Чернівецькій Садгорі цього травня виповнюється 245. Унікальному мікрорайону, так би мовити, містові в місті, чия назва колись лунала на далекі світи. За цей час як лиш не змінювався його статус. До 1801 року – поселення, відтак – місто. Після 1940-го був райцентром Чернівецької області. У 1963-му його на 11 місяців приєднали до Кіцманського району тієї ж області. А з наступного року Садгора вже була у складі обласного центру. Довгі роки колишнє містечко мало в Чернівцях свою районну раду. Але торік райради у місті були скасовані.
Плакетка роботи Сергія Калмикова – на згадку про барона Ґартенберґа (2001)
І хоча вже довгі десятиліття Садгора – частина Чернівців, за своїм трибом життя вона різниться від решти міста. Зрештою, від середмістя до Садгори й відстань немала – понад 10 кілометрів.
Тут є своя окрема історія з яскравими й водночас трагічними сторінками. А ще тут здебільшого мешкає корінне населення – на відміну від основної частини Чернівців, де його кількість зменшилася.
Під час ваших відвідин Садгори, садгірчани навряд чи детально розкажуть вам історію свого поселення, але про найголовніше вони не забудуть напевно. Про те, що до війни тут мешкали майже 80 відсотків євреїв. Як завдяки місцевому цадику Садгора прославилася на весь світ. І як барон Ґартенберґ 245 років тому робив тут гроші. Тобто, заснував монетарню і дав назву новому поселенню.
“Брав королівства, не проливши жодної краплі крові”
Історія заснування Садгори зовсім нетипова. Та й історією її назвати важко, радше –невеликим пригодницьким романом. Таким було й життя самого барона Ґартенберґа. Як у тій казці, його вабили невідомі світи, а попутній вітер заносив у різні краї. І хоча його постать важко назвати позитивною, але й негативною не назвеш. Радше – неординарною. Жила людина, як хотіла, а хто заборонить? І хоча по собі він залишив славу шукача пригод, все ж залишив і Садгору – ціле поселення, яке виникло з однієї його авантюри.
Відома українська письменниця Софія Майданська, чиї предки походять із Садгори і де вона сама виростала, в одному зі своїх інтерв’ю розповідала:
“Люди називали ту місцевість, де ми жили, Баранівкою. Потім виявилося, що то Барунівка. На вулиці Учительській (колишній Чкалова) барон колись поселяв своїх майстрів. Ця вулиця була забудована однаковими будиночками. За моєї пам’яті, там жили поляки, цигани, євреї і навіть нащадки людей, які колись працювали у барона. Із так званими «баронськими» дітьми я ходила разом до школи».
Рідній місцині письменниця присвятила не один твір. У романі «Сподіваюся на Тебе» герої Майданської мешкають у Садгорі, і, відстежуючи їхні долі, авторка паралельно розповідає різні історії з життя її містечка. Один із головних героїв про барона Ґартенберґа каже, що це удатний пройдисвіт, якому спало на гадку саме тут скосити рогозу і закласти славне місто Садогуру. А далі оповідає цікаві деталі:
“Отой наш спритний шахер-махер, ще будучи бахуром, так запопадливо кував у Копенгагені гірничу справу, що скінчив університета, дістався Німеччини, сподобався польському королеві Августу III, почав карбувати силу-силенну грошей і, засипаючи Польщу мідяками, ледь її не задушив. За цю вірну службу наш Петро-Миколай отримує баронський титул, а головне, прошу я вас – яка то сила – Провидіння: іще й на мислі не маючи оселитися на зеленій Буковині, вже відрікся від своєї варязької фамілії, прибравши високе і квітуче, вкрите шляхетним буковинським лісом – Ґартенберґ, тобто Садогурський… За фантастичні махінації та маніпуляції з мільйонами срібних та мідних монет цьому ілюзіоністові ледве вдається за 20 тисяч срібних талярів врятувати свою шкуру та добре ім’я від шибениці. … Але завжди знаходиться можливість блискавичної атаки – це знаменито довів наш грошовий генерал. Кидаючи в натовп мільйони своїх “мідних військ”, він брав королівства, не проливши при тім жодної краплі крові”.
