В гуцульській фонетиці «ліжник» вимовляється через тверде «и» – фонему, відмінну як від «и», так і від «úе». Важливо не плутати лЫжника¹ (вовняний коц із ворсом на два боки) з лИжником (лещетарем).
Найдавнішою назвою в Україні був «ковер», з XVI століття поширюється «коц» та «ліжник», з початку ХVІІ-го – «килим».
Здавна ліжники ткали повсюдно в Україні. Але до початку ХХ століття їх виробництво залишилося лише в Карпатському регіоні
Багатство гуцула – на жердці біля ліжка
Дома вівці недоєні,
Кози зголодніли.
Когут піє, аж скрегоче.
Качки подуріли².
Ліжники на Гуцульщині до середини ХІХ століття виготовляли на ґаздівці лише для власних потреб. Всі етапи – від вирощування овець і включно з ткацтвом – власноручно. Про люфтівників³ у Карпатах в ті часи ще навіть не чули.
Ідучи за старими звичаями і місцевими традиціями,
заспокоюють гуцули працею своїх рук все, чого
потребують для себе. Тому і займаються найбільше
ґаздівством, яке відповідає місцевим обставинам.
В.Шухевич, «Гуцульщина», т. 2, 1899.
Провадження натурального господарства змушувало гуцула постійно бути задіяним на ґаздівці – тут маємо на увазі не лише роботу біля хати, але й у лісі, на полонині. Якщо й були гроші, щоби придбати на ринку потрібний товар, то за відсутності доріг у горах (не плутати зі сучасним бездоріжжям) таких подорожей без крайньої потреби не робили.
«Комунікація на Гуцульщині лишала багато до бажання. А як воно виглядало перед пару сот літами? Ні доріг добрих, ні інших засобів лучби. Гуцульщина була прямо відірвана від світа. А треба ще зазначити, що деякі села є віддалені на 70-90 км від повітового осередка Косова. У таких обставинах годі було дістати до домашнього вжитку що-небудь із фабричних виробів – чи то полотна, сукна, судника якого тощо»⁴.
З часом серед гуцулів виявилися окремі майстри, що найбільш надавалися до того чи іншого ремесла. У вільний від основної роботи час виконували замовлення.
Утримувати овець в горах безпечніше, ніж корів – якщо звір ріже вівцю, яких тримається на господарстві десяток, це прикро. Якщо ж одну-єдину корову – ще одна з маленьких трагедій ще одного дня⁵.
«Про багатство гуцула свідчить кількість
ліжників, порозвішуваних на жердці біля ліжка».
Вінцент Поль, етнограф (1869)
Найдавніші ліжники або були однотонними, без узорів, або ж ткався узір найпростіший – чергувалися смуги природнього кольору овечого руна. Давні гуцульські узори співзвучні з актуальними нині «етнічними».
Забулося значення символів, але залишилась
потреба використання їх як необхідної традиційної
приналежності⁶.
На ліжниках ніколи не ткали ікони. Ліжник – ужитковий виріб, що спочатку використовують на постелі, потім на лавицях, на припічку; далі ним встелюють сидіння возів, кидають під сідла на конях, взимку кутають ноги на санях. Коли ґазда п’є сто грам у гостях, укриває ліжником коней. Коли ліжник доходить до геть сумного стану, ним гріють худобу в стайні за сильних морозів. В умовах натурального господарства ліжнику прописаний сценарій від народження до самої смерті. Тому старі ліжники на Гуцульщині не зберігають – хіба йому щастить потрапити в церкву, де на нього зазіхає лише голодна церковна миша.
Джаз – це блюз, який отримав вищу освіту.
Бі Бі Кінг
Килим – це ліжник, який отримав вищу освіту.
Ліжникарство дослідники часто розглядають як підрозділ килимарства (в промисловому плані), інформація часто переплутана на рівні підрозділів. Тому коли ми пишемо «килим», часто маємо на увазі й ліжник, але «ліжник» – це «ліжник».
Широкі килими в Косові, Вижниці, Яворові в оселях багатих родин помічають з 1870-х років; дослідники підозрюють у їх виготовленні мандрівних буковинських майстрів із Вашковець⁷.
Під впливом килимарства з Буковини та Західного Поділля на Гуцульщині почав розвиватися ткацький промисел. 1882 року організували перше ткацьке товариство⁸, школу та майстерні. Діяльність товариства успішною назвати можна було лише почасти – його «з’їли» конфлікти між місцевими майстрами, що дотримувалися локальних традицій, та інструкторами-чужинцями, що нав’язували вимоги зовнішнього ринку.
Спілка «Гуцульське мистецтво»
Хоч і не гуцул, але зробив задля Гуцульщини
багато доброго і тим заслуговує на нашу
вдячну пам'ять⁹.
Відродження килимарства в 1920-1930 роках зумовлене діяльністю спілки «Гуцульське мистецтво», безпосередньо її керівником Михайлом Куриленком.
2 листопада 1885 р. – народився в м. Короп Чернігівської губернії в небагатій родині Прокопія та Віри Куриленків.
1909 – закінчив училище в м. Кролевець.
1909-1913 – здобув вищу освіту в Київському учительському інституті. По його закінченні працював викладачем училища в Ямполі, вів активну громадську діяльність, зарекомендував себе як відмінний організатор.
1918 – переїхав до Кам'янця-Подільського. Спочатку працював директором гімназії й інструктором позашкільної освіти губернського земства.
7 липня 1918 р. – член ради Подільської “Просвіти”.
25 грудня 1918 р. – комісар Новоушицького повіту .
Січень 1919 р. – помічник губернського комісара Поділля. Входив до складу комісії з ліквідації українсько-румунського прикордонного конфлікту, обраний депутатом Трудового конгресу України від селян Ушицького повіту Подільської губернії.
21 травня 1919 р. – згідно з наказом Директорії, член Подільської губернської народної управи М.Куриленко прийшов на посаду губернського комісара. Працював на посаді з червня 1919 року.
З червня 1919 року М.Куриленко розчаровується у діяльності влади, бере участь у легальній опозиції проти уряду І.Мазепи, «вважаючи уряд занадто соціалістичним».
23 червня 1919 року – Директорії УНР було подано “Меморандум громадських діячів Поділля” за підписами близько 20 осіб (зокрема М.Куриленка), які вимагали від уряду змінити засади політики.
25 липня 1919 року – Рада Народних Міністрів УНР звільнила Михайла Куриленка з посади губернського комісара Поділля.
9 вересня 1919 р. – учасники надзвичайного зібрання Подільської губернської народної управи підтримує М.Куриленка, висловлює “своє довір’я представникові земства, який передчасно залишив свою посаду”.
Листопад 1920 р. – М.Куриленко в Галичині; на нього покладено обов’язки директора департаменту нижчої школи Міністерства освіти УНР. У зв’язку із новою посадою відвідує табір для український військових у м. Ланьцуті¹⁰ (Польща), де займається відкриттям початкової школи і гімназії, організовує лекції, видає журнал, створює театр, оркестр, хор (згадайте, «рекомендує себе як відмінний організатор»).
1921 (за іншими даними, 1922) – М.Куриленко, з огляду на хворобу дружини, переїздить до Косова¹¹, спочатку сам (розвідує становище), трохи пізніше нелегально перетинає кордон дружина з дітьми.
Дружина Михайла Куриленка тяжко хворіла, тож за порадою лікаря родина оселилася в Косові. Було це 1922 року. Хворою опікувався відомий косівський лікар Тарнавський¹².
Світлина – літературний альманах «Алкос», №2-3, 2005
У Косові Куриленко починає займатися організацією ненасильницького культурного спротиву – за неможливістю проводити ефективні акції прямої дії. Версія про те, що після стількох років активної діяльності він вирішив плести затишне гніздечко, бо «зачарований красою Карпат, талановитістю гуцулів», огорнути своє життя вовняними ліжниками, з огляду на всю його попередню біографію видається потішною.
На відміну від популістів нашого часу¹³, Куриленко добре розумів, що на ефективне провадження громадської діяльності треба сталий фінансовий ресурс. І що найкраще організувати його самому.
1923 році Куриленко намагається добитися від польської влади в Косові відкриття школи гуцульського мистецтва. Коли влада «нє позваля», засновує 15 вересня 1923 року мистецько-промислову спілку „Гуцульське мистецтво"; якщо влада заборонятиме «відродження традицій старого українського килимарства», виглядатиме, як міль, це не додасть їй авторитету.
«Гуцульське мистецтво», в першу чергу, займається виготовленням килимів.
«Основний капітал «Гуцульського мистецтва» – два мільйони марок. Засновниками стали визначні місцеві громадяни, а до дирекції спілки входили С.Григорців, М.Куриленко, В.Лаврівський, П.Рондяк та інші.
Акціонерне товариство ставило собі за мету об‘єднати і підтримувати всіх кустарів і народних майстрів Косівщини, забезпечувати їх роботою та необхідними матеріалами, допомагати їм у конкурентній боротьбі отримувати прибуток, знайти ринки збуту для їхніх виробів. Разом з тим планувалося естетичне вдосконалення виробництва через розвиток набутків місцевого гуцульського стилю, творення нових зразків»¹⁴.
