Я вперше її побачила за тиждень до її вісімдесятиліття, це була онлайн-зустріч. Почався ковід, усіх закрили вдома. Я працювала в громадській організації менеджеркою проєктів і водночас комунікаційницею. Мене попросили швиденько навчити жінку, нашу волонтерку, користуватися соцмережами; особливо важливо було показати, як виходити в прямі ефіри у фейсбуці. На все навчання мені дали тиждень. Я зателефонувала їй і в телефонній консультації розповіла, на які кнопки натискати, куди дивитися, де камера, як краще сісти, з якого боку має бути світло і як підписати допис з ефіром. Звісно, я сумнівалася, що з цього щось взагалі вийде, бо на те, щоб навчити створювати дописи і робити сторіс свою колегу, якій 30 років, мені знадобився добрий місяць. А тут жінці майже вісімдесят! Я нічого про неї не знаю — може, вона смартфон уперше в житті тримає в руках. Але їй вдалося. На моєму екрані в тестовій сторінці фейсбуку зʼявилася прекрасна пані з яскравою червоною помадою на губах, лаконічним намистом на шиї, в красивій білій блузі — було помітно, що вона відповідально готувалася до цього ефіру.
― Добрий вечір, Любочко, щиро вам вдячна за ваше терпіння. Я вас попрошу переглянути теми, які я підготувала для майбутніх ефірів. Підкажіть, що буде цікаво моїй аудиторії. Додам, що це прекрасні молоді і дуже проактивні жінки, трошки за сімдесят — ні каюсь, декому за вісімдесят, ― промовила вона.
Прекрасна дикція, чітка вимова, фантастична мова! А теми, якими вона поділилася ― деякі комунікаційники ховаються зі своїм креативом на тлі ідей цієї пані. Тетяна Сукоркіна ― так її звати. Вона екскурсовод, займається перекладами, співає в кількох ансамблях, а ще в церковному хорі, багато вчиться і навчає інших.
Вдруге ми зустрілись уже після 24 лютого 2022 року. Пані Тетяна стала волонтеркою у проєкті із соціалізації, котрий запустила ГО «Платформа трансформації» для людей, котрі були вимушені втікати від війни й опинились у Львові. Для них вона провела десятки екскурсій, розповідала про історію Львова, культурні, релігійні, національні аспекти. Якось хтось з учасників поскаржився, що це неможливо, ― у Львові весь час дощ, як же ходити на екскурсії?! І пані Тетяна відреагувала на скаргу історичною довідкою, але так, що стендапери могли б позаздрити.
― Любі мої, у Львові дощ із 1256 року, з моменту заснування міста. І ви здивуєтесь, але люди тут якось доживають у таких умовах навіть до глибокої старості, а ще шкіра весь час зволожена, зморшки не так помітні ― лише плюси!
Іншого разу, коли під час екскурсії її з групою застала повітряна тривога, вона повела учасників в укриття зі словами:
― Ви ж розумієте, що справжніх бомбосховищ у Львові немає — не тільки тут, взагалі в Україні. Але я переконана, що якщо вже й ховатися десь, в якихось псевдоукриттях, то там, де є багато мистецтва і краси, ― і відвела групу до Лялькового театру.
Пізніше учасники групи мені розповідали, що там пані Тетяна багато жартувала (місцями то був чорний гумор), розповідала про львівських привидів, а найбільше вразило їх те, як вона говорила про смерть:
― А чого боятися? Можна вмерти, вдавившись вдома ковбасою — а можна з гідністю, без страху в храмі мистецтва, який, між іншим, спершу функціонував як Палата ремісників, і збудував цю споруду польський архітектор Ян Протшке. Як закінчиться повітряна тривога і ми всі вийдемо звідси живі-здорові, я вам покажу скульптури коваля і муляра на фасаді.
Її гумор вражає, а ще вражає швидкість, з якою вона переміщається містом, її темп життя і те, наскільки яскраво вона проживає кожен момент. Всі свої зустрічі вона ретельно записує в записник: кожен день, година. Коли ми домовлялися про інтервʼю, то віконечко для нього виявилось лише одненьке — якраз після репетиції в ансамблі і прибирання церкви та перед репетицією хору.
― Мене так виховували — планувати, не забувати про зустрічі, про людей. Це прерогатива вихованих людей, ― жартує пані Тетяна в нашій телефонній розмові.
День зустрічі. Заходжу в під'їзд, двері вже відчинені, мене зустрічає красива тендітна жінка, губи злегка підмальовані, волосся акуратно вкладено — знову готувалась, то таке чисто галицьке, ловлю себе на думці. Прохожу в коридор, намагаюся визутися.
― Ви що! Я своїх гостей люблю більше, ніж свої підлоги, спиніться, ― сміється пані Тетяна.
