Як звістно, запротестувала Россія против болгарскої позички і заставу болгарских зелїзниць доказуючи, що застав зелїзниць нарушує забезпеченє того довгу, якій тяжить на Болгарії за окупацію россійску по турецко-россійскій війнї. Болгарска ґазета Bułgarie підхопила отже сю справу і пояснює єї тепер, очевидно на підставі жерел урядових, бо факти, які наводить, не можуть бути анї видумані, анї кому небудь так легко звістні. Bułgarie доказує отже насамперед, що Россія аж до липня 1886 р. побирала точно всї річні рати свого відшкодованя окупаційного, але від того часу і по приїздї кн. Фердинанда не хоче брати грошей, хоч правительство точно що року складає припадаючі рати в болгарскім банку. Відтак поясняє згадана ґазета справу сего довгу і каже:
Россійскій окружник доказує також, що таку саму суму винна і Всхідна Румелія; але россійска дипломатія проявляє і коротку память, бо додає: "Правда, що сеї суми не жадано." Ми відповідаємо на то позитивно, що ту суму жадано, а именно в 1879 р. від правительства Алека-паші, котрий мусїв в сїй справі відносити ся до Константинополя. Порта пристала на то, щоби в сїй справі перевести з россійским посольством переговори, але під условієм, щоби Россія за-для своїх коштів окупаційних зложила також рахунки з всїх тих доходів краю, які стягнули россійскі власти воєнні. В Константинополи знали дуже добре, що лиш сама десятина, котру чим скорше продано в 1878 р. банкови А. Ваґліяна за посередництвом пп. Марешаля, Бержієра і спілки, виносила красну суму шість міліонів франків. Гроші принесено до дому д-ра Рашко в Пловдиві, де мешкав кн. Дундуков-Корсаков і той привіз відтак ті гроші до Софії, з відки они самими пять фунтовими штуками повандрували до Петербурга. Россія жадала отже відшкодованя і за Всхідну Румелію, але що не хотїла і не могла зложити рахунків за побрані суми, то инше дїло. Болгарія не старала ся розслїдити точнїйше рахунки з побраних через россійску окупацію доходів краю, але колиб була з цїкавости зажадала від Россіян рахунку окупаційного, то була би их ввела в немалий клопіт. Финансовий віддїл россійского комісаріяту ч. І. не тратив зовсїм часу на записуванє побираних з краю доходів в книги. Кн. Дундуков Корсаков лишив в державнім архівум лиш один одинокій документ фінансовий: лист паперу, на котрім власноручно списав суми, котрі тогди роздїлено поміж всїх перебуваючих в Болгарії россійских функціонерів яко подарунки. Ті суми розпадають на висоти між 40 до 60.000 рублїв сріблом (по чотири франки). На тім самім листї паперу, що переховує ся старанно в нашім міністерстві фінансів читаємо имена россійких достойників: Лукіянов, Ґрессер, Домонтович, Дринов, Тугалка і т. д. А кождому з них призначена значна сума. Тепер же львина часть! "А для мене" — пише князь — "яко для императорско-россійского комісара 250.000 рублїв..." Всего разом міліон франків! Може було-би то недискретно жадати від князя, щоби він показав той указ царскій, на підставі котрого він так щедро роздавав; але річ всїм звістна, що в день по відходї императорскої комісії не знайшло ся в болгарскім скарбі державнім анї шелюга.
В другім своїм числї пише Bułgarie так: Россійскій аґент дипломатичний в Софії Давидов і россійскій ґен. консул кв. Цертелев просили в 1879 р. Болгарію і Всхідну Румелію, щоби они призвали в засадї россійскі кошти окупаційні, наведені в §.22 берлиньскої угоди; за то обіцяли они з своєї сторони предложити як в Софії так в Пловдиві основні рахунки з коштів окупаційних та ще і додали, що в силу царского указу, гроші, що належать ся Россії, остануть ся в краю і будуть ужиті на школи, добродійні ціли, публичні роботи і т. д. Ті кошти виносили після дїйстно в маю 1880 року предложених рахунків 10.618.000 рублїв для Болгарії і таку саму суму для Всхідної Румелії. Говорено ще раз виразно, що гроші ті не мають виходити з краю, лиш будуть ужиті на публичні ціли. Болгарске правительство пристало на все, лиш ґубернатор Всхідної Румелїї, Алеко-паша, мусїв в сїй справі віднести ся до Константинополя, з відки дістав відповідь, що він не має права займати ся справами межинародного значіня, котрі виразно належать до центрального правительства. Порта сказала россійскому послови в Константинополи, кн. Лабанову, що она готова розпочати в сїй справі переговори, скоро лиш Россія предложить рахунки окупаційні. На то не дало посольство нїякої відповіди. Россія очевидно анї не хотїла, анї не могла предложити рахунків з грошей, які побирали россійскі власти воєнні через девять місяців окупації. Комісар россійскій, кн. Дундуков, міг був взяти за продаж десятини з 1878 р. замість шість міліонів — вісїм, але він потребував грошей зараз, ще перед приїздом европейскої комісії, котра мала взяти в свої руки адміністрацію провінції. З россійскої сторони зроблено все, що було можна, щоби той приїзд опізнити і так стягнено шість міліонів.