До речі, слова, які Софія Майданська взяла у назву свого роману (“In te speravi. Сподіваюся на тебе”), були викарбувані на печатці барона Ґартенберґа. А на зауваження внука, що Бога немає, один із персонажів роману відповідає: “У нас, у Союзі, може, й нема, та коли приходить крепір (погибель), у всіх, навіть у найзапекліших атеїстів, остання надія на Нього”.
Зрештою, щось подібне сталося і з самим бароном на схилку його життя. Але про це трохи згодом.
Володимир Новак – звичайний вчитель історії у звичайній садгірській школі №39. Від студентських років і дотепер досліджує історію Садгори. І так любить цю справу, що навіть до свого питомого прізвища 15 років тому офіційно додав другу половину. І тепер він у паспорті – Володимир Новак-Садогурський.
Пан Володимир може годинами дуже цікаво розповідати про свою Садгору.
Отож, це був далекий 1771 рік, коли барон Петро-Миколай (чи Петер-Ніколаус?) Ґартенберґ прибув на Буковину з Польщі, де він уже встиг покерувати монетарнями. Цей візит мав конкретну мету: на замовлення окупаційної російської влади заснувати тут монетарню.
Був розпал російсько-турецької війни 1768-1774 років. Московське військо під проводом генерала-фельдмаршала Румянцева взяло Хотинську фортецю й увійшло в Молдавське князівство, трохи згодом – у Волоське. І в росіян виникла проблема з грошима – щоби мати чим розраховуватися з місцевим населенням за харчі й інші потреби.
Можна припустити, що з представниками російської влади барон Ґартенберґ запізнався завдяки спільним масонським справам. Бо двір імператриці Катерини аж ряснів масонами. Коли зі скандинавом Петером Нейгартом (таке прізвище наш герой мав від народження) уклали контракт на виготовлення грошей, рідна Данія в його житті була вже далеко позаду. На той час він встиг освоїти гірничу справу у Копенгагені, набути досвіду виготовлення грошей у Німеччині та Польщі. Тож, коли 24 лютого 1771 року зайшла мова про створення монетного двору в окупованих Дунайських князівствах, кандидат на втілення проекту знайшовся швидко. Зрештою, одна з причин, чому Ґартенберґ швидко погодився попрацювати на Буковині, було те, що недалеко звідти, за Дністром, у Заліщиках він мав свою суконну мануфактуру. І не тільки там – на теренах цілої Речі Посполитої та сусідньої Саксонії взагалі мав досить значну нерухомість.
То хто він, цей данець на прізвище Нейгарт, який згодом став Ґартенберґом-Садогурським?
«Російський уряд заборонив садогурські монети завозити на свою територію»
- Якщо ви запитаєте, який образ барона Ґартенберґа я вималював для себе, – каже Володимир Новак, – то, незважаючи ні на що, він позитивний. Тому що ця людина перебувала в постійному русі. Пробувала чимось займатися, можливо, це було «на грані фолу», як зараз кажуть. А нинішні олігархи хіба роблять не так само? Людина (тобто, Ґартенберґ) сама себе зробила. Він став досить багатою людиною. А від народження був сином священика, пастора лютеранської церкви. У нього було дві вищі освіти – був медиком та інженером. У 1743-1744 роках поїхав на норвезькі копальні (Норвегія тоді була частиною Датського королівства). Можливо, там він теж здійснив якусь аферу. А згодом перекинувся на територію Саксонії. У той час Август III був королем Польщі й одночасно князем (курфюрстом) Саксонії. І там майбутній барон почав працювати на мідних копальнях, був старшим наглядачем (чи точніше міністром) гірничо-металургійної промисловості. Пізніше переключився на виробництво монет, очолював дві монетарні – в Губені та Варшаві. Отож, коли приїхав на наші землі, вже мав досвід виробництва монет.