Затишна квартира, на дивані сидить старенький собака, в кімнату вбігає кішка й одразу вистрибує мені на руки. Чоловік пані Тетяни приносить нам каву. Ми розмовляємо, подружжя розповідає про собаку, який пережив операцію, кішку, яку підібрали з підвалу, аж раптом всі звертають увагу на мене:
― Чого ви не пʼєте каву! Вона ж буде холодна! ― каже пані Тетяна.
― Знаєте, я так звикла не встигати допивати свою каву або допивати холодною: прокидаюсь, поки дітей в школу зібрала, поки себе на роботу, ― віджартовуюсь я.
― Ви не любите себе. Себе треба любити, шанувати!
Чемно хапаюся за горнятко і відпиваю ковток кави ― смачнюща.
Продовжуємо розмовляти: пані Тетяна розповідає про своє дитинство в часі війни і після війни, переїзд сімʼї, свою молодість, своїх дітей і те, що надихає її жити.
Вона народилася у 1940 році. І тепер це вже друга війна, котру вона проживає. Її тато Леонід Фьодоров вчився у Варшавському університеті. Він був талановитим фармацевтом. Я бачу вогонь в її очах, коли вона розказує про батьків. Ще в часі студентства тато пані Тетяни познайомився із її мамою Ольгою, вона родом із Рівного. На питання про родовід пояснює: в її крові стільки національностей, що всім повідомляє, що вона — дитя Боже (вимовляє на польський манір). Коли її батьки одружились, молоду родину запрошували переїхати до Штатів, батьків талант дуже цінувався, але оскільки подружжя було в очікувані дитини, вирішили, що краще народжувати у Рівному поряд із мамою Ольги. Родина вважала, що і війна, і радянський союз ненадовго, то перечекають там.
Коли я запитала у пані Тетяни, що вона памʼятає про війну її дитинства, вона відповіла, що не памʼятає страху, пам'ятає фрагменти: в що була вдягнена в котрийсь із моментів, як пахла пивниця, в якій ховалися від бомбардувань. А ще має у спогадах свою "шафку з півником", яка тримається, — тільки в неї то була стіна з фотографіями, біля якої стояло піаніно, а на ньому різні декоративні фігурки, статуетки:
― Ми виходимо з укриття — будинку нема, а це піаніно і ці фарфорові фігурки стоять так, наче нічого й не сталося. Мені було три роки, а я цю стіну і піаніно запам'ятала на все життя. І ось ця шафка з півником у цій війні стала для мене ще одним таким символом стійкості.
Згодом родина пані Тетяни переїхала з Рівного до Львова. Жінка згадує, що тут було дуже важко. Мама пані Тетяни співала в церковному хорі, шила на замовлення одяг, хоча за це в радянський час можна було отримати термін — бували моменти, що викрійки, тканину треба було ховати в каструлях, як хтось заходив з перевірками. Інколи родина брала квартирантів. Намагалися вижити, як могли ― бували дні, коли вона зранку нічого не їла, бо не було їжі. Про свою матір Пані Тетяна говорить з гордістю в голосі — каже, що та була сильною жінкою. Можу уявити, адже бачу пані Тетяну — і ця сила у кожному її слові, інтонації.
Її життя не можна назвати легким: втратила доньку; хоч була екскурсоводом найвищої категорії, мусила виживати, кілька разів змінювати види діяльності — від дистрибуції, продажу цибулі на ринку до викладання ораторського мистецтва; опиралася радянському режимові, каже, що «билась» як могла. Коли слухаєш її, виникає враження, що ти розмовляєш із титаном, велетом неймовірної сили та розміру, попри тендітний силует і невеликий зріст.
― В нас у сімʼї не було зради, жодного комуніста, жодного зрадника, нікого, хто б намагався якось викрутитись. Я могла зробити кар'єру, але обрала інші цінності: гідність, сімʼю. В мене на руках було двоє інвалідів ― мама і донька. Я працювала екскурсоводом, але в той час бути екскурсоводом вважалось бути ідеологічним працівником, хоч це і сфера обслуговування. Але я ніколи не переступила межу людської гідності. В мене оточення таке було, що всі були людьми — і дітей своїх я теж так виховувала, ― каже пані Тетяна.
Молодша донька пані Тетяни пішла до війська у 2022 році вслід за чоловіком, він військовий.
― То кохання її життя, вона не могла тут без нього. Як я прийняла вибір доньки? Моє завдання як мами було таким ― дати освіту і здоровʼя своїм дітям настільки, наскільки я можу. Допомогти стати самодостатніми людьми зі свободою вибору і своєю думаючою головою на плечах. Я приймаю вибір доньки. Я розумію — це війна. І розумію її вибір. Навіть Бог дає людям вибір, а я ж не Бог, щоб забороняти.