У співзасновники спілки Куриленко бере:
- греко-католицького пароха Старого Косова, знаного просвітянина о. Юліана Герасимовича, із давнього священицького роду. Його донька Анна, згодом знаменита вишивальниця і ткаля килимів та інших виробів, викладач – серед перших майстрів Спілки разом з дружиною Куриленка, Валентиною;
- одразу двох юристів: косівського суддю Володимира Лаврівського, засновника народної каси (кредитної спілки) та столярської школи, та Петра Рондяка, суддю, адвоката, організатора в Косові «Соколу», засновника читалень «Просвіти» (саме Петро Рондяк був офіційним головою спілки «Гуцульське мистецтво» – хто бо хоче конфліктувати із суддями?);
- самого Володимира Гнатюка¹⁵.
Присутність Володимира Гнатюка серед засновників Спілки відразу виводить її на найвищий рівень суспільного авторитету в Галичині. Львів’янин Володимир Гнатюк пропагує у пресі досягнення «Гуцульського мистецтва», особливо щодо килимарства. В.Гнатюк пильнує збереження народних традицій у виробах Спілки¹⁶.
«Серед засновників Спілки не було жодного підприємця»¹⁷ – це свідчить не про ідеалізм Куриленка. Справді, «перша п’ятірка» «Гуцульського мистецтва» більше нагадує селекцію для політичної партії. За рахунок залучення впливових в Косові співзасновників Куриленко «звільнив собі голову» від вирішення бюрократичних проблем, які так полюбляють створювати місцеві чиновники, і зайнявся оперативним керівництвом проектом – тим, що вмів робити найкраще.
Про те, що «Гуцульське мистецтво» – спроектована форма громадського спротиву в умовах польської окупації українських земель, свідчать кадри на керівних позиціях Спілки:
- Павло Романюк¹⁸ (вів бухгалтерію¹⁹);
- Микола Бутович²⁰, визначний графік, проектував килими й інші вироби;
- Степан Скрипник (небіж Петлюри, пізніше Патріарх УАПЦ Мстислав)²¹.
Унікальним явищем у діяльності Спілки було
використання натуральних барвників
для килимової пряжі.
Щоби, фарбуючи вовну природними барвниками, досягти стійкого насиченого кольору, треба витратити чимало часу та сировини. Справу полегшують анілінові барвники всіх кольорів веселки.
Нижче приводимо хронологію розвитку анілінових барвників²²:
1842 – Н.Н.Зінін відкрив хімічну реакцію отримання аніліну, названу його ім’ям.
1856 – польський хімік Я.Натансон синтезував на базі аніліну яскраво-червоний барвник фуксин.
1856 – англійський хімік Ст. Перкін отримав фіолетовий барвник мовеїн.
1857 – створене фабричне виробництво мовеїну.
1858 – незалежно від попередника фуксин синтезував німець А.Гофман.
1859 – французький хімік Е.Верген налагодив фабричне виробництво фуксину.
1861 – А.Гофман встановив склад фуксину і шляхи виготовлення синтетичних барвників різних відтінків.
1862 – на Всесвітній промисловій виставці в Лондоні 13 нагород присуджено за виробництво «смоляних (анілінових) фарб».
1878 – брати-німці Фішери встановили будову деяких інших анілінових барвників.
Куриленко починає із встановлення нових стандартів – зовсім відмовляється від фабричної вовни, використовуючи лише ручнопрядену місцеву.
«То дуже тєжка й затратна праця, бо то треба оті
рослини варити дуже довго, щоби виглядали добре»²³.
Зверніть увагу, що фарбування вовни звіробоєм, корою вільхи, дуба, яблуні, крушини, корою та лушпайками горіха, травою материнки, афинами²⁴, лушпинням цибулі, чистотілом, бузиною, розведеними сикловинням молодого хлопця²⁵ вже в 1920-ті роки називали «унікальним явищем». Це стосувалося не лише фабричного виробництва, а й народних майстрів. Хіба би не було грошей чи склався дефіцит на фарбу – тоді використовували як резерв барвники натуральні. Так само можна економити на використанні розчинника анілінової фарби – інструкція пише «оцет», але підійде сік квасної капусти.
«Спілка швидко зажила доброї слави».
«Єдиний вихід із положення – за пропаґандою за мистецькими килимами, робленими або самими селянами-ткачами, або наслідуванням народних зразків».
М.Куриленко
Килим (1930). Майстрині – Кучер і Анна Герасимович.
Першими мистцями-художниками в «Гуцульському мистецтві» працювали Валентина Куриленко, випускниця Київського інституту шляхетних дівиць²⁶, та донька о. Герасимовича Анна. На основі гуцульських вишиванок, крайок, ґерданів і різьби вони творили взори для килимів.
Спочатку Спілка винаймає два приватні будинки.
«Як свідчить львівська газета “Діло” (1923), першого місяця існування майстерня мала лише 4 верстати і стільки ж майстрів. До кінця місяця тут вироблено 20 квадратних метрів килимів. Вовну куплено по 11 тисяч марок за кілограм, а ткачеві плачено по 7,5 тисячі марок за квадратний метр тканини. Відпускна ж ціна була в межах 42 тисяч марок за квадратний метр виробу»²⁷.
Валентина Куриленко організувала надомниць-вишивальниць, які виготовляли обруси, серветки, блюзки на основі зібраною нею багатої колекції гуцульського та буковинського вишиття.
Куриленко обстежує старі килими в музеях, скуповував їх давні зразки по цілій Галичині.
Для розробки актуального дизайну замовляє проекти килимів, залучає до проектування та консультацій авторитетних мистців свого часу. Як галичан (сестер Олену й Ольгу Кульчицьких, Ярославу Музикову, Михайла Осінчука, Святослава Гординського), так і своїх земляків-«східняків»: Петра Холодного-старшого та його сина, Петра Холодного-молодшого, Павла Ковжуна, Василя Крижанівського, Миколу Бутовича, Роберта Лісовського, Василя Дядинюка. У спілці як мистець також працював молодший син Куриленка, Юрій, пізніше відомий у ЗСА²⁸ архітектор²⁹.
Мистці широко використовують в роботах як гуцульські мотиви³⁰ (баранчики зі сиру, гірські будяки, котики), так і працюють у «великоукраїнському» стилі.
Килим (1920-1930-ті роки)
Висока мистецька цінність виробів була зумовлена співпрацею народних майстрів та професійних мистців найвищого класу. Це з одного боку – показало місцевим підприємствам їхні нужденні засоби, а селянам-ткачам – правдивий сучасний мистецький килим.
Крім килимів, Спілка займалася вишивкою, ліжниками, керамікою, меблями, різьбленням. З нею співпрацювали різьбярі (брати Юрій і Семен Корпанюки, Василь Девдюк, Володимир Гуз, Петро Гондурак, Федір Шкрібляк із Яворова та Микола Тимків із Москалівки), ткач Микола Ганущак, вишивальниця Анна Герасимович, гончарка Павлина Цвілик та інші. Спілка виготовляла також тканини, т. зв. «самоділи», з яких потім за проектами С.Гординського шили одяг.
1925 року у Львові проходить перша виставка гуцульських килимів виробництва «Гуцульського мистецтва».
Наприкінці 1920-х років Спілка змогла придбати нові виробничі приміщення, у яких розташували верстати з горизонтальним розміщенням ниток основи³¹, склади та контору.
Перша велика виставка килимів, вишивок різьби та інкрустації по дереву, виготовлених Спілкою, відкрилася 7 березня 1930 року у Львові у промисловому музеї і мала, за свідченнями тогочасної преси, колосальний успіх, а деякі вироби просто з неї були закуплені до багатьох відомих збірок в Европі та Америці. Ось як оцінив збірку один із найвідоміших українських вчених, мистецтвознавець та історик Микола Голубець:
«Перший на українському ґрунті крок у тому напрямі³² зробила мистецько-промислова спілка в Косові «Гуцульське мистецтво». Існує вона від 1922 року, але її доробок не може пройти повз увагу нікого, хто розуміє і любить мистецтво... Відродження, очевидно, не шляхом підроблювання і відроблювання старих зразків, але справжньої творчости на основі старої мистецької традиції». Найбільших успіхів досягло «Гуцульське мистецтво» в продукції килимів, очевидно ми не маємо на увазі випродукованої кількости, але якість, і на це ми мусимо звернути увагу там, де говориться про ренесанс українського килимарства».
Продукцію «Гуцульського мистецтва» експортували в Польщу, Німеччину, Францію, Швецію, Канаду, США, Австралію. Чимало робіт зберігаються у музеях за кордоном.
Кооператива «Гуцульщина»
Світлина – літературний альманах «Алкос», №2-3, 2005
1927 року в Косові Михайло Горбовий, засновник "Пласту" в місті³³, діяч "Лугу"³⁴, створив кооперативу майстрів народного мистецтва "Гуцульщина», налагодив виробництво та збут килимів, іншої продукції.
«А ще "Гуцульщина" вишукує по селах давні кахлі, миски,
збанки і замовляє нові на тих самих мотивах у давнього
гончара П.Кошака, який виробляє їх уже не лише для
"Гуцульщини", але й для інших покупців. У той спосіб
відновлюється наше давнє гончарство по славним
традиціям [Олекси] Бахметюка і др.". "
Гуцульщина" виконувала преважну місію для
гуцульського народного мистецтва, бо своїм впливом
хоронить гуцульську кераміку перед цілковитим
звиродненням…»³⁵.
