«Знаєте, що зараз найбільше потрібно Путіну? Щоб ви сиділи біля телевізора і як "кисейна баришня" втирали хустинкою сльози! Щоб ви ховали чоловіків під спідниці. Їм треба, щоб ми боялися! Їм треба, щоб ми повірили в те, що ми слабкі…», — пише тернопільська письменниця й етнограф Лілія Мусіхіна. Вона одна з багатьох тисяч волонтерів, які становлять собою потужний громадський рух на Тернопіллі, розвинутий на підтримку українських бійців та постраждалих в зоні АТО. Таким волонтерським рухом охоплена тепер уся Галичина. «Z» поглянув зблизька, чим живуть і як працюють ці люди.
«Говорила з Маріуполем. Ситуація критична. Терміново просять кровоспинне, рентґенівські плівки, шовний матеріал, перев'язувальні матеріали. Якщо в когось є можливість і бажання допомогти — пишіть в приват, скажу куди надсилати, щоб не витрачати час на мене як на проміжну ланку. Нехай станеться чудо і завтра ми зможемо відправити ще кілька ящиків медикаментів на Маріуполь…», — закликає одна з тернопільських волонтерок.
А от слова ще одного волонтера: «Недавно повернулися з чергової поїздки у зону АТО. Слава Богу, обійшлося без пострілів, але не обійшлося без проблем. На блокпостах дуже ретельні перевірки, кажуть що в зв'язку з початком активних бойових дій. Ми не перший раз, так що прорвались через всі негаразди та доїхали до тернопільської Нацґвардії. Завезли багато всього: буржуйки, бензопили, генератор, сокири, лопати, утеплювачі, продукти та речі, які нам передав наш побратим з США (берці, термобілизна, чоботи, светри, медикаменти, цукерки, зігрівайки). Дякую! Тепер готуємось до наступної поїздки, і що б вони там "на верху" не вигадували — ми їздили, їздимо і будемо їздити! З нами Бог та Україна!»
Такі от звіти, подяки, списки потрібних речей, медикаментів, які треба передати «на вчора» на передову, а також заклики до різних акцій, завдяки яким збирають кошти та листи від школярів і рідних, мало не щогодини з'являються на сайтах чи сторінках у соцмережах волонтерських організацій чи їхніх представників. Тисячі людей нині не тільки жертвують кошти чи речі та їжу, а й час і зусилля, щоб усе це зареєструвати, посортувати, сконтактуватися з бійцями, домовитися про доставу, повантажити і завезти. Адже кожен, хто допомагає чим може, — волонтер.
Серед найвідоміших волонтерських об'єднань на Тернопіллі — Логістичний центр допомоги бійцям АТО, громадські організації «Самооборона Майдану Тернопільщини», «Автомайдан Тернопіль». У Чорткові діє «Громадський Альянс Чортківщини», у Бучачі організацією збору допомоги для бійців на передовій опікується Олег Музика. В обласному центрі діє також волонтерський рух «Руслан» (очільник — Руслан Царик). Збирають кошти також у храмах краю.
Періодично активісти організовують зустрічі з представниками медій, щоби прозвітувати, скільки коштів надійшло, на що їх витратили, куди відвезли, що ще зібрали, як співпрацюють. Логістичний центр, наприклад, окрім інформації на сайті, реґулярно оновлює свій «Google-документ», у якому звітує про отримані та витрачені кошти. «Автомайдан Тернопіль» нещодавно провів звітну прес-конференцію за результатами діяльності, на якій теж лунали цифри: що, скільки і по чім та кому вдалося придбати на пожертви і спонсорську допомогу мешканців і підприємців обласного центру. Зведений рахунок іде вже на мільйони. Не менше й історій, життєвих ситуацій та емоцій, якими волонтери ділитимуться ще довго і після цієї війни.
З перших вуст
«Нещодавно тернопільські волонтери проїжджали через одне з міст обласного значення в зоні АТО. Бували в ньому раніше вже не раз, проте такого, як зараз, кажуть, там ще ніколи не бачили, — розповідає волонтер, журналіст Любов Вовк, яка вже довший час трудиться на одному зі складів Логістичного центру в Тернополі. — Води немає, мешканці дев'ятиповерхівок — у тісних та сирих підвалах своїх "панельок", дахи та вікна у деяких будинках відсутні. Коли тернополяни зупинилися в населеному пункті, їх тут же оточило місцеве населення — люди просили хліба, консерв, води, ставали в чергу по три рази, обманюючи, що ще нічого не отримали з рук волонтерів. Жінки ледь не побилися за право отримати туалетний папір. Солдати розповідали, що командування сюди не приїжджає, мовляв, надто небезпечно. Волонтери тут теж рідкість. Восени у передвиборчий час "волонтьори-кандидати" масово їздили сюди з допомогою, як "на курорт". Тепер же найсміливіших та найвідданіших покликові серця цивільних називають ненормальними: телефонного зв'язку немає, обстріли непередбачувані, а вони їздять полями-городами з адресними передачами та допомогою для солдатів-земляків».
«Наші активісти вже більше ста тисяч кілометрів наколесили, — розповідає голова ГО "Автомайдан Тернопіль" Дмитро Гайдуцький. — Знаєте, ми ніколи не розвантажуємося біля дороги, а їдемо туди, куди ніхто доїхати не може — чи то бояться, чи не можуть. А наші маленькі автомобілі проїжджають всюди. Під час останньої поїздки у 2014-му до Дебальцева ми попали там під обстріл — "привітали" нас терористи 6 грудня з Днем української армії. Наступного дня у Кримському вже тричі вони "привітали" нас із Днем волонтера. Постраждали тоді наші дві автівки. Слава Богу, хлопці залишилися живі. Нині почалися проблеми з перетинанням кордону через активізацію воєнних дій. Але на блокпостах є люди, які нас уже навіть впізнають. Пройшов один чоловік ротацію, побув удома, повернувся на блокпост і каже: «О, ви знову їздите?». Нас неодноразово зупиняли, нас не пускають у зону АТО, бо ми не маємо ніяких документів. Але наші хлопці кажуть — ви хоч стріляйте, але ми проїдемо. На блокпостах уже жартують, що бандерівці "трошки без мізків"».
Нині, кажуть волонтери, найголовніше — втримати у людей ентузіазм, не опускати руки і далі так само активно допомагати, як це було у перші тижні війни. Нова хвиля мобілізації, посилення обстрілів з боку терористів несуть за собою потребу в теплому одязі, харчах, амуніції.
«Є два шляхи до перемоги — або фронт (де ви власноручно відстрілюєте ворога), або тил (де ви "пашете", не покладаючи рук), — написала нещодавно на своїй сторінці у Facebook волонтер, тернопільська письменниця й етнограф Лілія Мусіхіна. — Знаєте, що зараз найбільше потрібно путіну? Щоб ви сиділи біля телевізора і як "кисейна баришня" втирали хустинкою сльози! Щоб ви ховали чоловіків під спідниці. Їм треба, щоб ми боялися! Їм треба, щоб ми повірили в те, що ми слабкі. А ми — сильні! Ми — мужні! Ми — нація з гарячими серцями і тілами кіборгів. Не розкисати! Не ревіти! Не опускати рук!».
Знимки з архівів волонтерських організацій
27.01.2015