Мені дуже цікаво, що дає їй сил триматись, жити отак активно. Не знаю, як спитати — і наче відчуваючи моє питання, жінка каже:
― Мене в цьому житті тримає моя віра, релігія. Без віри життя нічого не варте!
Питаю, до якого храму вона ходить, — і чую дуже неочікувану відповідь:
― Ви знаєте, ось тут я зрадниця — повстала проти православного батюшки. Я все життя і моя мама ходили до православного храму. Якось на Вербну неділю спізнилася до церкви, зашпорталася із дітьми. Поки зібралися, поки дійшла — і мені не посвятили вербу, нікому вже було, закрито. Йду така засмучена — аж тут церква греко-католицька Святої Трійці, колись то був костел Заручин Марії і монастир сакраменток. Відкрито. Заходжу. На обличчі в мене відбиток болю і розпачу, певно. І священник стоїть — як виявилося, це був парох Степан Кащук — та питає: «Що трапилося у вас?». Я ж йому про ту вербу, а він каже: «То ходіть, посвячу — що, в церкві святої води не знайдеться? А навіть як не знайдеться, то я і воду посвячу для вашої верби». Отак я й залишилася в цьому храмі вже на десятиліття. Прикипіла. І дочка моя там шлюб брала, і я. Зранку ходжу прибирати-мити, килими — то теж моя робота. А на літургіях співаю в хорі.
Щотижня у пані Тетяни репетиції, вона співає в церковному хорі і в єврейському ансамблі — каже, що хоч єврейської крові не має, та ця культура їй дуже цікава:
― Я протримала в себе в хаті два ансамблі і церковний хор, навіть в часі карантину ми не боялися збиратися. Я не втомлююся — відпочиваю, змінюючи діяльність. І займаюсь тим, що мені цікаво! Навіть у нецікавих моментах знаходжу щось таке особливе, занурююсь в це! Поєднати все те, що тобі цікаво, не так вже й важко, як виявляється!
Я слухаю її і намагаюсь зрозуміти, яка вона, бо в ній, такій мініатюрній, вміщається стільки всього. Шукаю епітет, який якнайвдаліше її опише, — і не знаходжу.
― Яка ви?
― Я «невиносима»! То я сама собі так кажу. Я ношусь по хаті, я не можу ходити спокійно і повільно. Вважаю, що поки можу — маю бути в русі. Я була дуже категорична — і набагато менш категорична стала, і набралася багато життєвої мудрості. Все, абсолютно все, що розказують психологи, є в Біблії. Всі ці життєві правила й істини. Я розумію, що для багатьох вони написані незрозумілою мовою, але все вже написано.
Моя перша дитина мала інвалідність. Я боляче реагувала на інших дітей певний період, але в якийсь момент перестала сприймати своє материнство з цією дитинкою як якусь кару. І тут мене осяяло: якби ця дитина попала в іншу родину, то може б вона мучилась, а ми ж її любимо і приймаємо. А ще я завжди хочу вчитися. Ніколи не питаю «за що мені це» — питаю «що я маю винести з цього». Я копати люблю вглибину душі.
Нас перериває телефонний дзвінок, на рингтоні грає гімн України…
― Привіт, та ти що, Козаренко помер…
Я не слухаю далі — але розумію, що музика в її житті займає чимале місце, вона готується до проєкту у Франківську для вчителів історії з усієї України, які будуть тепер викладати в курсі історії України і про внесок єврейської культури в загальну українську культуру. В її житті ще безліч людей, вона пам'ятає їхні дні народження, важливі дати; я чую, наскільки вона залучена в розмову зі знайомою — і це все щиро, не награно ні на пів слова. Потім пані Тетяна пояснює, що телефонувала однокурсниця доньки, вони обидві вчились у консерваторії… музика, люди, стосунки, цінності…
Пані Тетяна каже, що цінує людей за людське!
― Я виросла в абсолютно толерантній родині, моя бабця казала, що у світі існує дві нації ― люди і нелюди. Я завжди старалася пояснити, проговорити, не бути категоричною, з'ясувати, що там у серці людини. Проблема існує доти, доки її не проговорити, — тільки так можна знайти рішення.
Вона переконана, що з ненависті нічого доброго не виростає, що енергію маємо скеровувати в рух творення, а не руйнування.
― Я вірю, що росія розвалиться, ― додає пані Тетяна наостанок. ― А нам треба добре попрацювати, аби зшити Україну! ― ці слова дещо дисонують із тими, що про толерантність, але вони так пасують її мініатюрній войовничій фігурі.
Уже в дверях вона запрошує мене в гості й каже, аби я обовʼязково брала своїх дітей і приходила на генеральну репетицію її гурту «Халява бенд». Навіть у неймінгу це почуття її гумору фантастичне. Ні, не «невиносима», а несамовита, бойова, нестримна, відкрита!
13.05.2023