Заробітна плата робітників в "Гуцульщині" відразу піднялася на 30–40%, а тому її були змушені підняти на всьому ринку праці.
Наводимо текст Михайла Горбового:
"Спершу була вся ця продукція і збут майже виключно в українських руках. Однак згодом переходить ткацько-килимарський промисел майже зовсім у жидівські руки, а наші ремісники з господарів стають наймитами, яких визискують чужі в найгірший спосіб: низька заробітня платня, недостача суспільного обезпечення робітників, виплачування бонами або злишнім товаром, обманювання на мірі й вазі тощо. Вслід за цим пішов упадок якости килимів і їхньої мистецької вартости. Найгірша тандита, роблена з юти та з відпадків шмат, заступила місце колишніх прекрасних, солідних килимів. Все те могло діятися лише тому, що ми з каригідним прямо легковаженням здали цю преважну ділянку нашого економічного життя в руки чужих спекулянтів, яких одинокою ціллю є збагачуватися, хоч би коштом запропащення вікових традицій і взорів нашого народного мистецтва.
Проти "Гуцульщини" почався "неперебірчивий у засобах і завзятий наступ. Та це не захитало кооперативи", бо товар у "Гуцульщини" був якісніший, мистецький»³⁶.
Не дивно, що на листівках "Гуцульщини" надруковано один із принципів української кооперації: "Жидами не послугуємося!"³⁷.
"Виховала собі кооператива освідомлюючою працею гурт свідомих кооператорів з-поміж своїх членів-робітників, які дають запоруку дальшого гарного розвою кооперативи³⁸", – писав Михайло Горбовий.
Дівчата з Ладичина
Але повернімося до «Гуцульського мистецтва»:
Килимок (1930-ті роки)
«В 1933 році Михайло Куриленко довідався, що донька пароха з с. Ладичин на Тернопіллі Марія Світенька³⁹ відновила старовинну техніку ткання на вертикальному верстаті не лядою, а горизонтальною гребінкою. Майстриня на запрошення спілки «Гуцульське мистецтво» з кількома дівчатами-односельчанками приїхала до Косова. Серед них були Юлія Нагнибедюк, Бронислава Свідерська, Стефанія Будна, Стефанія Шпаковська, Марія Грибівка, Анна Мартинович, Ольга Хмільовська».
Килими, що їх виготовили дівчата з Ладичина, були копіями старовинних музейних килимів. Виконані в ніжних пастельних тонах, із зображеними на них фантастичними квітами в кошиках, горщиках. Килими (їх називали «гобелінами») були дуже дорогими – 45 злотих за 1 кв. м.
«У Спілці була традиція: якщо дівчина виходила заміж, то вона виготовляла килим, який їй найкраще подобався, і цей килим, як віно, одержувала безкоштовно»⁴⁰.
«Цікава історія одного з килимів майстерні «Гуцульське мистецтво», «Гетьманського», який зберігається в українському музеї в Ню Йорку. На початку 30-их років відома громадська діячка Галичини та знавець народного мистецтва Олена Федак-Шепарович за допомогою мисткині Ірини Гургули віднайшла в музеї імені Т.Шевченка у Львові кусок стародавнього килима із палацу І.Мазепи в Батурині.
На прохання Шепаровичів мистець-графік Роберт Лісовський відновив взір, а спілка виконала його в матеріялі. З огляду на складність композиції робота тривала понад рік, бо виконання було автентичне, навіть із знаком гетьмана Мазепи у куточку килима, в єдиному екземплярі. Килим чудом пережив другу світову війну, облогу Берліна, він проколотий багнетами під час обшуку большевицьких вояків (на щастя, не сильно) щасливо переїхав до Америки і його подарувала музеїві Ольга Кузьмович, донька О.Федак-Шепарович» ⁴¹.
Освоєння гребінкової техніки ткання вплинуло на мистецькі якості килимів, оновило стилістичне звучання орнаментики⁴². Ось що пишуть про ці витвори:
Килим "Медальйон"
«Колорит килимів, дякуючи природному крашенню, лагідно тонований, при всій своїй живості не крикливий, шляхетний, лінія орнаменту гнучка, мінлива, нешаблонна, за кожною рисочкою, на кожній барвній площі відчувається дотик живої людської долоні; поверхня килиму ніжно пружкована – міниться й грає меридіанами світлотіней…»⁴³.
Дехто з тих дівчат так і залишився на Гуцульщині, дехто після 1939 року повернувся додому.
******
У 1934 році на виробництво килимів використано 2838 кг вовни та 548 кг конопель (на основу). Якщо джерело нічого не сплутало⁴⁴, до виробництва в Спілці, окрім творчих працівників і менеджерів, мали причетність 6 тисяч (!) ткачів.
«М.Куриленко залишив за собою добру славу,
в нашій еміграційній пресі, особливо у жіночих
журналах я стрічав різні спомини про нього».
С.Гординський⁴⁴’
У 1936 році Спілка, разом і з Львівською жіночою кооперативою „Труд"', влаштувала виставку-продаж українського одягу за розробленими С.Гординським моделями, стилізованими на основі народної ноші, на якій були представлені різні регіони України. Одяг оздоблювався народними вишивками і був на той час надзвичайно модним.
Гуцульська вендета
Історія Спілки не обійшлася без одвічних містечкових інтриг. Справа доходила до з’ясування стосунків через місцеву пресу:
«Щоби понизити мене у громадянській опінії, деякі людці стали у скритий, нечесний спосіб ширити проти мене всякі наклепи. Я зразу не прив'язував ваги до людської злоби й до цеї "роботи". Але коли в останньому часі, точніше в літі 1935 p., ця акція набрала масовости й готова була шкідливо відбитися на деяких інституціях та поодиноких невинних громадянах, я мусів зацікавитися цею справою, щоб вислідити тих "відважних", що вміють тільки з-поза плота нападати, а не мають відваги стати доочно. Показалося, що цими особами є:
1) п. Михайло Куриленко, директор і власник робітні "Гуцульське Мистецтво" в Косові.
Перед у всьому вів і був найбільш "активний" у цій "роботі" саме п. М.Куриленко. А "робота" ця полягала на тім, що ще в 1927 р. п. Степан Глушко, будучи в с. Річці б. Косова, наговорив перед п. Куриленком чи ще ким, що "в 1918 p., як він, п. Степан Глушко, був командантом у Косові, існували там так звані "зелені кадри" військових дезертирів і бунтівників, а між ними був і Михайло Горбовий, котрий дуже спритно цілий час укривався, і п. Степан Глушко не міг його зловити".
Ці зізнання, списані у формі протоколу і підписані п. Степаном Глушком, містяться на одній сторінці канцелярського паперу машинового письма. Не входжу тут у те, що самі зізнання є в кількох місцях неправдиві навіть щодо особи п. Степана Глушка, зглядно його ролі в той час. Але щодо мене, то вони є в цілости цинічно-неправдиві, а складати їх могла тільки людина, не поінформована про стан справи або злобна, з певною тенденцією мені пошкодити.
Ясне одно, що в час писання цього "протоколу" не було там машини під рукою й писалося ручно. Тепер вони є друковані на машині Royal, що є тільки в "Народній касі" в Косові, в котрій була приміщена кооператива "Збут". У цій кооперативі "Збут" працював у pp. 1934/35 якраз п. д-р Прибитківський.
І ці зізнання п. Глушка у виді "протоколів" якраз масово поширювали п. М. Куриленко і п. др. Прибитківський. Ширили вони поміж приватними особами, членами товариств, а навіть висилано ці наклепи в ін. місцевости. Крім того, поширювано це усно при кожній нагоді та ще й перестерігалося людей переді мною, мовляв: "Ви пристаєте з Горбовим, а не знаєте, хто він такий. Та він є теж дезертиром і бунтівником УГА! Роблю вас уважними перед ним…"
Між культурними і чесними людьми водиться так, що, коли мається які сумніви відносно минулого чи теперішнього даної людини, котра занимає видніше й відповідальне становище у громадянському житті, – старається перше основно провірити фактичний стан справи або й віддати – за потреби – під осуд громадянського суду, щоб часом не принести шкоди не тільки невинній людині, але й установам, у котрих працює дана одиниця.
Тут, одначе, не було нічого подібного, хоч "протокол" писаний перед… восьми літами, а я весь час працюю в численних установах. Панове М.Куриленко і др. Прибитківський не мали відваги стати доочно, не мали чести піти чи спричинити громадянський суд, а тільки поза моїми плечима робили свою низьку "роботу", ще й цинічно закриваючись якимсь "почуттям обов'язку". Коли б у них було справді почуття обов'язку і журба за чистоту дійсної загальної справи, то при крихітці доброї волі могли легко провірити фактичний стан і не компромітувати… себе»⁴⁵.
Більшість дослідників гуцульського мистецтва в Косові – місцеві; якщо треба займати позицію на боці «гуцула» Горбового чи «східняка» Куриленка – ясно, що Куриленко не може бути правим:
"Оббріхування болісно ранить, особливо коли йде з боку людей заслужених, які чимало зробили для нашої Батьківщини, патріотичного виховання, пропоганди української культури. Мова тут про керівника "Гуцульського мистецтва" Михайла Куриленка" і директора гімназії "Рідна школа" у Станіславі Степана Глушка.