Саме в Саксонії цей любитель мандрівок і авантюр отримав дворянство – спочатку німецьке (разом із прізвищем; «Ґартенберґ» перекладається як «сад-гора»). А пізніше, коли у Польщі завідував монетарнями, то додатком до прізвища вже була і польська частина – Садогурський. Переклад-дубляж, таке собі німецько-польське прізвище. Отож, коли барон з’явився на Буковині, то вже називався Ґартенберґом-Садогурським. А оскільки місцевому населенню польська мова була зрозумілішою, то називали його одним словом – Садогурський. Запитували: ”Куди йдете?” – “Та туди, де барон Садогурський”.
- Барон Ґартенберґ, – продовжує Володимир, – жив там, де була монетарня. І прожив у Садгорі чотири роки – з 1771 по 1774-й, карбуючи тут монети для потреб російської влади. Хоча я не можу сказати, що він ревно служив Росії. Буде правильніше сказати, що Ґартенберґ служив сам собі. Точне місце, де саме стояла монетарня, невідоме. Але можна припустити, що тут, у центрі Садгори, де недалеко течуть два потоки. Історики – дослідники австрійського часу Йоган Полек і Віккенгаузер говорять, що монетарня існувала на правому березі річки Тарнавка. Такого гідроніму до сьогодні не збереглося. Моє припущення (але нічим не підтверджене), що на старих топографічних картах кінця 18 століття річку Чорнівка могли назвати Чарнавка, а звідси недалеко до «Тарнавка». Чому на березі річки? Бо для виробництва монети треба було багато води. Криниці не копали, всі брали воду з потоків. Недалеко був ліс, там у ямах випалювали кокс – для виплавки бронзи. Коли не так давно у центральній частині Садгори копали фундамент, то на двохметровій глибині знайшли металеві шлаки (відходи ливарного виробництва). Це свідчить, що в цьому радіусі (200-300 метрів) більше двох століть тому і стояла монетарня – перша кам’яна споруда на території сучасних Чернівців і перше підприємство мануфактурного типу в нашому краї.
Історик із Садгори додає, що вже тоді російський уряд мав досвід карбування монет із гарматного металу. Росія хотіла чужим коштом провести цю російсько-турецьку війну під девізом “Війна годує війну”. Тобто, хто воює, живе за рахунок тих, на чиїй території перебуває.
Першу партію гармат для виробництва цих монет привезли з Хотина в серпні 1771 року. А в жовтні-листопаді з них уже були викарбувані гроші, які пішли в обіг. Перед цим були пробні, які російська військова адміністрація заборонила до використання, бо на них був герб Російської імперії і навіть вензель Катерини II. А вони не хотіли, щоби справу пов’язували з Росією.
У договорі з Ґартенберґом все було прописано: скільки і за якими параметрами він має виготовити монет, що залишається йому, – розповідає історик. – Гармати возили з-під Хотина, пізніше – з більш віддалених територій. Всі майстри були людьми Ґартенберґа. Російська армія робила ці гроші для того, аби в місцевого населення купувати все, що було потрібно для армії: коні, вози, упряж, фураж, харчі… Щоби звідти, з Росії, хтозна звідки не ввозити повноцінну державну монету, вони розраховувалися цими монетами, що карбував Ґартенберґ. І Росія це подавала так: оскільки ми вас визволяємо з-під турецько-османського гніту, а ви наші брати- християни, молдавани і волохи, то ви нам мусите за це допомагати. Гроші, які карбував барон, так і називалися – «молдово-волоська монета». На ній не було герба Росії. Хоча сама монетарня фактично була російська. А ця територія, на якій заснувалося поселення Садогура, була на території Молдавського князівства.
Але, за словами історика, у 1774 році війна закінчилася, і Росія звідси відійшла. І цим моментом скористалася Австрія, ведучи дуже хитру дипломатію. Бо в той момент, коли Росія з Туреччиною почали цю війну, Австрія могла підтримати або тих, або інших. І які тоді були би наслідки, важко уявити. А так Австрія не втручалася, і такий нейтралітет Росії був вигідний більше, ніж Туреччині. Але й Туреччині це дало можливість виторгувати досить м’які умови миру після тієї програної війни. А ще до цього, у 1772 році, Росія, Пруссія й Австрія почали ділити між собою польські землі (це був перший поділ Польщі). І Австрії дісталася Галичина. То, щоби «згладити» цей кут «Галичина–Закарпаття» (а це якраз територія Буковини) і «заокруглити» кордони, австрійці виторгували цю територію. Росія дала добро (бо це було не її), а Туреччина мусила погодитися і відмовитися від цієї території – за те, що Австрія не допомагала Росії. Й одразу після закінчення війни у 1774 році, територія була передана Австрії.
