[Голос священика з села.]
В виду систематичного нешанованя властями свят руских, мусить загал рускій инакше, анїж до тепер, взятися до сеї cпpaви. Як видимо, се систематичне нешанованє свят людности, числячої в краю півтретя миліона, переходить уже в род системи, котрої звичайним доси у нас способом викоренити вже годї. Тих, що оскорбляють чувства религійні половини краєвої людности, не приведе до резону анї голос часописей, анї навіть интерпеляції наших послів в соймі; кого-ж они убояться?
Нераз читаємо при поданю нового акту нешанованя руских свят зазив до дотичної Консисторії о зробленє з него ужитку. Такій зазив в часописи мусить остати безуспішним, зваживши, що Консисторії самі чувствують також тверду руку теперїшного галицкого інсифинизму, і вагаються рішучо вказати єму границі в справах церковних; а не менше мусить их тримати в резерві обставина, що до урядового ужитку надаєся не першій-лучшій, хоч-би і найправдившій голос, а єдино урядове донесенє компетентних до того урядів, именно урядів парохіяльних. Се знаю з власного досвіду. Справа агитації против календаря була справа досить дразлива; о нїй писано много і безуспішно, як звичайно; а прецінь на внесену тогди в сїй справі интерпеляцію посла Ковальского в радї державній відповів гр. Таффе, що се неможливе, бо він урядово нїчо о тім не знає. А прецінь був в краю гомін, і роздразненє так велике, що пану министрови справ внутрїшних повинен був бути сей настрій мешканців знаний. Коли однак і в моїй парохії появилися подібні агитації против календаря, уважав я найодвітнїйшим трактувати сю справу в парохії з становища чисто религійного, а на внї з становища урядового, чинячи відповідні, в обєктивнім тонї держави реляції до Ординаріяту і до староства, покликуючися в кождій на реляцію, зроблену на другу руку. Ординаріят, маючи урядовий комунікат, мусїв єгo предложити намістництву (отже не виступав в сїй дразливій справі сам, а покористав з урядової реляції пароха, і предложив єї тілько до дальшого урядового полагодженя) і за кілька місяців дістав уряд парохіяльний повідомленє урядове з Консисторії, що намістництво донесло їй, що на згадану реляцію парохіяльного уряду споводувало доходженє, котре справдило, що була агитація, описана в реляції, і що дотичне староство приказало жандармерії, при ужитю острих средств, сю агитацію спинити.
Се описую тому, щоби всказати, якою нам ити дорогою, щоби споводувати занеханє наступу на свята наші. Після моєї, неміродайної впрочім гадки, треба би сего допяти в такій спосіб:
1. Уряди парохіяльні суть в первій линії покликані до пильнованя, щоби закон Божій і церковний зі взгляду на свята нашої церкви парохіянами був стисло перестеріганий. Се єсть справа Божа, справа злучена з вірою і норовственностію, і на то повинні душпастирї особливо в теперїшнім часї найбільшій класти натиск, з проповідниці а в сповідници — розумієся благорозумно, зі взглядів єдино религійних. Люд в свята не сміє волочитися по жадних урядах, бо свято святковати наказує закон Божій. Заразом в праві єсть душпастир, а навіть мусить поучати, що всякій випадок, де уряди припадком з невірности може взивали-би кого в день святочний, належить донести зараз душпастиреви, щоби він міг настати на те, аби люде богослуженя і науки церковної не опускали за для маловажних світских справ, для полагодженя котрих єсть досить буденних днїв.
II. Всякій поодинокій випадок непошанованя свят урядом повинен уряд парохіяльний з уряду донести до свого Ординаріяту, подаючи точно число завізвань, день на нїм виписаний і имя завізваного. Сли завізванє було устне, то подати свідків, знаючих о сїм завізваню, і имя урядника, або бодай уряд, від котрого се завізванє вийшло. Сю реляцію належало-би формулувати туди, що через подібні завізваня упадає религійне житє, вкрадаєсь у одних легковаженє религійних обовязків з вигляду на свята, а у других огірченє до власти, підкопуюче єї повагу. Уряд парохіяльний не в силї сему перешкодити, а не могучи на свою відвічальність брати вкрадаючого ся через се легковаженє свять сторони уряду розпряженя религійного і видимого упадку поваги для урядів, складає порушену справу в руки Ординаріяту для одвітного дальшого єї трактованя.
Ті поодинокі випадки нарушуваня свят урядами мусить з свого обовязку Ординаріят предложити висшим властям, сам зовсїм не анґажуючись, бо за правду поручає тогди не Ординаріят, а парох, взглядно дальше доходженє. Парох же дїлає се, до чого єсть управнений: стереже религійности і поваги урядів. А висші власти нехай мають і свої окремі погляди, в виду управненого жаданя пароха, щоби уряди не перешкаджали єму в перестерїганю религійности у парохіян, і щоби очевидно самі не тратили своєї поваги у люду, мусять повздержати рицарскі подвиги, ведучі до безбожности, до огірченя. Висші власти знають, що викликати уразу религійних чувств було і все буде рїчею небезпечною; а душпастир, нехай би був і як льояльний і спокійний, мусить, сли єсть не вовком а душпастирем, учити, що нешанованє свят єсть безбожностію і може нарештї учити, що Бога належить більше слухати, анїж людей.
IIІ. Но при тім однак, для евиденції, належить всяке урядове донесенє о нарушеню свят реґиструвати в дневниках, щоби було відоме, що взагалї у нас дїєся. Уряди повинні наші свята так само шанувати, як шанують свята — жидівскі.
[Дѣло]
04.01.1890