До слова, і Горбового, і Куриленка більшовики "помирили", знищивши обох – за працю в ім’я України»⁴⁶.
Кінець «Гуцульського мистецтва»
З приходом перших совітів родину Куриленків вигнали із квартири, яку вони займали. «Гуцульське мистецтво» буле націоналізоване і перетворене у звичайну артіль з плановим виробництвом. Ми й раніше йшли за текстом Юрія Стефанівського, внука Михайла Куриленка, а зараз просто цитуємо:
«Діда заарештували вже в жовтні 1939 року, але після протестів робітників спілки випустили і навіть призначили директором Косівського художнього технікуму (Косівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва), а у грудні того ж року арештували вдруге. Далі – невідомість і лише напис на фамілійному гробівці „Михайло Куриленко 15.11.1885-194...".
Я шукав могилу діда давно, неодноразово звертався до прокуратури та КҐБ Івано-Франківської области і республіканської, через наших народних депутатів України — до колишнього прокурора республіки Потебенька, автора сценарію та режисера скандально відомої справи народного депутата Степана Хмари – відповідей або не було взагалі або присилали формальні відписки, мовляв, немає документів в архівах. І лише раз щось не спрацювало у цій страшній налагодженій ще Берією та Вишинським машині – Івано-Франківська обласна прокуратура відповіла мені півтора року тому (цитую дослівно): „В картотеці Івано-Франківської тюрми мається запис про те, що Куриленко Михайло Прокопович знаходився в тюрмі, заарештований за скоєння злочину, передбаченого ст. 54-13 Кримінального кодексу УРСР (активної дії або боротьби проти робітничого класу та революційного руху) і 1 квітня 1940 року відправлений у Житомир . В архівах УВС-УКДБ Житомирської области ніяких даних про Куриленка немає...
Дружину і доньку арештували у квітні 1940 року і вивезли до Казахстану, потім у Сибір. Там, у тайзі за Уралом, назавжди залишилася бабуся, там мама загалом пробула 30 років"⁴⁷.
Є інформація⁴⁸, що труп Куриленка, закопав на скотомогильнику один із тих, «хто був ніким», – йому «добрі енкваведисти» дозволили зняти з трупа вовняний светр, який потім опізнали місцеві мешканці, і, погрожуючи розказати про те німецькій окупаційний владі, «розкололи» (до того) щасливого власника светра.
Більше десяти ткачів-килимарів були засуджені на смертну кару як члени ОУН.
Що було далі, розповідає Юрій Стефанівський:
«До керівництва Спілкою «Гуцульське мистецтво» нова влада поставила невігласів, далеких від традицій української культури, які не могли і не хотіли підтримувати колишній високий мистецький рівень виробів. Пізніше спілку об’єднали ще з однією килимарською артіллю і під назвою «Гуцульщина» вона діє у Косові і нині.
В артілях, а потім на фабриці „Гуцульщина", перейшли на виготовлення переважно ширвжиткової продукції. Гонитва за метрами продукції, здешевлення праці ткачів, відкриття килимових цехів при колгоспах, призвели до загального спрощення способів декорування килимових виробів.
Погоня за кількістю, за квадратними метрами, знецінення моральних цінностей, руйнування духовности в процесі побудови «світлого майбутнього всього людства» викликали створення таких, з дозволу сказати, шедеврів, як килим «Дружба народів» 1954 року, рисунок якого скомпоновано із зображень гербів СССР та союзних республік і символізує, за словами професора Якима Запаска, «велич Країни Рад, непорушну дружбу її народів» і спричинили до того стану килимарства і не лише килимарства на Гуцульщині і не лише на Гуцульщині, який нині маємо»⁴⁹.
Світлина – літературний альманах «Алкос», №2-3, 2005
«Комуністична влада знищила все, що нагадувало б «Гуцульське мистецтво». Знесено будинок, в якому воно розміщувалося, замість оригінального виставкового павільйону – танк Т-34»⁵⁰, – писав косівський дослідник Ігор Пелипейко.
За словами Юрія Стефанівського, «ім'я Куриленка було в СССР під забороною, і якщо в поодиноких дисертаційних писаннях совєтських т. зв. вчених-мистецтвознавців згадувалась Косівська мистецько-промислова спілка „Гуцульське мистецтво, то лише для паплюження»⁵¹.
Онук уважно відстежив механізм спотворення інформації про діда:
«Гортаючи сторінки книг з килимарства, написаних вченими-мистецтвознавцями, читач може зробити висновок, що 1920-1939 роки – це період повного і абсолютного занепаду народного мистецтва у Галичині. Ось приклади, які одночасно демонструють і технологію викривлення історичної правди…
Аким Запаско, професор Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, продовжуючи цю тему, пише: „У Галичині в 30-их роках, незадовго до возз'єднання Західної України з Українською Радянською Соціялістичною Республікою, килимарство перебувало в стані цілковитого занепаду".
Як доказ цієї інсинуації, Запаско наводить цитату невідомого автора хроніки львівського журналу „Мистецтво" за 1932 рік (не вказуючи при цьому число журналу), яка закінчується словами „...Такого стану занепаду нема поки що змоги поправити, бо нема способу, аби його спинити і культуру народного мистецтва повернути до минулої творчосте".
Мені вдалося відновити повний текст згаданої хроніки і приводжу її продовження: „Єдиний вихід із положення – це пропаганда за мистецькими килимами, робленими або самими селянами-ткачами, або наслідуванням народних зразків.
Тепер зорганізувалась кооператива „Гуцульське мистецтво", яка застосувала іншу методу. Вона почала виробляти килими не тільки на кращих зразках народного мистецтва, а й звернула увагу на матеріял своїх килимів, уживаючи і тої самої вовни, і способу чищення і способу фарбування. Результати були добрі. Крім того „Гуцульське мистецтво", рахуючись із фактом специфічної конкуренції, почало замовляти проекти килимів у мистців, аби таким чином увести справді мистецький килим в обсяг свого зацікавлення. Це з одного боку – показало місцевим підприємствам їхні нужденні засоби, а селянам-ткачам – правдивий сучасний мистецький килим... „Гуцульське мистецтво" готується до другої виставки, де між іншими будуть показані останні його вироби, а саме проекти мистців Бутовича, Гординського, Ковжуна, Лісовського, Музикової, Осінчука і Холодного, та за народними зразками і копіями історичних килимів".
Невідомим автором наведеної вище хроніки, за свідченням мистця Святослава Гординського, був Михайло Куриленко, засновник і незмінний директор Косівської спілки „Гуцульське мистецтво", мій дід по мамі»⁵².
Втім, Юрій Стефановський звинувачує в підважуванні справи свого діда не лише радянського вченого Я.Запаска, а й відомого українського самостійника й антикомуніста, полтавчанина Андрія Жука, який, мешкаючи у міжвоєнний період у Львові, працював у місцевій українській кооперації: «Відомий автор Андрій Жук, не обтяжуючи себе доказами, голослівно стверджує, що художнє оформлення виробів в обох, відкритих в 1922 році в Косові на Гуцульщині, спілок поступово погіршується… Щодо авторів згаданих вище книг, то, як в народі кажуть, Бог їм суддя, хоча, на мою думку, якесь покаяння все таки повинно б бути»⁵³.
Совіцьке ліжникарство
Як свідчать дослідники гуцульського народного мистецтва, проект професійної школи Куриленка радянська влада привласнила собі. У Косові 1940 року стартувала Школа гуцульських художніх виробів. Вона складалася з 5 відділів, у т. ч. ткацького та килимарського. У 1954 році останній відділ закрили, що спричинює брак професійних кадрів для килимарства (ткачів, що готувало мистецьке училище у Вижниці, було недостатньо)⁵⁴.
У Косові після війни на базі націоналізованої інфраструктури «Гуцульського мистецтва» формується організація промислового ткацького килимарського виробництва. В художній артілі ім. Т.Шевченка працюють переважно професійні майстри-килимарі спілки «Гуцульське мистецтво». Але маємо «нові технології фарбування сировини, використання дешевих анілінових барвників, неякісні сорти пряжі», а «над народними художніми промислами було встановлено ідеологічний нагляд. Майстрів змушували широко використовувати комуністичну символіку»⁵⁵.
Потужності ВО «Гуцульщина»⁵⁶ у 1980-х роках виготовляли 70% всіх килимових виробів УРСР (не досліджено, чи в статистику «Гуцульщини» плюсували⁵⁷ вироблені в колгоспах ліжники).
"Російський" ліжник (селище Верховина)
Від ліжників ВО «Гуцульщина» з узором від колгоспних дизайнерів у наш час у захваті бабці – то ремінесценсії їхньої молодості. У час, коли в них ще кості на погоду не крутило, вони вкривалися достеменно такими ліжниками.
Такий колгоспний узір «нормо-ліжників» називали «руским» (російським) – для нього використовували червоний (оранжевий), зелений, білий, чорний колір. Синій – традиційний колір ліжників у Верховині – у «нормо-ліжниках» майже не присутній.