Австрійські військові на території Садгори (1917)
- І кому вже потрібна ця монетарня? – каже пан Володимир. – Австрійці сказали, що вони мають свої монетні двори. Молдавське князівство втратило територію і теж не могло використати ці монети у своїх платежах, бо це були не їхні гроші. Більше того, російський уряд заборонив садогурські монети завозити на свою територію. За це штрафували, у тюрму саджали. Але їх назбирувалося там все одно, і потім їх перекарбовували в російські гроші. На них було видно сліди садогурських монет… А самому Ґартенберґу нічого не залишалося, як поїхати туди, звідки приїхав – знову до Польщі. Забравши обладнання, частина майстрів виїхала з ним. Історик Полек вказує, що після того, як Ґартенберґ виїхав, управляючим усім майном, яке залишилося (а, можливо, й управляючим усім поселенням), був фон Деккер. На тому місці він організував чи то пивоварню, чи то винокурню. А що було далі, вже ніхто достеменно не знає. Чому Садгору складно досліджувати? Бо під час Першої Світвої війни тут було дуже багато руйнувань. Частину архівів австрійці встигли якось вивезти. І старі карти точно мали би бути, бо австрійці були пунктуальні. Отож, може, частина їх є десь у сховищах Австрії або Румунії.
Все вмістилося на монеті: і масонський символ, і хрест, і голова бика
Володимир додає, що має кілька монет із Садогурської монетарні. З одного боку на монеті зображено квадрат – масонський символ, в який було вписано номінал монети, з іншого – два герби: Молдавії та Волощини. Тобто, голова бика – це давній молдавський герб, що згодом став буковинським крайовим гербом часів Австрії, і птах з православним патріаршим хрестом у дзьобі – це герб Волоського князівства. Над ними – корона.
У 1774 році барон Ґартенберґ покинув Садгору. Останню партію монет здав російському командуванню у листопаді 1774 року. Після того прожив ще 12 років і помер 1786 року у своєму польському маєтку в містечку Сіракув, який встиг перепродати своєму зятю. А як же без авантюр, навіть сімейних?! Його бурхливе та життя тривало 72 роки.
- Його можна назвати як аферистом, так і авантюристом, - продовжує Володимир Новак-Садогурський. – Я би назвав його підприємцем і креативною особою. Він погоджувався на різні проекти і пропозиції, з яких міг мати зиск і гроші. Він був масоном, ще до того як сюди приїхав. І на територїі Молдавського князівства створив масонську ложу “Мінерва”, про що свідчить пам’ятна медаль, викарбована 1774 року в Садогурі. Саме після того, як барон Ґартенберґ назавжди залишив Садгору, це поселення продовжувало існувати та розвиватися.
Ринок у Садгорі.
А після Ґартенберґа у Садогурі з’явився інший барон – Мустяца, виходець із Балкан чи з Трансильванії. Він був багатим, викупив тут все і став фактичним власником селища. Завдячки Мустяці, 1801 року Садгора отримала Маґдебурзьке право і стала торгово-ремісничим містечком. А ще пізніше, у 1816 році, Садгора домоглася того, що 4 рази на рік тут проводилися величезні ярмарки. Тут продавали десятки тисяч коней, биків і корів і – транзитом через Галичину та Німеччину – доправляли аж до Голландії.
Палац цадика в Садгорі (1898)
Історики кажуть, що бурхливий розквіт Садгори припав на 1820-1870-і роки. Поселення швидко розширилося. У середині XIX століття сюди приїхав рабин і до нього як до місцевого цадика з’їжджалися юдеї звідусіль. Про Садгору заговорили у світі. До приїзду рабина євреїв так багато ще не було – їхня кількість зросла вже пізніше. На початок XX століття з тогочасних жителів Садгори (а це понад 5 тисяч, за переписами населення 1901 й 1910 років), євреїв було понад 80%, ще до 20% – українці, поляки, румуни тощо.
