камерун, Франція Альжір, Италія Абісинію, а ми що? — маємо гинути! і ми великодержава! Так чей-же заховувати ся супротив таких подїй, менї здає ся, є зовсїм неможливе.
Позвольте, що тут відступлю на хвилину від предмету. Нарід наш чуючи, що нї з-відки єму помочи добути, що приходить ся єму на своїй земли загибати, чуючи в додатку, що він на своїй рідній земли є чужій, що в радї повітовій чужій, що в старостві чужій, в школї чужій, — в тім своїм нещастю економічнім і суспільнім, національнім і реліґійнім, зриває ся перед смертію голодовою і иде шукати правди і поради у свого монарха. І що-ж єго за се жде?
Ото нинї дістав я два листи такого змісту. В старостві сокальскім комісар Матковскій переводив слїдство з тими, котрі поважили ся їхати до цїсаря, а взглядно збирали складки на ту їзду та засуджує трох людей за се на кару по 25 зр. При тім обізвав ся до одного з них: "Może będzie jeszcze taki, który pana powiesi". Засуд повисшій впав на Николу Барановского, Романа Покотила і Луку Михальчука. А тут знов пять вироків старости тернопільского. П. комісар правительственний позволить, що передам єму всї ті вироки, з котрих дізнає ся вис. правительство, як старосгво тернопільске учить людей привязаня династичного і довіря до свого монарха, засуджуючи людей по 10 зр. кари. П. комісар буде ласкав ужити тих доказів, як розуміє!
А тепер на закінченє порушу одну справу. В справозданю комісії признає ся по части, що в великій мірі причиною еміґрації єсть економічна нужда, признає ся також між стрічками, що сойм сему зарадити не годен. І длячого-ж бодай не візвати правительство, щоби оно уможливляло людям закладати аґентури до облекшеня еміґрації? Се вже абсолютно повинно було находили ся в справозданю. Тимчасом сего нема. Пос. Бернадзиковскій домагав ся ceгo в своїм додатковім внесеню. Я прилучаю ся до єгo внесеня і прошу приняти бодай сю скромну поправку, щоби правительство на случай конечности не робило перешкоди, а противно бодай уможливило приватним людям закладати еміґраційні аґентури, стоячі під контролею правительства, аби бодай в сей спосіб тим нещастним еміґрантам улекшити переїзд туди, куди они самі помочи і ратунку собі глядають. Я скінчив. (Оплески.)
[Дѣло, 07.02.1896]
07.02.1896