"Коверцовий" ліжник
Цікаво, що 2014 року на Гуцульщині якщо продавець ліжника забувався і називав ліжник «російським», люди відмовлялися купувати навіть після хитрувань, що то від «роса» (згине на сонці). Тому «російські» почали називати «коверцовими»⁵⁸ – то інший узір, але різницю між ними без 50 грамів не зауважиш. Коверцовий (кривий) – звучить дуже колоритно.
******
Колгоспи в гірських селах, де майже немає ріллі, займалися переважно відгодовуванням маржини й овець, молочарством – і виготовленням «сувенірної продукції». Майстри могли працювати вдома, отримуючи «зверху» виробничий план. Один із напрямів такої «сувенірки» – ліжникарство.
"Слідами Ямайки" (селище Верховина)
Сучасний ліжник у кічових кольорах
Кожен колгосп для виготовлення ліжників використовував власну вовну. У Яворові майстриня мусила виготовити 3 «нормо-ліжники» на місяць, у Верховині – 20 «нормо-ліжників» на рік. Наче небагато, але вся ця робота відкладалася на зимовий період, по завершені господарських робіт.
Ліжник з використанням традиційного гуцульського кольору – синього.
Рученьки терпнуть,
Злипаються віченьки,
Боже, чи довго тягти…
Павло Грабовський
Колгоспній робітниці допомагали хатна баба⁵⁹ та діти – ось звідки взявся навик, а не від ліжнико-хромосоми, як це стверджують окремі яворівчани.
"Мене ніхто не вчив. Каже мама: "Будеш прєсти?" – "Буду". Сіла та й почєла прєсти, я не знаю, би мене хтось учив веретено то крутити. А якшо є в нас, шо там хлопці женяться, приводєт дівчат десь там з других районів навіть, з другого села, других областей, вже не говорячи там Східної України чи з Росії чи шо, то ці дівчата навчитися прєсти – не було в нас такого випадку, шоб хтось годен навчитися прєсти. Ну не годні, практично не годні. Це означає, шо се зароджено прядіння та й наше мистецтво в генах" ⁶⁰.
Кілька років тому в Яворів «приблудила» дівчина з Харківської області. Винаймала помешкання, почала потроху вчитися ліжникарського ремесла. Яворівчани лагідно охрестили її «приблудою». «Приблуда», домовляючись про виконання особливо складних технік, «робить з ліжників пальта і продає через Інтернет»⁶¹, працює на замовлення і потроху дає собі раду. Але її сприймають як виняток, що підкреслює правило: ніхто, крім яворівських, не може опанувати ліжникарства – то «в крові».
У наш час яворівських дітей принади відкритого світу приваблюють куди більше за традиційне гуцульське мистецтво. У Яворівській школі ліжникарство є профільною основою для уроків трудового навчання – 5-6 клас ще радо тче на верстаті накидки, але старші діти швидко втрачають інтерес до тієї справи. Не годен їх мотивувати і грошима – є інтерес до грошей не заробити, а витратити.
Вся надія на ліжнико-хромосому.
Дев’яності і після
А потім почалися дев’яності.
Заїхали в болото
Конi встали, не йдуть, хоч їх цiлюй.
Молитися не можна, бо ж комсомольцi,
А чорт з-пiд землi: "А най вас партiя рятує"⁶².
Люди масово повбиралися в турецькі светри «Boys», накупили синтетичних – зате імпортних, турецьких! – ковйорів і паласів. І той хай кине в мене камінь, хто згадає принаймні трьох сусідів, що не піддалися цій пошесті.
Колись ліжники виготовляли скрізь по Гуцульщині: в Путилі, Косові, Верховині, Яремчі, Ясіні, навіть в Косівській Поляні під Раховом.
Майстри, що працювали в умовах планової системи – матеріал давав колгосп, тчеш 25 «нормо-ліжників» в рік, маєш пенсію. Але ринок працює інакше.
Вклякли «сувенірні» цехи при колгоспах, вмерли килимові фабрики в Коломиї, Кутах, Косові, Яблунові, запхали на стрихи верстати майстрині-надомниці⁶³, на галицькій Гуцульщині поголів’я овець скоротилося з 55 тисяч до п’яти сотень⁶⁴ – все це стало нерентабельним. Кожен почав «крутитися», як міг. З усієї Гуцульщини ліжникарство утрималося лише в Яворові (не плутати Яворів-з-полігоном⁶⁵ і Яворів-з-ліжниками – на кривобокому шляху між Косовом і Верховиною, де стріляють хіба колеса).
Яворів – це не «столиця ліжників», це останнє село, де зуміло утриматися ліжникарство.
Здавна ліжники виготовляли повсюдно по Яворову. Ми не можемо назвати точну кількість активних майстрів в Яворові, але десь між 100 та 200. У 4 із 5 хат навіть зараз вміють ткати ліжники. Даються взнаки навики, засвоєні з дитинства. Ліжники тчуть не лише колишні колгоспники, а у вільний від зарплати час (вечір, місяць, рік) бюджетники – вчителі, лікарі тощо. Верстати «перепросили», знесли зі стриху.
Чому саме в Яворові? Можу припустити, що зіграли роль давні сентименти львівської творчої інтелігенції до Косова – вплинуло на збут (звідти на діяспору).
З Яворова трохи ближче до Буковини, де більше, ніж на Франківщині, вирощують овець, є де закупити вовну.
Технологія, а не мистецтво
Ліжникарство – технологія, а вже потім мистецтво. Творчої роботи у ньому – відсотків 20. Коли дивишся, як майстриня справується з верстатом, виконуючи квадратні метри ліжника на замовлення, здається, що й менше 20 відсотків. Те, що академічні дослідники називають «хрестоматійністю в орнаментиці», я б радше назвав «роботою на автопілоті».
Від вівці три вигоди: кожух, свита і губа сита.
І навіть четверта – музичний інструмент дуда⁶⁶.
Технологія виготовлення ліжників починається з овець. Всі породи, вирощувані в Україні, розділяють на тонкорунних, напівтонкорунних і грубововнових.
Вовна⁶⁷ складається з пуху, перехідного волосу, ості та мертвих волокон.
Корінна порода овець на Гуцульщині – цуркан (ракель), пристосована до вологого клімату Карпат – належала до грубововнових.
1993 року сертифікували українську гірсько-карпатську породу овець⁶⁸. Її відносять до універсальних порід – вовно-молочно-хутрового напряму. Порода була отримана схрещенням овець місцевої породи з цигайськими баранами, напівтонкорунними. Кажуть, що за характеристиками виведена порода ледь не вдвічі переважає аборигенну, при тому зберігаючи пристосованість до важких кліматичних умов Карпат. Майстри розповідають, що в процесі селекції вівці давали багато неякісного волосу, але потім нічого, все стабілізувалося.
В гірсько-карпатській породі овець виділяють передкарпатський і закарпатський типи.
Загалом овець гірсько-карпатської породи (обох типів) – 3% від усього овечого поголів’я України. Гірсько-карпатську породу розводять у всіх карпатських областях України.
********
У Яворові майстри не тримають стільки овець, щоби цілком забезпечити виробництво вовною. Вовну докуповують на Закарпатті, Буковині, в Молдові⁶⁹, навіть на Тернопіллі⁷⁰.
Найдорожча⁷¹ біла вовна – 8-12 грн. за кг, сива – до 10 грн., чорна, рудувата – 5-6 грн. З одної вівці карпатської породи можна настригти 2-4,5 кг вовни.
Майстри з Яворова їдуть закупляти вовну гуртовими партіями – до прикладу, в Путильський район, де багато овечих господарств. Своєю чергою, власники господарств також шукають збуту. Іноді домовляються про певну кількість ліжників в обмін на вовну.
Майстри самі ходять «горбами», дивляться, де в кого є вівці, питаються, чи, може, хтось матиме вовну на продаж. Але ці локальні закупи носять більше символічний характер – якщо ґазда у Верховинському районі тримає чотири чорно-рябих овечки – може отримати за всю вовну 50 грн. в рік. За такі гроші не кожен палець в палець вдарить, а вовну – так не дістанься ти нікому.
******
Годину вовну відпарюють у воді температурою близько 80 градусів – у 300-500-літрових чанах. «Розчиняється» 20-25 (а якщо вовна неякісна, то й до 50) відсотків первинної маси непареної вовни. Далі «парену» вовну розкладають сушитися⁷² на 3-4 дні. Якщо пройде невеликий дощ – допоможе промити, відбілити вовну – головне, щоб не затягнуло дощів на кілька тижнів. Тому влітку використовують кожну сонячну годину.
Бригада з трьох чоловік 300-500 кілограм вовни може переробити за два дні.
Непарену вовну міль не їсть (певно, вона здається їй глевкою), але залюбки поласує чистенькою. Також треба оберігати вовну від вологи.
Парену вовну треба переробити за сезон – за два роки вона «лепчіє» (повертається до стану, наближеного до непареної вовни).
Парену вовну фарбують до або після граблювання – перетворення вовни зі стану первісного руна у стан суцільного масиву.
Автентична грабля – хитанка – виглядає загрозливо: по жолобу, всіяному колючками, розхитується маятник (також з колючками), що перемелює вкинуті у жолоб пасма вовни, роздирає їх на пухку вовняну масу.
