"Наші йдуть!"

З записок стрільця.

Стежа Українських Стрільцїв входить перша до Східницї. Веде низького росту провідник, чепурний меценас Омелян з Долини. Очи так і бігають йому весело від кутика до кутика, а губи всьміхають ся — трохи хитро, трохи збиточно.

Улицї переповнені народом: "Наші йдуть, наші!" Жиди, Українцї, Поляки вийшли на улицю зустрічати. "Ми Українські Стрільцї" — кажуть від часу до часу учасники стежі до людий, що питають за їх реґіментом. "Що? Українські Стрільцї? Славно! Славно!" — "Niech żyją Ukraińcy! Vivat Ukraińcy!" — "Славно, наші стрільцї! Славно, сїчові стрільцї!"

Стрімкі вежі нафтових закопів сторчать нерухомо по обох боках улицї, яка роїть ся від старих і молодих, жіноцтва і дїтий. Всї тиснуть ся до стрільцїв. Не хотять вірити очам. Хотять торкнути ся їх торнїстрів, їх ладівниць, їх крісів: "Що, ви тут? Ви прийшли вже до нас? Кілько вас іде? Де наші війська? Лишіть ся тут. Лишіть ся тут конче! Чи мусите йти дальше?"

Стрільцї йдуть, протискають ся через юрбу. Неодному з них блестять слези радости в очах: "Ми на своїй рідній — бідній Українї". По довгих маршах, по непроспаних ночах, по днях в голодї і холодї дістали ся межи своїх. Ноги ступають жвавійше, торнїстер не тисне, коц і намет не тяжать, крайки від хлїбняків не вїдають ся в плечі: "Гаразд! Гаразд! Гаразд!"

Неначе струя елєктрична йде вістка від чоловіка до чоловіка, від хати до хати, від каменицї до каменицї, з улицї на улицю: "Українські Стрільцї вже тут!" Стрільцї переходять Східницю, Борислав, Дрогобич. Всюди викликують вибух утіхи як іскра, що запалює чорний, мертвий порох. Холодна, застрашена, пригноблена товпа розрухує ся, трясе ся, запалює ся з радости:

"Прийшли наші стрільцї!"

***

Взяли стрільцї в полон козаків, вистріляли богато коний, а один найкрасший, чорний як галка кінь дістав ся в їх руки. Узда і сїдло зі срібними прикрасами.

"Пане курінний отамане! Приводимо Вам коня. Сїдайте!"

Кінь крутить ся на всї боки, трясе гривою, оглядає своїх нових вельмож. Кашкети мають инакші, плащі сиві, замість чобіт черевики. Сей вояк, котрого отаманом кличуть, має при черевиках холявки з обкрученими ремінцями.

Кінь перебирає ногами, обертає ся задними ногами около передних ніг в колесо. Не дає на себе сїсти.

Отаман чіпає сильною рукою за узду встрягає лїву ногу в стремено і дістає ся в сїдло. Кінь стає на однім місци, підносить кілька разів з розмахом голову в гору і глядить спокійно вперед.

Чекає на прикази нового отамана.

***

А дрогобицький повіт зачав був називати ся не "powiat", а "уѣздъ", а староста не "starosta", а "справникъ". Став ним "ґаспадін" Рапота. Приїхав собі з Київа з жінкою, з дїтьми аж до Дрогобича, здоровий та румяний і зачав урядувати.

На день тринайцятого минулого місяця скликав "собраніє" війтів цїлого дрогобицького "powiatu" — перепрашаю — "уѣзда", обіцяв увільненє від податків, роздїл лїсів, пасовиск і дібр, вихвалив батюшку-царя і розпустив "вуйтуф" — перепрашаю — "волосныхъ" по "волостяхъ".

По обідї заїхав до Борислава, щоби тут основати "спасительний комитетъ". Розпочав нараду в домівцї громадської ради. "Ґаспадін Рапота" розказує про Петербург і царя, а в сїнях задудніли тяжкі черевики. Ґаспадін Рапота замовк, вижидаючи спокою. Отвирають ся двері, входить австрийський офіцир і вісїм українських стрільцїв з настромленими баґнетами.

Ґаспадін Рапота сягнув рукою до кишенї по револьвер. Офіцир крикнув: "Руки в гору!" Салдати зробили рух, неначе-б хотїли боронити ся. Один стріл гукнув з сїний і один салдат перевернув ся до стїни на підлогу. Решта, шість салдатїв і ґаспадін Рапота, підняли рамена в гору.

На другий день рано відставили його стрільцї піхотою по снїгу і по болотї до головної команди в Турю. В зеленявий куртцї з золотими ґузиками, сивих штанах, в чоботах з холявами, в московськім кашкетї сопів він з верха на верх, нарікав на дихавицю і пригадував, що він в ранзї "віцеґубернатора", що йому належить ся фіра. Але козаки повикрадали були всї конї з околицї і "віцеґубернатор" мусїв іти по "Прикарпатской Руси" пішки.

— Се диво — говорив він мені підчас нїчлїгу в Кропивнику — нинї рано мав я нараду усїх війтів цїлого повіта і анї один менї не зрадив навіть одним словом, що австрийське військо вже в повітї.

А в два дни пізнїйше довідав ся я, що трех війтів сего повіту покарано в воєнний спосіб за — зраду в хосен Москви...

***

— Та гора Кобила! Негарно зове ся і негарно списала ся. Лягло на нїй наших стрільцїв!

Молоденький школяр семої кляси ґімназияльної Олексовський був день перед тим в гостинї у тата і мами. Був дома, застав усїх живих і тішив ся, що за день-два знов буде у своїх в Ясеницї Сільній.

Москалї облягли Кобилу. Стрільцї розложили ся в розстрільних. Складають ся, мірять, стріляють. Манлїхери тріскотять, то скорше то повільнїйше, то одинцем то гурмою. Від ворожих рядів дзвенять теноровим голосом кулї і впивають ся своїм острим кінцем в тїло не одного стрільця. Сопілкові звуки ворожих куль акцентують неначе грім великих котлів московські гавбіци. Кулї з карабінів свищуть: фіііть — фіііть — фіііть — фіііть... Шрапнелї гукнуть, фуркотять і тріщать: Дддим — ффрррррр — ббрах. Тяжко, поважно, суворо і немилосерно летить смерть з челюстий гавбіц. А по сторонї стрільцїв нема анї одної, навіть малої пушки.

Впав четар Леськів, школяр ґімназияльний Горникевич, поляг студент медицини Бровко, хлопець як зоря, впав малий Олексовський...

Не побачите, товариші, нї батька нї матері. Зимний вітер з верхів потягне лише над вашим гробом...

Зібрали ся стрільцї у підніжа смертоносної Кобили. Глядять по собі. Їх очи набрали острого, прошибаючого виразу. Висїли над бездонную пропастию смерти і стратили в нїй много товаришів.

[Дїло]