Місцева синагога – 2013 року й століття тому.
Коли у 1940 році СРСР за згоди Гітлера відібрав Буковину в Румунії, багато євреїв втекли. Ще менше їх стало, коли почалася німецько-радянська війна. Майже тисячу євреїв відправили в гетто та концтабори. У 1944 році, коли знову прийшла радянська влада, євреїв тут уже не лишалося. Але це вже зовсім інша історія Садгори...
Юрій Бурега, який 10 років очолював Садгірську районну раду, жартує, що живе у Садгорі 300 років. Бо всі його предки – садгірчани.
- 5-6 поколінь свого роду точно знаю, – каже Юрій Іванович. – Мої предки спеціалізувалися на вирощуванні огірків, квасили їх і продавали. Якщо у Чернівцях жило більше інтелігентів, то садгірчани – це були селяни, які жили із землі. Тоді населення Садгори ділилося так: румуни й українці – це були аграрії, поляки – м’ясники, а євреї – адвокати, вчителі, лікарі. На жаль, сьогодні у Садгорі якихось особливих пам’яток немає. Але незабаром постане відновлена садгірська синагога, знана у світі резиденція цадика та буде відновлена сама могила цадика. Та чи це змінить суттєво життя Садгори? Сумніваюся. Так, туристи приїжджатимуть, але щоби їхній візит дав користь місту і Садгорі, потрібно, аби вони тут залишалися на кілька днів, а не на кілька годин. Будівля барона Мустяци, який колись володів всією Садгорою, нині добудована-перебудована. Свого часу найбільше людей у Садгорі працювало саме на нього. І перший австрійський уряд, який прийшов на територію Буковини, поселився на ділянці землі, дарованій Мустяцою. Нащадки Мустяци були в Садгорі до 1944 року. Як й інші тутешні пани – Штромарі, румунські німці. Щодо національної належності, зараз румунів у Садгорі мало, євреїв ще менше. Живуть українці, а ще є поляки, які мають свою громаду, костел.
Римо-католицький костел Архангела Михаїла у Садгорі. Йому 200 років.
Колишній голова райради розповідає, що в Садгорі є все для нормального життя: 7 шкіл, одна спортивна школа, 6 садочків, лікарня, бібліотеки та будинки культури, більше 10 церков. За винятком театру, стильних кав’ярень і вузів.
- У 1960-х, коли я народився, тут навіть був пологовий будинок. Зараз же у Садгорі – купа недіючих підприємств: дріжзавод, цукровий, спиртовий, кілька консервних… Але поміж тим, кількість населення збільшилася. Зараз у Садгорі мешкає 30 тисяч населення. А 10 років тому, коли я став головою райради, було 26 тисяч. Це, так би мовити, заслуга Калинівського ринку. Бо люди з довколишніх сіл, які працювали на ринку, будувалися тут і селилися тут, у Садгорі. Єдина наша незручність – довго добиратися до самих Чернівців, 2-3 години в день треба витратити, якщо там працювати.
Ну, а барон Ґартенберґ, наповнивши своє життя фінансовими авантюрами та створивши масонську ложу, на схилку життя згадав, що він син пастора, і власним коштом допомагав будувати у польському містечку Сіракув лютеранску кірху. А, може, це якраз і було те, про що писала Майданська, у всіх остання надія на Нього?
Що ж залишилося на згадку про барона тут, у Садгорі? Підприємливі чернівчани відкрили ресторан, який назвали його іменем. А в самому центрі поселення 2001 року небайдужі місцеві мешканці встановили пам’ятний знак, який заповідає, що тут колись таки з’явиться пам’ятник на честь садогурської монети. На ньому буде панорама давньої Садгори: монетний двір, частина синагоги, краєвиди поселення… Кажуть, що хотілося цю ідею втілити давно, але у запасі є ще 5 років – до 250-річчя містечка.
Світлини авторки
19.05.2016