Ручні граблі масово використовували до 1970-х, хоча в робочому стані такі експонати можуть зберігатися і до нині.
У радянські часи вовну з Верховини везли на граблювання в Новоселицю Чернівецької області. Ближче до нашого часу з’явилися граблі приватні – зараз є в Косові, Яворові, Верхньому Ясенові.
Сучасна грабля – механізм, з якого виходить пресована вовна в рулонах завширшки 1,8-2 метри.
Під час граблювання один із кожних десяти кілограмів кудись «зчісується».
Після граблювання отриману вовну розчісують спеціальною колючою драпачкою по колючій табуретці (на таких люблять йоги сидіти). Чешуть у всі боки, щоби досягти рівномірної щільності.
Ліжники можна робити лише з грубої вовни. Щоби сформувати грубу вовняну нитку з кужеля, в руні має бути багато довгих волокон (т. зв. килимова вовна).
На етапі граблювання вовну фарбують (можуть і пізніше, але на граблі це простіше – виходить більш рівномірний колір). В Яворові існує розподіл праці – є майстри, які спеціалізуються саме на фарбуванні вовни.
Світлина – Роман Печіжак
Отриману масу вовни (кужілку, куделю) нанизують на мотовило⁷³ – однією рукою витягують з неї товсту вовняну нитку, іншою намотують її на веретено (гра в дві руки, як на піаніно чи акордеоні, треба мати навик). Нитку на веретені – прічник – перемотують в гульки (ґушки), завдовжки 5-6 метрів. Фіксована довжина важлива – якщо нитка закінчиться посеред узору, треба доплітати нову нитку, з ліжника може вилізти кінець, а це брак.
Вважається, що ручна робота майстра з товстою ниткою не може бути механізованою – винахідливі китайці, що давно штампують т. зв. «гуцульську сувенірку» – сільнички-попільнички, шабатурки, «гетьманські» булави, бартки-томагавки, інші «опришківські» аксесуари, ще не винайшли відповідний пристрій. Виготовити ліжник наразі не під силу навіть їм. Тому треба прясти вручну. Хоча також спірне питання – майстриня з Верховини розповідала, що її дід ще в 1970-ті, щоби полегшити життя жіноцтву, виготовив верстат, який дозволив не прясти нитки для основи вручну. Люди он 3D-принтер винайшли, в космос літають, а витягувати з куделі нитку якось не складається. Може, питання в тому, що жінки й так чудово справуються?
Товста вовняна нитка – нею тчуть поверх основи ліжника по тонкій вовняній нитці. Таку нитку виготовляють із вовни напівтонкорунних (цигайської породи) овець. За доброю ниткою треба їхати в Мамаївці Чернівецької області, там найкращий виробник⁷⁴.
Якщо нитка основи неякісна, ліжник може не сходитися. Як це «не сходитися» – поза межами мого розуміння.
У ліжниках на основу можна використовувати конопляну, лляну, бавовняну нитку, але в наш час цінується саме 100%-ово вовняний ліжник.
******
В давнину ліжники ткали на вузьких верстатах-кроснах, завширшки 80 см. Щоб отримати широкий ліжник – два (а то й три) вузьких зшивали докупи. Зветься «джєрґа».
Широкі верстати, на яких гуцули тчуть зараз, прийшли з Поділля в 1930-х роках разом з тамтешніми дівчатами (про них ми вже писали); давніші подекуди використовували на Гуцульщині до кінця XX ст.
Наталка Кіщук за роботою.
Нитки основи ліжника мають відстояти одна від одної на 10-12 мм. Інтервал залежить від бердА – гребня на верстаті, зуби якого можуть бути з твердої породи дерева (ясена чи ялиці) або ж металевими – важливий не матеріал, а інтервал між ними. Берда давніх верстатів задавали більшу щільність ліжникові. В адаптованих під сучасні реалії верстатах інтервал виставлений з огляду на туристів, які купляють ліжник як елемент інтер’єр-дизайну в сучасних помешканнях з +20⁰С (або скільки накрутиш на автономному опаленні).
Цупкий ліжник в умовах квартирної спеки можна використовувати для схуднення або покарання. Майстри часто не розуміють тої перверзії, що людям в їхні міські шпаківні треба рідонького ліжника, їм треба не зберігати тепло, а карпатських інтонацій до інтер’єру помешкання. У відповідь на запитання «як вибрати якісний ліжник» майстер радить «штрикни його пальцем» (якщо пропихається на інший бік – не брати).
Для виконання декоративних зображень (скажімо, карпатський пейзаж з рельєфними ялинками чи фірма замовила витканий на ліжнику логотип) використовують складніші техніки з гулями⁷⁵. Окремі віртуозні прийоми народжуються в режимі живого часу.
*******
Як вибрати якісний ліжник? Працює безвідмовно – купуйте не на базарі, а безпосередньо у виробників (у Яворові). Нюанси: в різних місцях ліжник може бути різної якості й товщини. Пошукайте ґанч⁷⁶. Симетричний узор може виткатися несиметричним. Коли майстер не розрахував, посеред ліжника закінчився моток нитки. Доплітає тут же нову, але нитка може витикатися.
Продати туристу напряму недостатньо якісний ліжник для майстра «негонорово», тоді як посереднику, через якого цей ліжник потрапляє на базар, принцип не заважає.
Слушним буде для всієї «гуцульської» торгівлі: якщо покупець починає затято торгуватися, збивати ціну, влаштовувати інші істерики такого штибу – врешті решт йому продадуть той товар, який совісно продавати адекватній людині.
З якістю – кожен автор має власну манеру, почерк. Майстер-ткач – як музикант-самоук, який рефлекторно виконує нюанси та «фірмові» прийоми – йому комфортно у своїй естетиці-майстерності. Гуцульський музикант здатен зіграти ноктюрн Шопена, але на власний манір і в гуцульському звучанні. Така є специфіка наочного навчання, що базується від засвоєного з дитинства на рівні механічної пам’яті та набутого рефлексу. Так само з ліжниками. Якщо з малих рук майстра навчили робити якісний ліжник, він зіб’ється, коли спробує вар’ювати, йому це не властиво. І навпаки. Коли ми говоримо про недостатньо якісні ліжники чи неякісні, виготовлені з порушенням чи недотриманням технології – їх же не китайці виготовляють. Як і в кожній справі, є ліпші майстри, є гірші – сам сегмент якісних ліжників зараз перебуває в одній ціновій категорії з «базарними». Тому що краще ви обізнані з нюансами, то ліпший ліжник зможете для себе придбати.
Ліжник можна прати в теплій (але не вище +30⁰С) воді, проте ліпше таки у воді холодній, а ще краще – провітрювати.
Коли закінчують ткати ліжник, «вкінці в’яжеться на палець враз один ґудз, попри саме тканнє», інакше його розірвало б у валилі.
Валило – гідротехнічна споруда, де «валять» ліжники. Гать на невеликій річці, від неї відвідним каналом під нахилом відводять потік. Струмені води, спрямовані у велику ємність, клекочучи, збивають («валять») ліжник – від 4 годин (влітку) до зимових десяти, зменшуючи в розмірі ліжник на 20% – з 2,2 м до 1,8 м.
Зараз у Яворові на річці Рибниці діють чотири валила. До повені 2008 року їх було більше десятка.
У валилі ліжник перевертається, тлумиться спеціальною кочергою.
Найкраще, якщо у валилі не більше 3-4 ліжників, тоді вони валяться найкраще. Але якщо «валєльник» (адміністратор валила) має багато замовлень чи просто «рухається по лінії найменшого спротиву» – валить, скільки влізеться – 8, 10 тощо. Тому, коли мова про особливо відповідальне замовлення, майстри домовлятимуться спеціально, щоби той ліжник валили як слід.
Найкраще ліжники валяться в теплій воді. А якщо мороз сильніший за 10⁰С, вони все одно якісно не зваляться, хоч би їх добу у валилі колотило.
Після валення колір візерунку стає рівнішим, у ліжнику краще тримається купи ворс.
Майстри наперед розписують чергу, котрий ліжник за котрим буде валитися. Але коли після дощів рікою піде брудна вода, ліжники не валять – чекають, поки ріка очиститься. Ліжникарство залежне від примх природнього середовища.
І не лишень від них – коли на останніх парламентських виборах за кандидата – власника «граблі» не проголосували навіть його односельці, він спочатку підняв ціну на граблювання, а потім «на зло пану кондуктору пішов пішки» – взагалі перестав приймати вовну⁷⁷.
У наш час після валила ліжник вішають сушитися (сонячної днини він висихає за 3-4 години). Опісля вже сухі ліжники розчісують драпачкою. Якщо для власних потреб – зовсім трохи (то «нечесаний» ліжник), для туристів – чешуть, щоби набув якомога кудлатішого виду («чесаний»).
У старі часи робили по-інакшому – використовували «техніку мокрого начосу» («піддирали» ще не просохли ліжники з одного боку). Виходили «кучерєві» ліжники. Цю технологію не використовують уже дуже давно.
Стандартний ліжник (1,4х2,1 м; до валення – 1,7х2,3 м) важить 3,5-4 кг. Двоспальний (звалений) – 1,8х2,2 м.
Останнім часом з’явився новий «євростандарт» – 2х2,4 м (під «європідковдри»).