Та і другі доходи провінції щезали скоро під россійскою адміністрацією і коли европейска комісія розпочала свою дїяльність, застала каси порожні. Она заіменувала по девяти місяцях підкомісію, котра при знаменитім веденю рахунків осягнула скоро 2 міліони франків надвишки.
Болгарске правительство признало довг окупаційний, але позаяк з россійскої сторони не раз говорено, що гроші остануть ся в краю, то оно не спішило ся в управильненєм сеї справи. Аж в 1883 р. прийшли до Болгарії россійскі ґенерали Соболев і Кавльбарс. Зараз настало межи ґенералами а кн. Александром і єго міністрами напруженє. Міністри подали ся до димісії. Ґен. Соболев заступив их простими дїловодчиками, по найбільшій части людьми свого хову. В маю того року уважав Соболев за відповідне використати своє диктаторске становище для остаточного управильненя справи коштів окупаційних. Цар дав був приказ, щоби гроші остали ся в краю, а тепер правительство россійске розпорядило, щоби ті гроші, заким будуть ужити на болгарскі краєві ціли, перейшли через руки россійскої аґентії дипломатичної в Софії. Дня 16 (28) липня того самого року підписав дотичну умову Ґірс в Петербурзї і Соболев вернув до Софії, де Кавльбарс був тогди міністром війни. В жовтню скликано собраніє і незадовго по тім мусїли оба ґенерали виїхати з краю. Але собраніє ратифікувало россійску умову. Від жовтня 1883 до липня 1886 р., в котрім то році скинено кн. Александра з престола, складала Болгарія правильно припадаючі рати довгу окупаційного по 2,100.000 франків річно, але гроші оставались все в краю, "щоби могли ужити ся на публичні ціли". Правда, що зараз на другій день по усуненю кн. Александра заявив капітан Ґруєв, один з проводирів войскової ворохобнї, в льокалю міністерства війни зовсїм отверто, що начальник россійскої агентури Богданов, дав єму до розпорядимости півтора міліона франків. Від того часу, як вже сказано, не хотїла Россія приймати дальших рат довгу окупаційного і за них квітувати, і ті гроші складають ся тепер в національнім банку в Софії. Як же може Россія жалувати ся, що Болгарія не сплатить довгу? Болгарія з своєї сторони мала-би право розслїдити близше рахунки коштів окупаційних, хоч би н. пр. як може армія зложена з 25.000 людей на стопі воєнній коштувати через девять місяців аж 6½ міліона франків! Болгаре не підносили против таких величезних видатків на окупаційну армію нїякого протесту, раз з вдячности для Россії, а відтак зі взгляду на то, що ті гроші, як цар виразно був наказав, мали лишити ся в краю. Bułgarie кінчить свою статью питанєм, чи міністрови Ґірсови може не звістна цїла исторія сеї справи і все, що з нею вяже ся?
Згадана повисше умова о сплату коштів окупаційних, заключена межи Россією а князем болгарским дня 16 (28) липня 1883 р. містить в собі головно слїдуючі постанови:
Арт. 1. відповідно до постанов берлиньскої угоди постановляє, що болгарскій довг окупаційний має виносити 10,618.250 рублїв паперових і 43 копійки.
Арт. 2. установляє спосіб сплати і каже: Дня 1 (13) вересня того року має сплатити ся 400.000 рублїв; в слїдуючих 12 роках аж до 1896 р. має сплачувати ся річна рата 800.000 рублїв в двох рівних речинцях по 400.000 руб. кождого 1 (13) сїчня і 1 (13) липня; дня 1 (18) сїчня l896 року 400.000 рублїв а 1 (13) липня того-ж року послїдна рата в сумі 218.250 рублїв і 43 копійки.
Арт. 3 постановляє, що сплата має відбувати ся в національнім банку в Софії.
На підставі арт. 4. зрікає ся правительство россійске всяких процентів від довжного капіталу.
Після арт. 5. мусїли обі сторони ратифікувати сю умову до шість недїль, або, коли можна, і скорше.
[Дѣло]
23.01.1890