Існує «базарний стандарт» – 1,3 на 1,9 м, що завважує заледве на 2,5 кг.
При валєнні ліжник зменшується в розмірі більше вшир, ніж повздовж. Це пояснюють властивостями вовни – вона «куюжиться», за рахунок «мікрогачків» зчіпляється між собою, тоді як поздовж все тримається на нитках основи.
Спекотного дня у валилах можуть приймати сеанси «гуцульського джакузі» туристи. Такі купання – одна з цікавих сезонних атракцій.
У Верховинському районі валило є в с. Красноїлля та в Грушівці (присілку Криворівні) – 100 метрів за музеєм Грушевського, біля впадіння річечки Бережниці, що омиває схили районного сміттєзвалища.
******
Світлина Тамари Тимофій
«Чесані» ліжники з’явилися на початку 1970-х. «Баби ліжники не чесали». Це в колгоспі так навчили, бо воно м’яконьке, привабливішого товарного вигляду. Особливо ретельно вичісують ліжники для туристів, але для себе гуцули такого щастя не роблять. Завести чесаний ліжник в хаті – те саме, що кота. На кілька місяців вовна заполонить усю хату⁷⁸, аж поки ліжник не зіб’ється. Це ж стосується «капців» (вовняних шкарпеток) – гріють мокрими, але потім залишають по всіх килимах і хідниках мокру вовну.
Звичайно, якщо ліжник не займати, а просто повішати на стіну чи запхати в підковдру – буде спокій, але ж особливість ліжника – в його благотворному впливі на людський організм. Майстри багато говорять про те, що руно – це живий ворс, містить ланолін⁷⁹, контакт з живою вовною є цілющим для людини. Щоби позбутися застуди, рекомендують після вживання карпатської настоянки (і туди, і туди) голим закутатися в ліжник і хиріти так до ранку. Ночівля під і на ліжнику сповнює ніч чоловіка білявими, чорнявими та рудими сновидіннями. Але для бородатих ліжник – двоконечна палиця: з одного боку, руда, світла чи чорна волосина провокуватиме запитання про природу вечірньої затримки на роботі, з іншого – ліжником можна пояснити, ой чиї ж то вівці по горах ходили. Особливо, якщо ліжник чесаний.
******
У давні часи прочани носили обмотаний довкола пояса вовняний шнурок. На ніч вкладалися в коло, «намальоване» шнурком – ніякої магії, на захист від змій та скорпіонів. Вівця їхній природний ворог, тому гади не стануть зазіхати на того, хто спить по інший бік вовняного шнурка. Традиція малювати довкола себе коло, захищаючись од злого⁸⁰, має цілком раціональне пояснення.
У наш час турист може користуватися зіпрілим вовняним капчурем як оберегом – до намету такого туриста після денного переходу не наблизиться ні змія, ні жодна хижа карпатська звірина.
Серед людей – один на 10 тисяч – трапляються алергетики, які не терплять запаху вовни. Готовий закластися, що серед них більшість – Скорпіони за знаком Зодіаку і з року Змії за східним календарем.
Як продати ліжника
В.А.Ющенко заїжджав до Яворова. Багато говорив, як на космольоті-ліжникові гуцульська культура буде борознити космос. Практично ж посприяв закону 2008 року, що дозволяє місцевим майстрам вільну торгівлю «з паркану» власними виробами. До цього закону, якби майстер наважився продавати ліжник «на дорозі», його би задзьобали контролюючі органи.
В Яворові ліжники почали продавати з парканів років 5 тому. Майстри, що першими наважилися на таке, два тижні не могли нічого продати, бо доти такої практики не було. Майже зневірилися, аж нарешті трапився перший купець. Так все й закрутилося, а за тим «ми самі додумалися» й сусіди.
Раніше, зваблені ліжниками на парканах, зупинялися туристи на російських номерах. Особливо ретельно затоварювалися ліжниками та «капцями» сибіряки. Але 2014 року руских в Яворові не бачили. Може, вони, сараки, налякалися работоргівлі? Бо ж пам’ятаємо – можна сплутати лі(ы)жника з лещетарем.
Якийсь час активно брали ліжники поляки. Цікаво, що кілька років тому до Яворова приїхали делегацією ґуралі – мешканці польських Татр. Там мистецтво виготовлення ліжників, колись поширене, вже зникло. Вони намагаються повернути технологію, відштовхуючись від ліжникарства, що ще животіє в українських «горбах».
******
На початку 2010-х «напрям» (бо ж не дорога) з Косова на Верховину зазнав ремонту, можна було проїхати її за 40 хвилин (супроти нинішніх 80). Кількість туристів завжди залежить від якості дороги – тих кілька років до Верховини через Буковецький перевал рухався жвавий потік туристів на власних автах. Це важливо для продажу ліжників «з паркану».
У 2014 році туристи, частина з яких вибрала Карпати для літньої відпустки вперше, були певними, що дороги «вбиті» не випадково, а це внесок гуцулів у спільну справу АТО – ворожі танки вломляться дорогою.
Останнім часом серед корінних мешканців узбіч вбитої дороги «Косів-Верховина» поширюється версія, що дорогу не ремонтують не тому, що грошей немає, а грошей нарішали «кому треба» функціонери туризму з яремчанського боку, щоби туристи їхали саме туди. Видноколи «Косів-Верховина» ще не прилизані «під туризм», ціни стриманіші, все наче є – але без дороги сюди приїдуть лише фанатики.
Популярний раніше туристичний маршрут «Золоте кільце Гуцульщини» зняли з порядку денного. Цікавий факт – водіям деяких туристичних автобусів баз з «яремчанського боку впливу» заказано заїхАти в центр Косова, а лиш по об’їзній, щоби туристам часом Косів не сподобався. На думку окремих місцевих мешканців, це «пояснює все».
«Гіди такі хитрі, шукають, що можна накрутити»
Але навіть якщо немає такої глобальної змови, туристична справа побудована на змовах маленьких. Якщо гід рекомендує відвідати «саме цей музей», бо там у пошанівці справжнє-чисте предковічної карпатської традиції – він має звідти відкат. А в інший музей гід, навпаки, «не радить» – там у нього домовленостей (ще) не є. Зі свого відсотку гід заплатить частину адміністратору готельного комплексу чи власнику фірми. Всі системи – зокрема, й туристичні – в Україні побудовані на «відкатах».
******
На узорах ліжників можуть транслюватися символи давнього часу, але від простого споглядання ліжника турист не уявляє всього шляху від вівці до готового ліжника.
Були випадки, коли покупець, не вчуваючи овечого духу, вважав, що ліжник – синтетичний. Може, що нечесні на копито вівці та барани доплітають замість вовни синтетичні нитки? Хоч навіть найгірший ліжник, крізь шпари в якому можна бачити зорі на небі, ліпший за синтетичне одіяло.
Тому потенційного покупця намагаються заманити до верстата, де перед його очима проводять численні маніпуляції (може навіть сам спробувати), він слухає, як було колись. Такий ліжникарський перформанс не коштує грошей – це не повноцінний майстер-клас, а форма маркетингу, після якого покупець розуміє, що платить не стільки за ліжник, як за всю ліжникарську легенду.
Сучасна майстриня може створити ліжник із такою ж технологічною історією, як її прабабця. Але 80% клієнтів доплачувати за таку роботу не готові, а з 20%, що приносять 80% прибутку, немає налагодженої комунікації.
Яворівчани, що займаються зеленим туризмом, атракцію ліжникарства як майстер-класу, сприймають лише як одну з можливостей привабити туриста – нарівні з екскурсіями до Писаного Каменю чи Терношорів. Серйозно до такого навчання вони не ставляться. Хоч в Україні вистачає людей, що приїхали би в Яворів ціленаправлено на курси ліжникарства – за умови розроблених індивідуальних програм «під туриста».
Окрім ліжників, в Яворові можна купити інші вовняні – теплі і практичні – речі: «капці»⁸¹, немісцеві, але від того не менш теплі і зручні «личаки» («лапті»), кожушки, кудлаті ґуні (їх ліпше вдягати сухої морозяної днини, бо страшно подумати, скільки дощу може ввібрати в себе така маса вовни).
Сучасних українських дизайнерів могла би зацікавити ідея спільної роботи з живими людьми та матеріалами – є майстри-ткачі, але бракує викрійок цікавих моделей.
******
В радянській системі ліжникарство – частина колгоспної економічної системи. Більшість операцій виконували за рахунок ручної, немеханізованої, праці. Люди пам’ятають, що ліжник коштував 120 карбованців (із них лише 20 – майстру), корову ж можна було купити за 500 крб.
Дивимося ближче: інтерес майстра – 20 крб (1/6). Яке йому було діло до тих 100, які в його кишеню все одно не йшли? Було. Рахувалася пенсія за умов виконання норми (3 ліжники на місяць в Яворові, 25 ліжників на рік у Верховині) і що ти доживеш до тієї пенсії. Щоби купити корову (500 крб.) майстру треба було зробити 25 ліжників. Зараз ліжник коштує 400 грн., корова – 10 000 грн. 25х400 = тих же 25 ліжників. Тільки от нюанс – треба відняти від цієї суми усі видатки (матеріали, час).
Що ж до пенсії:
Боже, не дай дожити до пенсії.
Боже, до нас добрим будь.
Будем курити, горівку пити,
Бити в морду за шо-небудь.
Боже, не дай до пенсії дотягнуть!⁸²
Скільки в наш час мав би коштувати ліжник? А скільки грошей за нього готовий викласти покупець? Цього ніхто не скаже напевне – виробники працюють не за бізнес-планами чи маркетинговими стратегіями, а за «гуцульським роком»:
"На весні, заким вівці підуть у полонину, стріжуть їх желізними ножицями; зібрану вовну варять, полочуть дочиста на воді, сушать, скубуть руками, ґраблюють на ґреблу, таким способом, що накладають вовни на дряпу, а ґреблом потягають до себе; з того виходить чистий волос і штим (пуста, коротка, снідна вовна); з перечістреної вовни роблять кужелі, тчуть їх на веретено, а з сего звивають у клубки, які віддають ткачеві на виріб".
В.Шухевич «Гуцульщина», 1899, т. 2
Так відбувається з року в рік. Всі роботи виконують великими партіями – якщо парять вовну, то зразу всю, якщо тчуть, то звідси і поки ніч нагла не зіпре. Бо якби взявся рахувати – не ясно, чи то солов’ям сміятися, чи плакати.
У таких умовах виробництво логічно вдається до оптимізації – спрощують, механізують, «покращують» окремі технологічні ланки.
За тактику гуцульські майстри вибрали – чекати на державну підтримку.
Наприкінці 1990-х коломийські килимарі виконували американське замовлення на індіанські килими. На диво, вони орнаментально схожі з гуцульськими.
До чого тут індіанці? А до того, що проблеми і індіанців, і гуцулів нікого не хвилюють.
Але що можна зробити?
Якщо є сенс щось робити⁸³?
Чи самі гуцули можуть собі зарадити? У Яворові місцеві ентузіасти створили центр «Барвограй», що декларує відродження ліжникарського мистецтва: раз на рік у спортовому залі школи майстрині розвішують ліжники і показують їх – одна одній і поважним мистецтвознавцям. Потім усі збираються в актовому залі на «науково-практичну конференцію», кілька годин гомонять про таємничу й ніким не розгадану душу гуцула – чекають, що одного чудового дня прийде Інвестор.
Я чекатиму, стільки, скільки треба
Я чекатиму лише на тебе⁸⁴.
Василь Рибчук
Дякуємо за інформацію Наталці та Ярославу Кіщукам, майстрам з Яворова, а також Василю Юстимовичу Рибчуку, подвижнику та моторцеві розвою гуцульської культури.
Світлини автора, Тамари Тимофій, Ярослава Кіщука, Романа Печіжака, Євгена Баккая, Христини Стринадюк, а також з архиву автора.
Див. відео: Технологія виготовлення гуцульських ліжників (Ярослав Зеленчук)
ПРИМІТКИ
¹ Далі в тексті буде тільки «ліжник».
² «Раз пішов я до Косова», рок-бенд «Гуцули», альбом «Афини», музика Я.Удудяк, слова М.Волощук.
³ Туристів
⁴ Михайло Горбовий. Початки домашнього промислу на Гуцульщині // Кооперативна Республіка, Львів, 1931
⁵ ТНМК, «Вода».
⁷ Там само
⁸ Косівські ткачі // Косівщина
⁹ Михайло Куриленко // Косівщина
¹⁰ У 1918-1921 роках, під час українсько-польської та польсько-більшовицької воєн, у Ланьцуті створили табір для полонених військовиків зі складу Української Галицької армії, Армії Української Народної Республіки, а також інтернованих цивільних зі Східної Галичини.
¹¹ У тексті Вікіпедії йдеться про «хворобу легень дружини», але автор уточнив, що в Косові клімат не надається до лікування хвороби легень. Тому в нашому тексті – просто про «хворобу дружини».
¹³ Ґрантів в той час ще не було
¹⁵ Найвидатніший дослідник Гуцульщини всіх часів.
¹⁶ Володимир Гнатюк помер 1926 року.
¹⁸ Комісар УНР в Кам’янці Подільському.
¹⁹ З 1935 року в бухгалтерії «Спілки» працювала Анна Когут. Джерело каже, «що було явно не за її фахом і уподобаннями».
²⁰ Емігрант, ад’ютант штабу 1-ї Козацької дивізії Армії УНР.
²¹ Ігор Пелипейко. Феномен “Гуцульського мистецтва” // Літературний альманах «Алкос», №2-3, 2005
²² Який це має стосунок до матеріалу про ліжники в Карпатах? Такий самий, як курс долара, коли ви в Карпатах ).
²³ З народних уст.
²⁴ Вояки УПА у Карпатах фарбували мундири афинами.
²⁵ В.Шухевич не дасть збрехати.
²⁸ З’єднані Стейти Америки (США)
²⁹ У вересні 1991 року трагічно загинув у Лос Анджелесі.
³⁰ Ю.Стефанівський. Подвижник національного відродження // «Свобода», листопад 1991 р.
³¹ Про це – трохи згодом.
³² У напрямі відродження українського килимарства. – Юрій Стефанівський.
³³ 1925 року в Косівському суді відбулася розправа у справі «Пласту». Одним із захисників був д-р Рондяк, хоч це «Пласту» нітрохи не допомогло, бо суддя не допускав його до слова.
³⁴ Окрім громадського активізму, Михайло Горбовий – художник, різьбяр і ткач-килимар. Його брат Роман – видатний майстер-ткач.
³⁵ Гуцули у Визвольній боротьбі: Спогади січового стрільця Михайла Горбового
³⁶ Там само
³⁸ Гуцули у Визвольній боротьбі: Спогади січового стрільця Михайла Горбового
³⁹ Батько Марії – о. Михайло Світенький, знаний промовець та непересічний громадський діяч.
⁴⁰ Зиновій Библюк. Родина Куриленків. // Гуцули і Гуцульщина, №8, 2013
⁴³ Там само.
⁴⁴ Там само
⁴⁵ Гуцули у Визвольній боротьбі: Спогади січового стрільця Михайла Горбового, стор. 125
⁴⁸ Зиновій Библюк. Родина Куриленків // Гуцули та Гуцульщина, №8, 2013
⁵⁰ Ігор Пелипейко. Феномен “Гуцульського мистецтва” // Літературний альманах «Алкос», №2-3, 2005.
⁵³ Там само
⁵⁵ Там само
⁵⁶ Злет і падіння "Гуцульщини" // Косівщина
⁵⁷ Як вугілля з нелегальних шахт-копанок плюсується до статистики легальних шахт.
⁵⁸ З кінця ХІХ – поч. ХХ ст. на Гуцульщині започатковано інший тип орнаментальних ліжників, характерною особливістю яких є різноманітні схеми розташування нескладних за формою мотивів. Це смуги, «скосики», «клинці», ромби тощо. Такі ліжники отримали назви «коверцові».
⁵⁹ Жінка похилого віку, що доживає віку (переважно в літній кухні) при молодших господарях і виконує всю монотонну механічну роботу, що не вимагає особливої відповідальності (лущить фасолю, пряде вовну)
⁶⁰ Василина Романчич, мешканка с. Яворів.
⁶¹ Цитата з розповіді інформатора.
⁶² Брати Гадюкіни. «Червона фіра».
⁶³ У давнину верстат-кросна не мав сталого місця в хаті, його заносили й складали на той час, коли треба було щось ткати. Тому «віднесли на стрих» не має фатумного значення.
⁶⁴ Розведення овець у наш час на Верховинщині носить декоративний характер. Вівці на ґаздівці є подекуди (якщо ґазда хоче декларувати свою належність до традиції).
⁶⁵ У Львівській області.
⁶⁶ Коза-волинка.
⁶⁷ «Шерсть» (рос.) і «вовна» (укр.) – це одне й те ж саме. Росте на вівцях і баранах.
⁶⁸ Українська гірсько-карпатська порода овець як нове селекційне досягнення у тваринництві затверджена наказом Мінсільгосппроду України від 31 грудня 1993 р. (№363).
⁶⁹ Вівці-«молдавани» – не гірсько-карпатської породи, з іншими характеристиками вовни, не для ліжників, та ще й з реп’яками – їх тримають на рівнинах; на Закарпатті вовна делікатніша
⁷⁰ У Чортківському районі (села Шманьківці та Сосулівка), де є два вівчарських господарства.
⁷¹ Ціни 2014 року.
⁷² Найкраще на бляшаному даху.
⁷³ Мотовило – не гуцульський мотоцикль, а спеціальна палиця, завдовжки 2 метри, що закінчується двома «рогами».
⁷⁴ 80 грн. за 1 кг основи.
⁷⁵ Петлями.
⁷⁶ Те ж, що ґандж.
⁷⁷ Найближчі граблі – в Косові та Верхньому Ясенові.
⁷⁸ Пам’ятаєте, у структурі вовни є пух? Він і вилізає.
⁷⁹ Природний овечий жиропіт.
⁸⁰ Як у «Вієві».
⁸¹ Вовняні шкарпетки, вони ж капчурі.
⁸² Брати Гадюкіни. «Боже не дай».
⁸³ Юрій Андрухович. «Варто замислитись».
⁸⁴ Ірена Карпа. «Чекатиму».
25.01.2015